Клуня

15
28 січня 2010

Через перевал ми перейшли, коли вже смеркалося. Відтак, зайшли до найближчого двору й попросили притулку на ніч. Хоч нас і запрошували до хати, ми добре вмостилися і в клуні, як-не-як нашвидкуруч повечеряли і стомлені позасинали.

Зранку, коли сонце крізь стріху та жердки побудило нас, я роздивився цю клуню. В ній не було чогось незвичного чи особливого. Павутиння, порохи, старі речі... Але все було якимось дружнім, доречним і ти почувався серед цього безладу так, ніби провів тут довгий час. Ця клуня чомусь видалась мені подібною до кишені колгоспного їздового.

О, це окрема бесіда. Кишеня їздового - це цілий світ, це така собі енергетична, сировинна батарея, що забезпечує діяльність і коня, і воза, і самого їздового. Чого там лише немає, але все до ладу.

Перше - це сухі крихти хліба пересипані порошинами тютюну. Обов'язково шматок вірьовки з якоїсь паклі з двома вузлами на кінцях. А ще - надкушене яблуко - універсальна закуска і хусточка непевного кольору. Цією хусткою утирається чоло, чоботи, перед тим, як зайти в кантору колгоспу, а також руки від дьогтю, яким мажуться колеса воза. Хустка в лісі слугує за скатертину, - і, взагалі, всі її можливі призначення ніколи не були і не будуть вичерпані.

Під хусткою лежить ніж, який не знати коли в кишені взявся, який вибирався саме таким, бо мав багато лез, і в якому за весь час використовувалось лише одне лезо: нарізати сало, накришити помідори і відкрити консерви. Ніж називається не інакше, як "ножик" і його постійна присутність є причиною того, що праве плече в піджаку завжди нижче лівого.

Біля "ножика" лежить зігнутий хитрим чином тупий цвях. Вони з ножиком при ходьбі тихенько клацають і, коли йти вночі по селу, то не так лячно, бо створюється ілюзія присутності чогось дружнього і безпечного. Цей цвях використовується для того, щоб відкривати хитру клямку в комірчині на конюшні.

Нарешті, на самому дні кишені, вся в порохах, лежить цукерка-льодяник. Вона зазвичай прилипає до підкладки, відтак, ніколи сама по собі не губиться. Послуговуються нею в рідкісні моменти, коли доводиться офіційно говорити чи то з бригадиром, чи то з головою. Цукерка на мить перебиває запах останнього могрича.

А цього буває досить, щоб пояснити начальству, що тебе даремно турбують, ти все і так знаєш, або навпаки, не знаєш нічого. І, оскільки начальство саме смокче льодяник, то далі буденних зауважень справа не доходить.

Ще в кишені можуть тимчасово з'являтись непостійні мешканці, перебування яких визначається порою року. Це може бути огірок, мантачка, слива або болгарський перець. Коробка сірників завжди змінюється, але завжди вона якась однакова, бо відразу стає подібною до млинця на який сіли, або лягли.

Найбільше, що вражає в цій кишені, - її самодостатній мінімалізм. Це не знайомий нам модний гламурний мінімалізм, який потребує постійного догляду і без нього розпадається. Це - фундаментальний мінімалізм, він існує десь на межі хаосу і організованої матерії і, мабуть, такий стійкий, бо опирається ногами на той і на той світ.

За такими думками я поснідав, і ми розпрощалися з гостинними господарями. Коли стежка повертала в ліс, і я востаннє озирнувся, щоб ще раз подивитись на клуню, над головою в кущах заіржав кінь. Я зрозумів, що попав у настрій гір, лісу, клуні...

Цікаво, ми для неї хто: огірок, мантачка, слива? Чи, може, крихти тютюну в кишені - однакові, непомітні і невигубні.

Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua