Світлана Прудник: поганих дітей не буває

82
18 грудня 2012

Письменниця Світлана Прудник переконана – усі діти гарні, розумні і талановиті. Вона працює редактором відділу літератури у журналі "Барвінок" і запросто може навчити кожного вигадувати казки.

В інтерв’ю ВВС Україна пані Світлана розповіла, як вона написала казку "Як знайшлися літери", яка увійшла доКлацнутикороткого списку Дитячої книги року Бі-бі-сі-2012.

- Моя книжка, як це видно із назви, про літери. Але мені відразу хочеться сказати, що літери – це не просто знаки. Тут кожна літера має свій характер, свою вдачу, свої звички, так, як і всі люди. З іншого боку, у цій книжці є момент про правила життя, про те, що краще жити дружно, а не одному. І, нарешті, третій момент у цій книжці про красу світу довкола нас. Ми живемо в цьому світі, і треба його знати, любити і поважати усіх, хто в ньому є.

- Як би ви визначили її жанр?

- Це казка. Я пишу тільки казки. Великі, малі, але казки.

- А яким ви бачите свого читача?

- Мій читач дуже різний – веселий, допитливий, чорнявий, русявий, Галинки, Петрики – вони усі бешкетливі, вередливі серед них є, але вони усі гарні. Чому гарні? Тому що діти приходять у світ для щастя. Згодом з них можуть виростати похмурі і заклопотані дорослі, але в дитинстві вони усі такі.

І ще в ідеалі мені хотілося б, щоб мої казки читали у родині – з мамою, з бабусею, з татом чи дідусем, зі старшою сестричкою чи братиком. Бо читання великою мірою залежить від того, як до нього ставляться в родині.

- Пані Світлано, на книжковому ринку дуже багато абеток. Чим ваша відрізняється від інших подібних книжок?

- Зразу скажу – це не абетка. Її сприймають так спрощено, але це не абетка. Мені просто дуже образливо, що постає питання, буває, якою мовою дитині говорити чи якою мовою вчитися в школі. Дитина має вчити рідну мову, знати, бачити це все, тому я прагнула у цій казці показати, які гарні наші літери, які гарні наші слова. Я вплітаю у текст такі слова, про які сучасна дитина може вже і не знати, адже ці слова зникають.

 

А коли зникають слова, тоді розривається зв’язок між поколіннями. Саме тому я вплітаю ці слова у казку. Можливо, дитині треба буде спитати маму чи бабусю, що означає це слово. Але вона запам’ятає його з казкою і понесе далі, цей зв’язок не перерветься і йтиме з нею далі по життю. Тому я б не хотіла назвати цю книжку абеткою. Це казка про літери.

Але, зрештою, вона пояснює, чому літери живуть в абетці. Тому що в абетці - разом, дружно – вони є великою силою, яка називається "мова".

- Чимале значення в дитячих книжках має малюнок. Чи ви якось причетні до створення малюнків в цій казці?

- Для дитячої книжки оформлення насправді є дуже важливим. Бо дитина, її мама, тато, бабуся, хто купує книжку, бере її в руки і насамперед звертає увагу на малюнки. Тому велике значення має оформлення книжки. Ця книжка йшла до читача дуже довго. Її малювали дуже довго. Видавець скаже, що чотири роки.

У художниці Оля Шингур літери вдалися з характером. І хоча книжка йшла до читача дуже довго, я з задоволенням можу сказати, що малюнки навіть дорослі роздивляються не один раз.

- Якою, на вашу думку, має бути дитяча книжка?

- Дитяча книжка має бути цікавою за змістом, гарною за оформленням, недорогою і з нормальним накладом. Оці наклади, що в нас, це не наклади.

А скільки у книзі має бути повчального, цікавого, корисного, щоб вона була цікавою і не занадто моралізаторською для дитини?

- Знаєте, у книжці неодмінно має бути великий виховний момент. Як ми зараз кажемо – резюме, отой останній рядочок, у якому пояснюється, для чого ця вся казочка прийшла в наш світ. Великий виховний момент має бути неодмінно. Має бути кілька маленьких виховних моментів у кожній книжці. Треба підказати дитині, де краще. Як краще зробити: так, як Вовчик, чи так, як Лисичка, чи так, як Зайчик.

І неодмінно в кожній книжці має бути великий пізнавальний момент. Книжка – це літери-значки. Але коли дитина читає, вона за ними уявляє весь світ. Тому кожна книжка має нести в собі щось пізнавальне - те, чого заклопотані батьки не можуть дитині розповісти.

- А ви в дитинстві які книжки читали? У вас була улюблена?

- У дитинстві я читала всі підряд, усе, що потрапляло під руки. У нас була велика родина, нас було троє сестричок, мама хворіла, а тато працював сталеваром. Але, незважаючи на те, що це така далека від літератури професія, у нас книжки були. Тато носив книжки з бібліотеки, при нагоді купував.

Зараз кажуть книжкова шафа, а у нас була книжкова етажерка. На тій етажерці було багато різних книжок, передплачували "Роман-газету", журнал "Дніпро", дитячі журнали. На це грошей не шкодували. Чимало таких цікавих історій, коли оці книжки з дитинства продовжують зв’язок зараз.

Наприклад, була така книжка, вона і зараз є у нас в родині, зберігається – "Сатира та гумор". Там Степан Іванович Олійник, Павло Глазовий і всі інші. А вже у старшому віці мені довелося привітати Степана Олійника з ювілеєм.

Аналогічна історія була і з Олесем Гончаром. Олесь Терентійович був людиною дивовижною, і мені пощастило теж з ним привітатися за руку у такій же ситуації.

Як ви гадаєте, чи потрібні письменнику зустрічі з читачами і чи ви особисто часто зустрічаєтесь зі своїми читачами?

- Неодмінно потрібні такі зустрічі. Але, на жаль, часто не доводиться, бо робота. Я працюю в редакції журналу "Барвінок", який треба випускати щомісяця, бо читачі хочуть журнал щомісяця. Але ті зустрічі дуже потрібні, бо без них ми пропадемо. Для кого ж ми, власне, пишемо? Треба бачити їхні живі очі, бачити, які вони непосидючі, гамірні й прекрасні. Я буваю у школах, проводила навіть майстер-клас у гімназії східних мов, як скласти казку. Був такий майстер-клас. Хочете, вам проведу?

Це в нас долоні. Складемо їх будиночком. Будиночок із долонь називається "будолонечок", а у "будолонечку" вже має хтось жити. От моєму "будолонечку" спочатку жила суничка. Бо "будолонечок" придумався взимку, коли хочеться в літо. Потім в "будолонечку" оселився чорний крокодил. Йому там було сумно і він казав: "Я не хочу бути чорним". Я поклала йому маленький шматочок білої крейди і кажу: "Пофарбуйся".

Але крейди було мало, і він тільки намалював у себе на спині кілька пролісків. Ті проліски ожили, і крокодил захотів їх всім показати. Він побіг і став схожим на маленьку чорну грядочку. Ця маленька чорна грядочка на ніжках побігла показувати всім проліски. Тому я цього крокодильчика назвала Грядочка. А потім там поселилася Техвося. Техвося – це Темрява Хоч в Око Стрель. А після Техвосі там поселився хтось невідомо-хто, який сильно зітхав. Зітхав-зітхав, і, звісно, що це Зітхайло. Ну а у вашому "будолонечку" може жити хтось інший.

Ось така казочка у нас вийшла.

Казку може скласти кожна дитина. І треба у дітях підтримувати це прагнення до гарного, до красивого, до творчості. Поганих дітей не буває. Усі діти гарні, розумні і талановиті. Тільки в одних цей талант підтримується і розвивається, а в деяких він просто згасає, бо його не підтримують у родині, у школі, серед друзів.

 

 

 




powered by lun.ua