Поранені в АТО. Воїн із мужнім серцем і заплаканими очима

"Він особливий пацієнт. З такою масштабною травмою голови – він один у госпіталі. А ще він запам'ятався, бо має дуже сумні очі, і часто плаче. Дуже зболений душею", – розповідає про 23-річного десантника 80-ї аеромобільної бригади Сашка Козачка волонтерка Оля Щур.

Вона разом із подругою регулярно навідується у львівський військовий госпіталь, щоб підтримати розмовою поранених на Сході.

Волонтерки познайомилися із Сашком на початку березня, коли його з Київського госпіталю перевели на реабілітацію до Львова, оскільки сам він родом зі Львівщини.

У Сашка після осколкового поранення в голову фактично відсутня половина черепної коробки. Треба замовляти дорогий імплантат з-закордону. Оперувати готові львівські лікарі.

"Але це ще буде нескоро. Бо Саша дуже ще слабий. Хлопці з меншою травмою голови, ніж у нього, уже півроку лежать, і ще їм пластини не ставлять", – пояснює Віра Котик, хресна мама Сашка.

Пані Віра вже п'ятий місяць цілодобово чергує біля похресника. Зізнається, що ще до цього поранення неодноразово вмовляла хлопця лягти в лікарню та не їхати більше в АТО: "Адже він уже раніше був травмований. Але він на наші прохання хіба ображався. Мовляв, "Як це, я не поїду? Я не лишу своїх хлопців", – пригадує слова Сашка пані Віра.

"Ми були із Сашком багато разів у таких ситуаціях, коли підмоги не було звідки чекати. Це страшно. Тому, кожного разу, маючи можливість чи самим вийти з оточення, чи лягти в лікарню, ми згадуємо про те, що десь там можуть бути хлопці, які чекають підмоги, які опинилися в такій самій ситуації, у якій були ми. І ми не можемо їх залишити", – розповідає бойовий побратим Сашка Тарас Собко.

Тарас і Сашко потоваришували в армії, коли їх разом призвали на строкову службу у квітні 2012 року. Обоє вирішили далі залишати служити за контрактом.

До цього Сашко навчався в технікумі на електрика, але душа до цієї справи не лежала. Усі його родичі зауважили, що хлопець в армії дуже змінився на краще – став мужнім, відповідальним, дисциплінованим. Сашко, нарешті, знайшов своє покликання.

Щаслива родина тоді не могла подумати, що, підписуючи контракт на службу в 80-тій аеромобільній бригаді, за кілька років хлопець потрапить на справжню війну.

Його бригаду відправили в АТО однією з перших – одразу в тоді найнебезпечніший Слов'янськ. Сашка залишили спочатку на Львівщині охороняли військові склади. Згодом перекинули під Луганський аеропорт.

"Ми дивились новини й знали, що там робиться. Тому, коли Саша написав нам смс-ку "Я вас усіх дуже люблю" – ми сприйняли це як прощання. Потім із ним три дні не було зв'язку", – пригадує Віра Котик.

"Не знаю, як Саша, але я такі смс-ки писав три-чотири рази. Наскільки там було жахливо. Вночі 17 серпня, після обстрілу, з мого екіпажу одразу десять хлопців загинуло. Після того постійно було страшно", – розповідає друг Тарас.

Удруге в особливо складну ситуацію хлопці потрапили вже в середині листопада, під Щастям. Обидва випали з кузова ЗІЛу, коли під час раптового обстрілу водій різко звернув і вдарився в будівлю.

"Я отямився на землі першим. Налякався дуже за Сашка, бо він лежав і якось дивно головою кивав. Він упав на голову й плече, мав струс мозку, а я перелом ключиці. Але в госпіталі ми лише на ніч затрималися. Бо хотіли назад до своїх хлопців. Та й не прийнято в армії жалітися на здоров'я, бо це як дитячі відмазки. Ну, болить голова, болить плече, я не міг навіть бронежилет носити, ну й то що? Самі себе поперев'язували еластичними бинтами, та й усе", –дивує Тарас.

