Галина Вдовиченко: В кожного з нас є свій Гордіїв вузол

Кожен новий роман Галини Вдовиченко – справжня подія у сучасній українській літературі. Жодна її книжка не лишається поза увагою ані читачів, ані літературних критиків. Годі вже казати про численні літературні відзнаки, серед яких і головна "корона" конкурсу "Коронація слова".

- То чим здивує нас новий роман письменниці з екзотичною назвою "Бора"?

- "Бора" - це розповідь про будинок-рукавичку. В ньому знаходять розуміння і притулок зовсім різні люди. І вони утворюють таку нову спільноту, яка дуже схожа на сім’ю. Це з одного боку. А з другого, це такий мій контраргумент, проти існування певного стереотипу національного характеру…ми нібито живемо за правилами "моя хата з краю", "нехай у сусіда корова здохне".

І я вважаю, що такі речі не варто підтримувати навіть жартома… мені здається, вже давно час, щоб ви випарувалися з нашого життя, такі стереотипи.

В моїй книзі все, зрештою, починається з того, що жінці на ім’я Бора приходить такий спадок несподіваний від хлопця з її юності, а тепер це мав би бути абсолютно дорослий чоловік, який їй віддав будинок у Львові, таку старовинну віллу. І Бора, замість того, щоб там облаштовуватись, або продати …починає, - це ніби як само собою складається, - приймати людей дуже різних.

Це і її товаришка, яка живе під Львовом у Стрию. Там опиняється і чоловік, якому залишається тільки оформити документи на те, щоби опиниться у будинку для людей похилого віку. Він на старості років став безхатченком. Приходить туди і дівчинка (Божка), якій 14 років, і в якої батьки настільки захоплені своєю справою, своєю професією, вони постійно перебувають за кордоном… потім опиняється серед цих людей такий дивак на ім’я Кривоніс Гордій, і теж зовсім невипадково його звуть Гордієм, тому що…

- Темперамент у нього відповідний?

-Так, і темперамент, і вміння виплітати такі Гордієві вузли по життю. І цей момент теж мені був дуже цікавий, тому що в кожного з нас є свій Гордіїв вузол. От починаючи з кожного з нас або з кожної сім’ї і закінчуючи взагалі глобально, на рівні країни, нам деякі речі давно слід розв’язати і підійти до цього, мабуть, згадавши оцю давню легенду, що хтось намагається роками знайти кінці цього дивного вузла і намагається його розв’язати, а в нього нічого не виходить.

Хтось рубає з плеча, як в легенді про Гордія та Олександра Македонського. Але є третій варіант, про який я згадую в цій книжці – про те, що при фіналі цієї історії був один свідок, якого ніхто зараз не згадує. А за його свідченням, Олександр Македонський не рубав вузла, якого так майстерно вив’язав Гордій, і він витяг з вузла кілок.

Там був такий кілок, навколо якого це все було накручено. Просто знайшов його. І той вузол розпався сам. Знайти такий кілок – часом це правильний вихід. Не крайнощі якісь і не затягування вирішування проблеми, а от просто знайти ту точку, до якої треба прикластися, і проблема вирішиться ніби сама собою.

- Скажіть, будь ласка, звідки походить назва роману? Коли чуєш "Бора", то одразу пригадуються якісь теплі краї, Бора-Бора, словом – щось екзотичне. У мене є ще один варіант - подруга головної героїні каже їй: "Боріться і поборете! У тебе ім’я відповідне!" Як ви самі пояснюєте походження такої назви?

- "Бора" - назва як ім’я жінки мені просто випадково, не пов’язано ні з чим, спала на думку. Я коли зрозуміла, що це ім’я і так називатиметься мій наступний роман, власне, з цього все і почалося. Я сама була здивована. Я навіть подивилася, що це за назва, крім острова, крім назви вітру, крім якихось таких речей, мені було цікаво, чи насправді є таке ім’я, і з’ясувалося, що нема такого імені, але я вже знала, що це буде ім’я.

Але оскільки такого імені не існує, я подумала, що нехай це буде прізвище.

