Via est vita

"Я йду в гори, щоб знайти своє нове продовження".

Філософ зі Станіславова

Ми піднялися з Богданом на перевал Німчич, і я подумав - "Навіщо?". Мабуть, був настрій, тому що сказати, що вирує весна, було б те саме, що зайти в Черемош і гукнути - "Так тут вода!".

Дорогою Богдан весело розповідав мені про одну свою львівську пригоду, а мені, що більше він говорив, ставало все моторошніше. Мабуть, то давалася взнаки моя боязнь висоти, чи я дійсно дослухався до того, що казав Богдан і уявляв ситуацію. А він говорив про те, як у Стрійському парку львівські бандити затіяли з ним з'ясовувати певні розбіжності у поглядах на якусь ситуацію.

Я розумів, що Богдан був у халепі і халепі справжній. Мова йшла не просто про погрози, а про реальне їх втілення: хлопці були при зброї, а умови парку не давали підстав сумніватись, що запропонована ними версія розвитку подій - це щось надзвичайне і нездійсненне. Радше навпаки.

Я хвилювався від того, що розповідав Богдан, що вершечки 20 метрових буків за оборудкою у мене просто під ногами, і дуже хотів швидше вже дістатись перевалу, щоб нарешті розтулити ліве око, яке закрив, аби не дивитися в урвище. Можливо, тому що сприймав я все лише одним оком, відчуття стресу посилювалось і приймало якісь нові ознаки, досі мені незнайомі.

Відтак, мені важко було переконувати себе, що так завжди буває і все минеться, адже страхи - це лише спотворена і перебільшена реальність. Я тішив себе тим, що спускатись буде легше, бо затуляти доведеться вже праве око, а лівим я бачу краще.

Отже, тепер, ми сиділи на перевалі, страх минув і я відкрив ліве око. Цієї ж миті, з надзвичайною виразністю, я згадав такий самий день тут на перевалі. Це було майже 30 років тому.

Ми, студенти університету, після інтерзльоту вирушили на Протяте каміння. У нас в гурті були прибалти, хлопці з Єревану, дуже цікава група з викладачем з Саратова. На нас чекала весела подорож і з собою було все. Вночі коло багаття я мав співати всім пісню про Довбуша...

Але так трапилось, що з пів-дороги я змушений був повернутися у Вижницю комусь телефонувати. Тепер навіть не пригадаю в зв'язку з чим. Так от, 30 років тому, я так само сидів тут на перевалі, група пішла далі і я, перед тим як спуститись, вирішив випити пива. Машину з пивом розвантажували, отже, хвилин зо 20 я мусив зачекати.

Пригадавши це, я побачив той день виразніше, ніж бачив і чув Богдана. І разом з цим, прийшло незбагненне усвідомлення, що того дня, 30 років тому закінчилось моє життя, закінчилось буденним очікуванням, коли розвантажать машину з пивом, я його вип'ю та спущусь у Вижницю.

Відтак, що було зі мною потім: мої жінки, мої діти, складені вірші, подорож до Парижу, пісня про Довбуша, яку я співав в Абхазії, захист дисертації і все, все, все - це лише окремі доповнення, штрихи до життя, яке вже відбулося. Так, мабуть, художник, який намалював картину, іноді повертається до неї і додає деякі кольори, фарби, чи ба, навіть, сюжети до вже завершеного твору.

Врешті решт, Богдан залагодив свої негаразди, які виникли в нього в Стрійському парку і навіть потім пив горілку з тими хлопцями. Та в мене склалось враження, що сам він цю історію крепко забув, навмисне не згадував і тільки зараз, діставши її з найглухіших закапелків пам'яті і розповівши її мені, сам з радістю повірив, що все минулося.

А я питаю себе: "Навіщо ми пішли на перевал?". Дурня, так було треба.