Чи варто надалі терпіти?

Є терпіння, за яке варто людину поважати й навіть нею захоплюватися. Терпіння в муках матерів під час пологів, терпіння тих, хто відстоює справедливість, терпіння справжніх творців у роботі, терпіння тих кого ображають за його національність, терпіння фронтовиків в окопах на війні...

Але є терпіння безглузде, принизливе. Нетерпимість до свого терпіння, що переходить у громадянський гнів, - це відродження особистості або нації. Але страшно стає, коли власна терплячість перетворюється на отупілу притерпілість. Яка вже тут самоповага? Та як можна поважати самих себе, коли ми щодня дозволяємо стільки нешанобливості до нас?

Кожна черга, жахлива поїздка в переповненому тролейбусі чи автобусі, чи у метро, неякісне лікування, кожна житлова-комунальна проблема або автоанархія на дорогах міст, фашистські свастики й заздоровниці Гітлеру на стінах будинків - це, на мій погляд, неповага суспільства до самого себе.

Часто свої недоліки ми звикли списувати на інших, зокрема, на політичних лідерів або уряд. Але давайте будемо чесними й зізнаємося, що в багатьох проблемах міст і сіл країни винні не тільки керівники адміністрацій, а й самі громадяни (частина з яких обирала цю владу, не думаючи про наслідки свого вибору) і таким чином дозволивши робити з ними що завгодно.

Підвищили ціни на хліб удвічі, але він не став кращим і смачнішим, а всі вже заспокоїлися й ніхто прилюдно не протестує. Як і після суттєвого підвищення житлово-комунальних тарифів, чи проїзду у транспорті. Хіба можна так надалі жити по інерції і за принципами "моя хата з краю"?

Нас і так щороку стає менше. У країні понад мільйон алкоголіків і, за даними організації "Твереза Україна", щороку від алкогольних зловживань помирає понад 40 тисяч людей, сотні тисяч помирає від хвороб і нещасних випадків на дорогах. А ще ми серед лідерів у Європі по захворюваності на туберкульоз і ВІЛ-СНІД, маємо мільйон двісті тисяч хворих на цукровий діабет.

У нас 4 мільйони безробітних і чимало людей, які здатні ледь підтримувати свій тонус життя на дуже низькому рівні. Бо вони бідні. Чи не занадто випробувань на таку стародавню й сильну націю? Питання риторичне, відповідь зрозуміла.

Сьогодні суспільству потрібні не тільки ті, хто дивиться вперед, а й ті, хто передбачає. Лише те суспільство в повному розумінні демократичне, коли все воно - знизу доверху - відчуває урядом себе, а не верхівку, від якої всі спочатку раболіпно чекають вказівок, і на яку потім звалюють вину за всілякі помилки.

Власна боягузлива безвідповідальність - ось що приховує підлабузництво беззаперечного виконавства. Насильницькі понукання бути суспільно активними довели наше суспільство своєю нудотною дидактикою до іронічної пасивності й довготерпіння.

Нерідко нині виникає ситуація, коли зухвало порушуються права людини згідно з Конституцією й законами України - а вона нічого не робить, приховуючи в душі образу і біль.

А роздута бюрократична структура уповноваженого Верховної Ради з прав людини взагалі, на мій погляд, не потрібний поки в нашій країні державний орган. Бо недарма кажуть люди, сенсу від цієї структури ніякого. Іноді хтось ризикне несміливо поскаржитися, щоб одержати очікувану бюрократичну відписку для заспокоєння душі або свого самолюбства. Можливо, й для якихось ілюзій на майбутнє.

Так жити далі не можна. Терплячість та пасивність, придушуючи в зародку потенційну позитивну енергію багатьох талановитих людей, водночас створюють живильне середовище для негативної енергії активних негідників.

Капітулянтське гасло пасивності: "Я маленька людина, що я можу!" Але якщо ти виправдовуєш своє боягузтво тим, що нічого не можеш, то нічого й скаржитися, вимагати, протестувати! Не простягай жебракуючи руку - адже ти можеш стиснути її в кулак! Досить нескінченних листів і протестів "нагору", час перейти до листів і протестів "вниз" - до самих себе, проти самих себе.