І більше того, та людина, яка подарувала їй (Борі) цю віллу, він хотів, щоб, власне, цей будинок називався Бора. Так, як у нас на Західній Україні залишилися ще будинки, які мають імена свої. І коли я вже писала роман, то далі вже Бора почала підтягувати до свого імені такі підсвідомі речі, спочатку навіть про які і не думала. І пов’язано з тим, що їй насправді доводиться дещо переборювати.

Адже непросто їй все далося, от зібрати таку компанію, таку рукавчику в своїй хаті. Бора – людина, яка деякі речі в житті приймає, як подарунок долі, а дещо вона вирішує сама просто рішуче, іноді навіть як чоловік з таким чоловічим завзяттям і швидкістю.

- Зараз багато хто пише на жіночу тему. Це ніби така тенденція, мода. Скажіть, будь ласка, ось книжка ваша скоріше була внутрішнім покликом, аніж відповіддю на масовий попит?

- Знаєте, мене масовий попит, чесно вам скажу, відверто, не цікавить. Мені здається, якщо людина відчуває якісь моменти, які абсолютно з цим непов’язані, вона просто це відчуває, знімає з повітря просто…Наприклад, тема дому. Я це, до речі, бачу в багатьох письменників в якихось останніх романах. Не тільки я зачіпаю цю тему.

Цей пошук дому, пошук своїх людей – мабуть, це наша така потреба загальна... Та навіть що там казати! Ми в своїй країні відчуваємо себе певною мірою тими безхатченками. Тому що ніби як хтось господарює, хто це, що він робить – ми нічого не розуміємо, що у нас відбувається. Все ніби давно іде не так і не туди. І от ця потреба такого теплого прихистку, я думаю, що вона зрозуміла багатьом людям. І тому думати, щоби зараз пішло там на ринку на книжковому, це наперед неправильний шлях.

Я думаю, що це неправильно, тому що обов’язково людина помилиться. А треба писати те, що тим сам відчуваєш. Те, що тобі болить, те, що тебе зачіпає. І тоді воно обов’язково якось потрапить в такі синхронні якісь коливання з загальними потребами. Тому нерідко так трапляється, що те, що людина щиро робить на межі своїх можливостей, воно потім чомусь збігається – пропозиція і попит.

- У вашому романі майже всі головні герої – жінки. І отак торкаючись жіночої теми, я б хотіла вас запитати про жіночу дружбу. Ось одна з ваших героїнь каже, що "неможливість збігів у симпатії до чоловіків – це основа жіночої дружби". Чи це також і ваша точка зору?

- В цьому романі, до речі, в мене подруги якраз проходять випробовування оцим. Їм треба пройти через симпатію до одного чоловіка. І як їм виплутатися? Це теж своєрідний гордіїв вузол, який треба розв’язати. Вони там, до речі, проходять це випробовування. І я думаю, що щось в цьому є. Часто буває так, що чоловік твоєї подруги настільки може бути такою особистістю, яка приваблює, …яка може викликати симпатію протилежної статі.

Але я вважаю, що не можна дозволяти деякі речі собі, бавитися деякими речами, тому що вони можуть завести далеко і порушити якусь гармонію, яка просто потім почне руйнувати все життя.

- Але у вашій книзі героїні начебто успішно долають таку перепону на шляху їхньої дружби…

- Я не знаю, як там складеться надалі, але в певний момент їм вдається якось переступити. Там є такий момент, коли Бора бере свою подругу Лідію і везе її показати їй одне таке місце у Львові, яке я сама дуже люблю, не зважаючи на те, що це руїна просто. Це в самому центрі Львова є такий пасаж Миколяша, який колись був чи не центром задоволень у Львові. Це до 39-го року, я маю на увазі.

Це було таке кришталеве склепіння, і в цьому пасажі були і концертні зали, і сінематограф, і ресторації. І все там було просто на вищому рівні. Це було просто розкішне місце, а зараз це такий старий занедбаний прохідний двір. І нічого не каже Бора, вони просто там гуляють, потім ідуть на каву, але думка, я думаю, така: як легко зруйнувати те, що було красиве, гарне, досконале…

- Чоловічих образів у вашій книзі, навпаки, небагато, до речі. Чи ви з когось ці образи писали? Чи вони повністю вигадані, чи це, скажімо, якщо брати Гордія, ваше уявлення про справжнього чоловіка?

