Так говорив вуйко Дезьо

84
12 травня 2010

До університетської бібліотеки Чернівців я прийшов у доброму гуморі. Мене цікавила одна історична розвідка про наше місто та університет зокрема.

Своїм друзям та знайомим, які приїжджають у гості, я люблю розповідати всілякі байки про наше місто. Насправді, вони й не дуже байки, бо за основу я беру "канонічні" версії наших екскурсоводів.

Так, добре всім відомою є історія про Театральну площу. Вона має три рівні, і її центральна частина є найбільш заглибленою. Усім туристам пояснюють, що це пов'язано з тим, що після того, як було побудоване приміщення театру, навколо нього з'явились інші будівлі, які були значно вищими. Щоб якось виправити принижене сприйняття театру, у центрі площі й викопали заглиблення, яке візуально й "піднесло" театр.

З дитинства я не розумів, чому викопана яма "підносила" лише театр, а навколишні будівлі палацу торгівлі та ремесел і єврейського дому залишала непорушними. Я відчував якусь ваду в такій версії, але не шукав пояснень, бо площа мені просто подобалась.

А рішення знайшлось несподівано, коли я довідався, що на Театральній площі, як і на всіх площах нашого міста, був базар. І не просто базар - це була Fischplatz, тут торгували рибою.

Коли я собі уявив, як увечері вишукана публіка у фіакрах під'їжджає до театру, а навкруги стоїть рибний сморід, то логіка подальших подій розгорнулась переді мною, як на долоні.

Щоб догодити поважному театральному товариству, керівництво міста спочатку ретельно прибирало площу. Але вода й сморід проникли глибоко в землю. Відтак було вирішено смердючу землю вивезти й завезти свіжу, нову. Але коли яма була викопана, то всі зрозуміли, що це дуже гарно, а головне такого ніде немає. Тому й вирішили більше землю не завозити.

А ви мені розказуєте про візуальні ефекти. Це - "понти для приїжджих". Метод проб та помилок - найпродуктивніший метод.

Ось і цього разу в бібліотеці я вирішив перевірити легенду, яка передається від покоління до покоління чернівецьких фізиків.

А полягає вона в тому, що в університеті нібито читав свого часу лекції сам Шрьодінгер. Тим, хто вивчав квантову механіку, не потрібно пояснювати, що це означає. А для загалу, це так, ніби в Літньому театрі в парку виступав Джимі Хендрікс.

Знайдене порівняння мене переконало, але я хотів посилити його. Тому почав шукати відповідники серед політиків, письменників і художників. Коли черга дійшла до філософів, я зачепився за Хайдеггера. А потім подумав, що абсолютно не виключена можливість, що так воно й було, і Мартін Хайдеггер читав лекції в Чернівцях.

Адже ж читав у 1909-1911 роках тут лекції Йозеф Шумпетер, після чого в 1912 році опублікував свою знамениту "Теорію економічного розвитку" - настільну книгу всіх наступних нобелівських лауреатів з економіки! Отже, писав її він у Чернівцях.

Підтверджень про зв'язки Хайдеггера із Чернівцями я не знайшов. Натомість уже на початку мене зацікавив один факт.

У 60-х роках журнал "Шпігель" взяв інтерв'ю в Мартіна Хайдеггера. Була умова: інтерв'ю може бути опубліковане лише після його смерті. Так і відбулось, матеріал опублікували в 1976 році. У нього є ще підзаголовок: "Тільки Бог зможе ще нас спасти...".

В інтерв'ю, серед іншого, Хайдеггер, відповідаючи на запитання журналіста щодо перспектив західної цивілізації, змалював похмуру картину.

Він зазначив, що комерціалізація життя, його технократизація, через зиск та користолюбство, не залишають людству жодних шансів. Вони відривають його від традиції та коренів.

Техніка, яку людина отримує, вже не є інструментом в її руках. А людина сама по собі вже не може осягнути технічний засіб, який використовує.

Механізм і людина міняються місцями. Не людина визначає дії механізмів, а часто самі механізми вже формують поведінку людини. Зауважте, хіба не впливає на вибір місця нашого проживання, відпочинку тощо - та обставина, чи є там телевізор, інтернет, мобільний зв'язок, кондиціонер?..