Сьомого грудня Тарас стояв на блокпості під Щастям без Сашка. У цей день мінометний обстріл забрав життя іншого напарника, а Тараса ранило в руку.

Сашко приїхав додому в коротку відпустку, щоб потрапити на похорон загиблого товариша. Родичі знову відмовляли вертатися на фронт, хлопець навіть не хотів слухати. А за кілька днів після від'їзду назад, у Щастя, – до батька подзвонили із бригади й повідомили страшну новину.

"Начальство бригади натякнуло, що треба їхати за тілом. Бо дуже серйозне поранення після обстрілів гранатометів", – каже Віра Котик.

Це трапилося так само, на блокпості під Щастям, уночі. Перед тим, Сашко дзвонив родині й казав, що третій день навколо тихо, і його це насторожує.

У Харківському госпіталі за життя Сашка боролися до останнього. Три операції, включаючи трепанацію черепа, вилучення осколків із голови. Далі два повторних хірургічних втручання в Києві.

До Львова на реабілітацію Сашка відправили із трьома осколками в голові. "У Києві нам сказали, що осколки можуть залишатися й життю не загрожують", – каже Віра Котик.

Проте 5-го травня Сашкові таки робитимуть нову операцію. За останніми даними томограми, два осколки змінили положення. "Вони підійшли до такого місця, що їх можна витягти", – пояснює хресна.

Третій осколок лікарі не наважуються витягувати. Бо він розташований у важкодоступному для хірургів місці, і при оперативному втручанні є загроза життю. "Тому ми наразі відмовляємося від цієї операції, тим паче, що він перебуває в стані спокою й не емігрує", – додає пані Віра.

Наступне завдання для родин і лікарів – поставити хлопця на ноги. З початку березня реабілітологи збільшують навантаження на організм Сашка. Наразі в нього частково активна лише ліва сторона. У лівій руці він може тримати телефон і пальцями перебирати кнопки. Хоча до початку реабілітації паралізовані були обидва боки.

"Вже по трошки почала реагувати права сторона. Щодня його все більше й більше тренують на мотометі. З кожним днем збільшуємо час прогулянок на вулиці в спеціальному візку, даємо все більше їсти. Але рідину поки споживає через зонд, пити самостійно важко", – розповідає хресна Сашка.

Попри часткову паралізованість, Сашко все добре розуміє. З ним спілкуються очима.

"Я запитую, він реагує кліпанням очей. Пробую, що в нього руки холодні, питаю: "Сашко, ти змерз"? Він кліпає. Я питаю: "Прийти до тебе наступного разу?" – він теж кліпає. А якщо чогось не хоче, то не кліпає", – розповідає волонтерка Оля Щур.

Коли її подруга Юліана намалювала три смайлики – з усмішкою, сумного й зі сльозами, Сашко обрав сумний і заплаканий. Так він передавав свої емоції.

"Думаю, він плаче, бо все розуміє, що з ним. Я стараюся говорити з ним серйозно, не жаліти. Кажу, що це тимчасово, і буде краще. Тільки-но він скривиться, щоб заплакати, я одразу строго: "Саша, що таке?" І він бере себе в руки, бо він дуже мужній хлопець і має сильний характер", – додає пані Віра.

Над ліжком у хлопця висить синьо-жовтий прапор та багато його фотографій до страшного поранення. Там на юному обличчі світяться очі.

Сьогодні цей блиск замінив відчай. Але Сашко має всі шанси повернутися хоч і до обмеженого в деяких рухах, але таки повноцінного життя. Головне – відновитися.

Родина збирає кошти на імплантат до черепної коробки, вартість якого від ста тисяч гривень.

Рахунок: Приватбанк 4149497826224000, Богдана Дмитрів – сестра постраждалого
Номер телефону родичів (067) 605 48-89 Віра Котик

Мар'яна П'єцух, спеціально для УП.Життя