Убивці поліпшення життя - серед нас. Ми вбиваємо всі можливі прогресивні процеси нашою громадянською боязливістю, нашим вичікуванням "Чия візьме?"

Притерпілість - це капітуляція перед безоднею принижень. Взаємоприниження, як клубок гадюк, вкинутий недоброю рукою в багато родин і установ. Гадюки хамства, байдужості, брутальності та інших суспільних вад із таких квартир виповзають на вулицю, заповзають у трамваї і метро, школи, згортаються кільцями на столах чиновників і на прилавках у продавців, у відділеннях міліції. Й не тільки тут... Хіба можна цього не помічати?

Принизливо, що ми й досі не маємо достатньо ліків по нормальних для населення цінах й необхідного медичного обладнання у лікарнях. Принизлива нестача українських книг та бібліотек, у містах усе менше стає книжкових магазинів, які розпродаються спритним бізнесменам.

Україна дичавіє на очах, бо молодь усе менше читає й цікавиться багатьма важливими подіями суспільства. Перевага віддається розважальним телепередачам, фільмам жахів чи сексуального напрямку, поп-музиці, які сприяють розвиткові у людини якщо не моральної деградації, то тенденціям формування байдужості до соціально-політичних подій в суспільстві, формування танцюючо-хохмацького соціуму, яким керує споживацька культура, вживання пива й сигарет.

Це не може не турбувати.

Звернімо увагу й на таку злободенну проблему, за розв'язання якої всім разом давно б час узятися: збереження нашої культурно-історичної спадщини. Гинуть старі будинки, потворно перебудовуються міські вулиці й площі, дивним чином змінюються їх назви, зносяться історичні пам'ятники, не ремонтуються і не реставруються музеї, а в історичному центрі Києва дозволені паркування на тротуарах й проїзд автомобілів біля старих будівель. Мерія хоче погіршати й без того плачевне становище, а уряд і президент адекватно не реагують на згадані тривожні тенденції.

Принизливі процедури оформлення віз українцям, котрі виїздять за кордон. Оплата цих віз для нас також недешева. Виникає запитання: а чому б і Україні не зробити для тих же французів, італійців, чехів, румун, іспанців, англійців в'їзну візу в країну по 50-70 євро, та ще й ужорсточити для них (як це робиться для нас) процедуру оформлення з вимогою про надання довідок із місця роботи, доходи й рахунки в банках?

Скільки можна терпіти цю принизливу дискримінацію наших громадян? Чи ця "обережна" політика українського міністерства закордонних справ проводиться спеціально для його колег із країн Західної Європи? А коли ж почнемо думати про інтереси українців?

В англійській мові є слово "імідж", яке у точному перекладі означає "образ", причому не тільки в літературному, а й у політичному розумінні. У кожного видатного політичного лідера або мера великого міста є команда психологів, журналістів, соціологів, консультантів, які працюють над створенням його іміджу.

Звичайно, спритно сконструйований імідж може бути або вмілим прийомом, або маскою, котра приховує виразки. Гадаю, нам не потрібні ані косметика, ані маски, з допомогою яких політики обманюють виборців або прагнуть сподобатися іноземцям. Звичайно, у багатьох є бажання, щоб Україна та її великі міста викликали симпатії у європейців, і не тільки в них. Але насамперед хочеться, щоб вони подобалися нам самим.

Кожен має любити Україну і місця, де народився й виріс, пишатися їх історичними й культурними традиціями. Проте не всі традиції бувають хорошими. Як одне з найгірших, треба відкинути несумісне з подальшим суспільним прогресом поняття - "притерпілість".

І потрібно навчитися боротися за свої права. Адже з раболіпською утриманською психологією в сучасній демократичній Європі нам не буде місця. Там поважають сильні й стабільні країни, з розвинутою економікою й демократією, де люди не живуть на межі зубожіння й вимирання, де рахуються з суспільною думкою й виступами преси, де функціонують незалежні від влади й бізнесу суди.

Якщо для багатьох це - омріяна казка, то існує реальний спосіб зробити її реальністю. Змінити всю владу... Чи є інший вихід?