День чиєї перемоги?

29
8 травня 2010

Ще у сімдесятих радгоспівський плуг на Карповій, за Ямполем, потривожив прах солдата. Йому не дали лежати, де був убитий. Зібрали гамузом напівзотлілі кістки, привезли за кілька кілометрів і поховали на пагорбі над дорогою Ямпіль-Могилів-Подільський.

Комуністи любили такі штуки - у Болгарії "Стоит над горою Альоша", а у нас стояв на пагорбі цей бляшаний обеліск безіменного невідомого солдата. Влітку з бур'янів ледь стирчав.

Торік, під 9 травня, міський голова Лідія Петровська особисто організувала чергове потривоження того праху. Комунгоспівці приїхали з лопатами - бах-бах розкопали кісточки, зібрали, що змогли, скидали гамузом в ящик, (бо ж які із комунгоспівців патологоанатоми?).

Потім на цвинтарі перед перепохованням був траурний мітинг. Зовні все було благопристойно, а всередині домовини лежали ті по-варварськи перемішані кістки людини - чийогось сина чи батька.

Перед 9 травня 2010 року мер підписала відповідні документи про встановлення над ними великого гранітного пам'ятника. В Ямполі є поклади каменю-піщаника, який скульптори найвищого класу вважають прекрасним матеріалом для скульптур.

Однак пам'ятник замовили бізнесмену - сину голови постійної комісії міськради - з граніту. Аж десь із Житомирщини привіз він його. Міський голова підписала документи про оплату в сумі 33 тисячі гривень, а решту дорогих матеріалі звеліла "шукати" на місці безкоштовно.

...Мій дід - Василь Кізка у червні 1941 року косив колгоспну люцерну за селом, для ферми. Аж туди прибігла до нього посильна із сільради. Вже за годину проводжали мого діда і свого тата на війну тітка Гафійка - ще в повиточку, бо їй лиш два місяці було, дядько Пилип (помер дитиною в голодні повоєнні роки), що лише навчився ходити, на руках у діда була Ганя - моя мама, їй тоді ще не було й трьох рочків, дядько Іван (одразу по війні хлопчаком насильно забраний на відбудову Донбасу, де і віддав свою молоду душу Богу), старший за мою маму на три роки і тітка Наталка - дванадцять років.

А ще, звісно, моя молода дуже гарна бабуся Ярина. Сльози в усіх лилися, як та вода в струмку біля їх однобокої хатини під соломою. Пішов і хоч би один лист - як у воду канув.

У ті перші дні війни воєнкомати заповняли Могилів-Ямпільський укріпрайон ким завгодно, лиш би заповнити, бо ж укріплення виявилися майже порожніми. Великі радянські стратеги прорахувалися трішечки...

Може і його сюди пригнали і він тут, як і сотні інших таких необстріляних, зробив сиротами всі п'ятеро своїх дітей. Не знаю. Односелець, Катерини Буксирки тато, лиш раз його бачив на тім фронті 1941 року. Розказував, що дали їм "привал". Сиділи якось двома полосами - одна справа, а друга - зліва. Тут поступила команда одній полосі по машинах, а іншій - залишатися на місці. Мій дід був серед тих, що залишилися. Чи там його і накрило снарядом чи в іншому місці?..

Усе своє життя моя бабуся чекала, що озветься. Циганка нагадала, що прийдуть спочатку якісь документи, а потім і він повернеться. Так і померла зі стандартним офіціозом - "пропал безвести". А де пропав, як? Не сказали. Не знали? А може просто не хотіли знати, не до нього було...

Отож, може і моєму дідові, як невідомому солдату, цей гранітний пам'ятник Ямпільська міська рада за 33 тисячі гривень "воздвигла" недавно на Ямпільському цвинтарі?

Але чому невідомому? Він що - невідомий своїм дітям чи жінці, чи сільраді, чи всьому селу своєму Великій Русаві? Чого він невідомий?! Як це так - невідомий? Він що без імені і прізвища жив і пішов на війну таким?.. Не розуміють багато комуністів такого мого запитання. У кращому разі заспокоюють сталінською поговіркою: "Когда дрова рубят - щепки летят". Ох же ж і багато було тих невідомих "щепок" в нашому колишньому житті - мільйони! Оце нарубали... дров! На сотні років вистачить.

У центрі Ямполя, ген-ген після війни, ті начальники-комуністи, які вижили і повернулися до своїх родин, ініціювали створення грандіозної площі. З Леніним, звичайно, і з братською могилою радянським воїнам (а як же без неї?), на якій епітафія: "Павшим в боях за освобождение Ямполя в 1941-44 гг.".

Далі перелік тих, хто в ній лежить. Усього 72 прізвища солдат, єфрейторів, сержантів і офіцерів. Хто з них загинув в 1941, а хто в 1944, при звільненні міста - не вказується. Могила має 28 квадратних метрів, сам рулеткою переміряв. Виходить, що на кожного воїна припадає не мало-не багато, аж 0,39 кв. м рідної землі за яку поклав голову. Заслужили...

Як можна на 0,39 кв. м фізично розмістити нормального дорослого воїна, не ліліпута - ліліпутів, як відомо, на фронт не брали? Якщо тіло піддати кремації, то може й можна, але ж їх не спалювали у спеціальних печах-крематоріях, як зараз подекуди? Невже хоронили купою - один на одному?