На запитання журналіста, який він бачить вихід із ситуації, Хайдеггер відповів, що цивілізацію може врятувати тільки Бог, якщо він є. На прохання уточнити, що ж у такому випадку робити, Хайдеггер порадив жити так, ніби Бог є.

Жити в постійному очікуванні Його благодаті. І тільки так.

Людство або виживе, перебуваючи в готовності сприйняти Його прихід, наблизитись до Нього, або повинно готуватись до смерті, не віруючи в існування Бога.

Відтак, я пригадав свою давню зустріч із вуйком Дезьом. У спогадах до цієї зустрічі я не повертався, тому що пам'ятав, як тоді вуйко мене присоромив. Радше не присоромив, а заскочив, бо я легковажно задав питання, відповідь на яке почути був не готовий.

Тоді в нас була невимушена, легка бесіда "про все". Дезийдерій Васильович згадував минулі часи, розповідав усілякі забави, які йому довелось тут на Перевалі пережити.

Він дотепно і надзвичайно влучно описував, як змінювались часи, люди. І при цьому знаходив такі промовисті опосередковані деталі, які розкривали суспільні катаклізми глибше, ніж їхні глобальні прояви в масштабах усієї країни.

Вуйко міг розповісти історію покоління без газет і телевізора, лише по історії магазину, що завжди був на самісінькій вершині гори. Він із бездоганною хронологічною точністю міг перерахувати, що й коли в магазин завозили, хто й що в ньому купував, коли в магазині щезала ковбаса, коли щезала горілка.

Він пам'ятав, як дружній збройовий контракт з Індією відгукнувся на Перевалі появою розчинної кави, як військова допомога Єгипту в магазині серед карпатських смерек вигулькнула дивовижними фініками на полицях...

Ото ж настрій був гарний. Ми саме повертались з далекого хутора, де гуцули без жодного цвяха відновили капличку. Власне, відтворили її такою, як її пам'ятали старші люди, що живуть високо в горах. Я із захопленням розповідав вуйкові про свої враження, він поправляв мене в назвах деталей, визначень яким я не знав.

Ось у такому піднесеному стані, коли ми говорили про оздобу каплички із середини, я й запитав необережно вуйка Дезя, чи вірить він у Бога.

Дезийдерій Васильович глянув на мене, як дивляться на несподівану дірку в панчосі після того, як знімуть взуття.

Усю недоречність свого питання я відчув миттєво. Але в погляді вуйка була не засторога щодо нетактовності та інтимності моєї цікавості, а щире нерозуміння самої постановки питання.

Дезийдерій Васильович помітив ніяковість, яка охопила мене, і, дочекавшись поки вона мине, мовив: "Вірити чи не вірити можна жінці, а Бог - він є. Інакше не проживеш".

І трохи згодом, чи-то мені, чи-то собі він пояснив: "А як інакше? Інакше тебе або завалить буревій, або загризе звір, або в зимі десь замерзнеш у корчах. Доки ти з Ним, доти ти і є. А без цього життя чоловіка є пусте. Воно страчене від самого початку".

Щоб якось залагодити свою нетактовність, я спробував додати, що сама природа є Бог. "Бог - це є все, - поправив мене вуйко, - але в природі чоловік найлегше розпізнає Божий промисел і себе самого в ньому".

Коли мої спогади сформувались у висновок: "Так говорив вуйко Дезьо", - то я зрозумів, що пора відпочити.

Я повертався з бібліотеки додому і йшов саме через Театральну площу. Вечірня підсвітка робила її якоюсь камерною та затишною.

Я навмисне став перед театром спиною до нього. За канонічною версією екскурсоводів у цьому випадку мав би зникнути візуальний ефект "підйому" театру, і ми мали б щось втратити у сприйнятті.

Але цього не відбулося - площа залишалась такою ж чарівною та неповторною.

Мабуть, усе ж таки не замисел, а промисел сформував її тут такою, як вона є. Мабуть, тому не затихає навколо неї життя ні вдень, ні вночі.

І мені знов пригадалися слова Хайдеггера з його інтерв'ю. Про те, що тільки думка та поезія можуть повстати проти деструктивного механістичного дискурсу розвитку цивілізації. Й разом з вірою в Бога врятувати майбутнє людства.

 
Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua