Відчути себе вдома на краю Європи

298
21 серпня 2009

- Ти знаєш, що Наталя сьогодні родила? Хлопчик, 3500!

Ксеня майже кричить у телефонну слухавку, повідомляючи радісну звістку своїй подрузі. У відповідь лунає не менш емоційна реакція.

Цього дня телефон Ксені не замовкає - друзі хочуть дізнатися, як почувається новоспечена матуся та її немовля. Найближчі кілька днів ця дівчина виконуватиме роль "зв'язківця" між Наталею та їхньою компанією.   

Ксеня - 20-річна львів'янка. Але ця історія відбувається не на площі Ринок, а на Прасу д'Ешпанья у центрі Лісабона. Наталя та її друзі - теж українці, які багато років живуть у Лісабоні. Саме живуть, хоча зазвичай їх і називають заробітчанами.

***

Українка Ксеня - фактично перша людина, з якою ми випадково знайомимося у Лісабоні. Вона стає нашим гідом у цьому місті. Але це лише спочатку здається іронією долі. Скоро розумієш, що кількість слов'ян у столиці Португалії наближується до критичної маси. Українці, росіяни, молдавани, румуни, серби...

Ксеня працює на ресепшені у нашому готелі. Вона знайомить нас зі своїми колегами:

"Марсело, поглянь, це туристи з України! Розумієш, це мої земляки!"

Марсело зітхає. Він вже років 15 не був на батьківщині, у Бразилії. Він, Ксеня і румунка Петра працюють тут у 3 зміни. У серпні у готелі особливо гаряче - немає жодного вільного номера. 

"Ви перші туристи з України, які зупинилися у нашому готелі! Я вам кажу! Наших тут дуже багато, але зазвичай вони у Португалії працюють, а не відпочивають", - каже Ксеня.

Ще за хвилину вона хитро всміхається: "Ви точно на відпочинок?"

Лісабон увесь розкреслений трамвайними коліями

Так, ми туристи. І не збираємось викидати свої паспорти. Хоча тиждень, проведений у Португалії, залишає найтепліші почуття. І нам майже не хочеться додому.

"Ой, ви знаєте, я вже не знаю, де мій дім. Напевно, тут. Я вже 5 років у Португалії і з того часу не була в Україні жодного разу", - каже Ксеня і веде нас лабіринтом вузьких вулиць старого Лісабона.

 Лісабонські щілини

У деяких районах вулиці звужуються настільки, що нагадують щілини між будинками. Пішоходи на тротуарах буквально втискаються у стіни домів, щоб не стати жертвами автобусів і трамваїв. А вони у Лісабоні - на першому місці у дорожній ієрархії.

Неймовірно, але ці габаритні махіни легко протискаються у лісабонські шпарини, при цьому на великій швидкості. У деяких районах їм взагалі доводиться долати справжні гірські серпантини - місто розташоване на суцільних пагорбах. Круті підйоми і спуски - одна з характерних деталей лісабонського пейзажу.

Але старі жовті трамвайчики долають будь-які лісабонські вершини, виконуючи функції фунікулерів-підйомників на найкрутіших маршрутах.

 Лісабонський ставровинний трамвайчик

На одному з таких "електріко" ми піднімаємося до старовинної фортеці - замку святого Георгія, звідки відкривається чудова панорама міста. Під нами - мозаїка з білих лісабонських будиночків з червоними черепичними дахами. 

"Бачите цю площу у самому низу, на березі Тежу? Там, на вокзалі Кейш до Содре зупиняється електричка, яка йде вздовж океану у передмістя Лісабону - Кашкайш, Ештроїл. Там є пляжі, але купатися там не дуже добре. Можете просто погуляти, там красиво. А щоб покупатися їдьте краще на Кошта ді Капаріка - там великі хвилі і піщані пляжі", - дає поради наш гід Ксеня.

Вона розповідає про все на світі, ніби ми давні друзі, просто давно не бачилися. Про Португалію, своїх друзів, роботу.

"Коли я тільки приїхала з України, вийшла з автобусу і вперше побачила Лісабон, мені одразу все здалося дуже рідним. Я подивилася під ноги, побачила бруківку, і подумала, що я у Львові", - посміхається Ксеня.

 
 

Уривки її сумбурних розповідей складаються у заплутану, але типову емігрантську історію.

Мама Ксені працює у Португалії вже багато років. Згодом у Лісабон вона забрала свою сестру і допомогла їй влаштуватися на роботу. Тепер "Тьотя Надя" працює прибиральницею у нашому готелі. Ксенію ж забрали з України, коли їй було 15.

"Мені було так сумно, бо моя сестра тоді от-от мала народити. Я поїхала, і досі так не бачила племінника. Але нічого, сестра теж скоро приїде", - розповідає вона.

Прибувши до Лісабона, дівчині, яка непогано володіла англійською мовою, довелося вчити португальську.