Став я добиватися правди... і отримав на свою сиву голову. Районна газета опублікувала проти мене викривально-знищувального листа ветеранів: генерала В.Киргана, підполковників О.Кириленка, П.Фадєєва, лейтенантів О.Римарчука, М.Гриневича, Г.Жарського, Я.Маркевича.

Давши мені рішучу нищівну відсіч, ці доблесні генерал і офіцери повідомили району, що в тій братській могилі (нагадаю - двадцять вісім квадратних метрів) "за офіційними даними нараховується близько 350 чоловік".

Прочитавши таке, спершу схопився за голову, а потім - за калькулятор. Підрахував і виявилося, що, якщо вірити тим "офіційним даним", райгазеті, генералу і офіцерам, то на кожного не ліліпута, а нормального радянського воїна в цій Ямпільській братській могилі припадає не 0,39, а всього 0,08 кв. м!

Запитується в задачці - можна нормально поховати фронтовика на площі, яка дорівнює коробці від цигарок? "А може їх у кілька поверхів хоронили?", - хтось подав ідею.

Прорахували якої глибини потрібно було копати яму, щоб у ній, на площі 28 квадратних метрів, поховати 350 радянських воїнів. Виявилося, що яма мала бути глибиною щонайменше 15 метрів, а "поверхів" у ній мало би бути тьма! І спочивали б бійці у ній вічним сном, як "шпроти" в банці. Але ж на глибині 15 метрів у цьому місці водоносний горизонт. Вони, що їх, виходить, у викопаній глибоченній криниці топили?

Із 350 похоронених у цій братській могилі, розміщеній майже на самісінькому тротуарі, за кілька кроків від шумної дороги, відомих, як вже говорилося, лише 72, а про інших епітафія - ні словечка. Виходить, таких як мій дід Василь у цій братській могилі, аж 278? Виходить, що ця братська могила в основному невідомих радянських воїнів. То нащо ж ще на цвинтарі височенний дорогий пам'ятник всього одному невідомому воздвигати?

Як же їх хоронили тут? Чого так спішили, що понапихали в одну яму стільки люду? Ті, що хоронили наче б то не фашисти, а Ямпіль - не Бабин Яр Києва, то чому так?

У березні 1944 року місто і район звільнила Радянська Армія. Почала діяти місцева влада. Тут важких боїв не було, вбитих можна легко було хоча б порахувати, якщо не упізнати. Чого-чого, а часу на поховання бійців тут у 1944 році було вдосталь, ми ж не тікали, як у сорок першому, а наступали.

Їх одразу після визволення, як пише районка, звозили в Ямпіль чомусь зі всього району і хоронили у цій братській могилі. А вже потім, аж "до 1956 року" стали звозити з полів, ярів і ДОТів, окопів останки тих, хто загинув тут в 1941 році, і як в гуртожиток "підселяли" їх зверху в цю братську могилу, як правило перед кожним Днем Перемоги. І напідселяли стільки, що зараз ні влада, ні воєнкомат, ні інші люди не знають, скільки ж точно і яких бійців там лежить?

У 1941 році німці тут штурмували укріплення розхваленої радянською довоєнною пропагандою Лінії Сталіна. При штурмі, звичайно, були вбиті. Своїх гітлерівці, нелюди, фашисти прокляті, поховали скраю на Ямпільському цвинтарі зразково. Не шкодували для кожного нашої землі. Виділяли скільки треба було, не по 0,39 і не по 0,08 кв. м на кожного.

Ямпільчани розказують, що цей німецький квартал цвинтаря був, "як під лінієчку" і на кожному хрестові ім'я, прізвище, час загибелі, а зверху - шолом. Зараз над тими вбитими німцями непролазні хащі. Але в землі вони лежать не один на одному, як у цій нашій братській могилі радянські воїни.

"На братских могилах не ставят крестов, и вдовы на них не рыдают", - співав Володимир Висоцький. Тепер я знаю чому.

Уся Європа відзначає 8 травня як День завершення другої світової війни. Ми ж відзначаємо на день пізніше. Вони - як траур, ми ж радісними колонами святково одягнених людей, бравими маршами солдат і блиском воєнної техніки.

Між тим після 9 травня 1945 року для українців війна не закінчилася. Сотнями тисяч вони продовжували гинути у 1947 році від голоду в центральній, південній, східній Україні і в ході спецоперації "Вісла" на Лемківщині, Посянню, Підляшші, Холмщині, де польські комуністи, при повній підтримці Сталіна, застосували проти них близько десяти відбірних дивізій, страшний концтабір в Явожні, військові суди, що миттєво засуджували до розстрілу.

Їх мордували в польському концтаборі, ними заповнювали всю "Сибір неісходиму", Сталін і Жуков планували взагалі виселити наш народ із рідної землі і лиш нестача рухомого складу залізниць зупинила такий геноцид. А ви кажете День Перемоги 9 травня. Чиєї, над ким? Моя бабуся - вдова невідомого солдата, жодного разу не крокувала в тих святкових колонах, вона у цей день плакала, то було не її свято...

 
Василь Кізка, Ямпіль, Вінниччина    

powered by lun.ua