- Один з чоловіків в романі - це Гордій. Оцей чоловік-загадка. Жінки відчувають підсвідомо, що на нього можна опертися, на нього можна розраховувати. Людина, яка мало говорить, але багато робить. Але в нього теж є свої недоліки.

І то такі суттєві, які чомусь цих жінок не відлякують, а навпаки… Так, як в житті, з рештою, нам чомусь подобаються оті погані хлопці. Тому що коли повністю такий позитивний герой, він ніколи не викликає таких справжніх почуттів.

Мені цікаво сказати зараз про такого героя, тінь якого присутня в романі. Це художник наївного мистецтва Никифор Дровняк. Він, до речі, все життя був безхатченком. У мене недаремно ця тема присутня. Це лемко, який все життя жив на території Польщі, але він людина двох культур. Української і польської. І от його пам’ятник стоїть зараз у Львові біля Домініканського костелу…

Але в цієї людини було дуже цікаве життя, і він залишив по собі дуже багато малюнків. І зараз він один з найвідоміших художників навіть не європейського, а світового рівня, і про нього те, що відомо, в мене там проходить в романі з його біографії, але нібито в нього не було дітей, тому що в нього не було сім’ї. Але далі починається художня правда.

Це правда, що в нього була колись виставка у Львові, коли…Європа відкрила його для себе і почали його возити і в Париж, і у Львів і робити йому виставки, і нібито після відвідин Львова у нього тут залишилася донька…і пішла та лінія, яка потім знайде у мене своє продовження в романі…

- Ваша книжка дуже нагадує казку, як Ви гадаєте чи не надто вона вже казкова, відірвана від життя?
- Мені вже говорили колись, що в мене така проза…такі ніби як казки для дорослих. Я, в принципі, з будь-яким визначенням можу погодитися певною мірою, тому що коли читач читає, цей роман вже не мій. Він його, він йому належить. І ті висновки, яких він доходить, мають право існувати.

І тому якщо хтось каже, що, можливо, там забагато казковості, - можливо! Але я думаю, що в житті, навіть в моєму, навіть в житті мого оточення, іноді стаються такі історії, такі неймовірні казки, що якщо би я про це не писала, мене би ще більше звинувачували в тому, що я пишу казкові речі.

Я думаю, що життя такі сюжети нам підкидає, характери, заплутані якісь такі колізії, що життя часом більше схоже на казку. А от на щасливу, чи на часом страшну казку – це вже інше питання.

- Скажіть, будь ласка, а що для вас справжнє мистецтво? Один з героїв Вашого роману каже, що "мистецтво починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти". Чи поділяєте ви цю думку?

- …Нерідко прочитаєш якийсь текст, який ну настільки простий, що мене вражає ця простота як найвища майстерність. От до неї дотягнутися – от таке я собі ставлю завдання… Принаймні, зараз в мене такий період – я викреслюю зайвість текстів.

Мені здається, чим коротше якесь висловлювання, тим більша кількість людей скаже, що я от так думав, але я не міг це вкласти от, власне, в таку думку. А мистецтво – це те от попадання в ту точку, яку ти шукаєш.

Це може бути тут схибив, і тут схибив, і нарешті…ти влучив, і ти сам це відчуваєш. І люди, коли будуть читати книжку чи дивитися якийсь фільм, вони обов’язково цю точку відчують …вони це теж зрозуміють, що … оце от момент істини – ось він! Тому що в деяких речах неможливо ні себе обманути, ні людей, для яких ти це робиш.

І ще головне, що мені здається, я в цьому переконана, - мистецтво має людину підтягувати і піднімати, воно не має її притлумлювати, опускати.

Оце я знаю абсолютно… Це моє таке переконання. Тому що і так є багато речей в житті, які людину принижують, а мистецтво однозначно має людину піднімати, окрилювати, надавати їй якогось дихання другого, робити її життя більш світлим і наповненим можливостями, якоюсь надією

Фото Вікіпедія, Буквоїд