"Вона мені була, ніби китайська. Дуже складна. Я ходила на курси, але вони мало допомагали, і я дуже переживала. Думала, я її ніколи не вивчу. Але усе вдалося, бо життя змусило - треба було якось спілкуватися", - каже вона.

 
 

За ці 5 років Ксеня змінила кілька місць роботи: працювала нянею, потім підробляла у ресторані, а тепер щаслива, бо влаштувалася у готель. Це престижніше і більш надійно - з дівчиною уклали контракт, і вона має мінімальну медичну страховку.

"Тут набагато більше перспектив, чесно. Ти багато працюєш, але є можливість вирватися. Якщо в тебе є український диплом, тут його треба просто підтвердити - провчитися хоча б рік і скласти іспити. Ну і мова, звичайно. Але після цього ти вже стаєш спеціалістом і можеш знайти кваліфіковану роботу. А в Україні диплом нічого не дає", - по-дитячому розмірковує Ксеня.  

 
 
Ввечері вона веде нас своїм улюбленим маршрутом - на один з тих крутих схилів, з яких видно весь Лісабон. У місті є кілька таких оглядових терас - мірадору - але ця відома лише місцевим. Ще вище, на самій верхівці схилу, стоїть покинутий маяк. 

"Це моя схованка. Я приходжу сюди, коли мені погано. Просто дивлюся на вогні, якими світиться місто, і мені стає краще", - ділиться Ксеня.

У Португалії їй подобаються люди - вони привітні і веселі, до українців ставляться добре.

Справді, навіть на пересічного туриста Лісабон справляє враження дуже душевного міста. Градус теплоти, яку випромінюють португальці, здається значно вищим від середньоєвропейського. Можливо, саме це так і приваблює слов'ян.

 Лісабон - місто толерантності

Ми знову спускаємося у центральну частину міста. На одній з площ є стіна, на якій 34-ма мовами викарбуване гасло "Лісабон - місто толерантності". Вона зведена у пам'ять про єврейські погроми - на цій площі десь 500 років тому спалювали євреїв. Тепер часи змінилися.

"Тут усі підтримують одне одного. Ми, українці, взагалі - мафія", - сміється Ксеня.

Українська громада у Лісабоні - одна з найзгуртованіших. Наші намагаються триматися одне одного. Ксеня каже, що навіть житло українці люблять знімати поряд зі "своїми".

"Дорослі ходять на українські вечорниці. Спілкуються, танцюють, співають. А ми, молодь, разом ходимо на дискотеки. Щоправда часто українську дискотеку об'єднують з молдавською і румунською. Але нічого, всі танцюють. Українські диски нам передають, закачуємо музику з інтернету. Навіть Вірку Сердючку крутять!", - розповідає Ксеня.

***

Наступного дня гуляємо в Альфамі, затишному Лісабонському кварталі, що спускається до берегів Тежу. Його заснували ще маври, пізніше Альфама стала відома як рибацьке поселення. Зараз цей район вважається не дуже благополучним, тут живе переважно бідне населення. Але колоритнішого місця у Лісабоні не знайти. Тихі вузькі вулички, старі напівзакинуті будинки, розвішана на мотузках білизна, блошиний ринок, маленькі нетуристичні ресторанчики. 

 Альфама. Найколоритніший квартал Лісабона
 

В Альфамі губимося на півдня. Ксеня знайомить нас з особливостями португальської кухні. Звичайно, на першому місці тут страви з морепродуктів. Будь-яку екзотичну для українців рибу (дорада, сібас, тріска) тут можна скуштувати за скромні гроші. Смажать морських гадів на грилі. Подають - з вареною картоплею і овочами.

"У них є щось подібне до нашого борщу. Але всі супи тут кремоподібні. Португальці не розуміють, як можна їсти у супі подрібнену картоплю, капусту", - каже Ксеня.

 

Ввечері повертаємося на площу Толерантності - там, за словами Ксені, знаходиться бар, в якому завжди стоїть черга за чудодійним португальським напоєм - жинжинья.

"Українцям його обов'язково треба скуштувати. Це як наш вишняк. Тільки обережно, він міцний", - каже дівчина.

Заклад, де готують кращу в Лісабоні жижинью, нагадує типову українську розливайку. Люди беруть пластикові чарки і п'ють прямо на вулиці. Навколо закладу - завжди душевна атмосфера. Португальці голосно розмовляють, сміються. Деякі компанії починають співати.

 "Розливайка" у Лісабоні
 Португальці п'ють портвейн, "зелене" вино і жижнью

Ксенія ділиться своїми спогадами про Україну.

- Тільки не смійтеся. Найбільше я сумую за своїм собакою, який залишився в Україні. Далматинець. Мені його подарували як винагороду за успішне навчання, коли я закінчила 9 клас. У Португалію його, звісно, не візьмеш. Коли я спілкуюся з сестрою по Скайпу, завжди передаю йому привіт і кажу: "Тримайся там, поки я не повернуся".

- А ти, до речі, коли думаєш поїхати в Україну?

- Ой... Не знаю. У мене й паспорта нема...

Від такого зізнання ми трохи шоковані. Виявляється, дівчина не встигла отримати український паспорт до від'їзду у Португалію - їй було лише 15 років. Проте закордонний паспорт якимсь чином їй зробили.

"Паспорт діє до 2014 року, а що буде далі я навіть не знаю. Доведеться, мабуть, все ж таки їхати в Україну і якось отримувати національний паспорт", - каже Ксеня.

"А взагалі я в Україну навіть трохи боюся їхати. За 5 років напевно все так змінилося. Та й холодно, у мене теплих речей вже зовсім нема. У нас тут, у Португалії, шубу не купиш", - сміється дівчина.

***

Наступного дня Ксеня веде нас у Белем - передмістя Лісабона, де розташований чарівний монастир ієронімітів Жеронімуш, Белемська башта і стара Белемська кондитерська.

"Тут завжди стоїть черга аж на вулицю за Паштейш ді Белем - це такі смачнючі булочки", - рекламує Ксеня.

З численних белемських кафе лунає фаду - національний португальський спів, який дуже нагадує українські тужливі мелодії.

 Курортне передмістя Лісабону Кашкайш

Попереду у нас - новий сучасний район Лісабона Орієнте з найбільшим у Європі океанаріумом, поїздки на океан і у містечко Сінтра під Лісабоном, де розташовані резиденції португальських королів.

- У Сінтру з вами не поїду. У мене лише один вихідний, я ж ще досі у ресторані підробляю", - каже Ксеня.

- А криза у Португалії теж відчувається?

- Так. Заробітчанам стало нелегко, багато українців повертається додому, бо роботи нема. Найбільше не пощастило будівельникам. Але ті, хто працює у ресторанному і готельному бізнесі, можуть не переживати. Потік туристів до Португалії поки не скоротився.

 
 Океан. Пляжі на Кошта ді Капаріка

Ми прощаємося з Ксенією. Але не з українцями. У метро, на вулицях, у магазинах постійно чуємо "щиру українську мову". Хоча, кажуть, у серпні більшість з наших їде додому "на канікули". В Україні вони відпочивають, вирішують бюрократичні проблеми, лікуються, бо медичні послуги у Португалії дужі дорогі.

Але і за відсутності більшості українців нам у Лісабоні інколи здається, що ми вдома. Взагалі Португалія складає враження дуже комфортної країни для життя і не такої ворожої до заробітчан, як її західноєвропейські сусіди.

Розмови з ще кількома емігрантами підтверджують цю думку.

"Я вже 15 років у Португалії, - розповідає серб Радош, - Спочатку працював у Лісабоні, потім подався у Німеччину. Але за кілька років повернувся. Португалія мені рідніша, тут люди чуйні".

Радош працює офіціантом в одному з ресторанів у Сінтрі. Коли почув, що ми з України, зрадів: "Як приємно бачити майже сусідів".

 
 У Лісабоні можна знайти чистильщиків взуття

Нам ще не раз доведеться відчути на собі "братську любов" емігрантів з сусідніх країн. У метро до нас підходить немолодий чоловік з характерною слов'янською зовнішністю. Ідентифікація "своїх" триває буквально секунду.

- Ну что, заблудились? Куда вам надо?

- На площадь Россиу.

- Ну тут все просто. Доедете до Аламеде, пересядете на зеленую линию и выйдете на пятой станции.

- А вы из России?

- Я из СССР. Вообще из Кишинева. Давно я тут. Раньше служил в Советской армии. Эх...

Чоловік перериває історію. Приїхав його поїзд.

***

Ми летимо в одному літаку з молодою подружньою парою, яка, як і ми, подорожує Європою. Ділимося своїми враженнями про Португалію.

- А ви бачили ці маршрутки? Вони ж такі, як у нас, але цивільні, ходять за розкладом.

- Ага, і без шансону:)

- А їхній національний одяг - це ж наші вишиванки!

- А до нас у центрі хлопець підходив і гашиш пропонував. Так і казав: "Вері гуд гашиш, вері гуд прайс". Я навіть в Амстердамі такого не бачив:)

- Ага, і пиво у них на вулиці п'ють, хоч і не масово і більш культурно, ніж у нас. Але навіть у Польщі це заборонено. Можна штраф отримати

- І туристів з МАскви ми не бачили:)

- Якось усе дуже ідеально виходить. Напевно нашим тут все одно нелегко

- Та ясно, але Португалія все одно якась душевна.

- Точно. Це якась золота середина між цивілізованою і раціональною Західною Європою і нерозвиненими, але теплими східноєвропейськими країнами.

Літак іде на посадку. За вікном - рідні квадратики землі. Ми в Україні.      

Фото Артема Жавроцького

powered by lun.ua