Зелений сірничок

21
16 червня 2010

У місті, де всі вулиці, всі мої маршрути останніми роками щоденно сходились лише до будинку мами, я бути вже не міг.

Мене викликав до себе керівник і сказав, що йому потрібен нарис з архаїчної натури. Коли він додав, щоб тиждень мене в місті не було, я зрозумів: він хоче, аби я кудись поїхав. Встановлювати терміни виконання для творчих завдань - безглуздо, і йому це добре відомо.

Тож я подався на Перевал.

Дорогою, чим далі залишалося місто, тим ближче до мене приступали спогади дитинства: село, дідова хата і все літо - босоніж. Я пригадував, як ми з братом, напівсонні, йдемо до ставка мити ноги. І хоч ми, змучені біганиною за день, готові позасинати просто сидячи на ослоні, мама направляє нас до ставка "на камінчик".

Вода у ставку тепла, як молоко, яке щойно надоїла баба. А, найцікавіше, що нерухома поверхня ставу такого ж кольору - в ній віддзеркалюється небо, на якому ще залишається світло сонця, що вже зайшло. Раптом вистрибне якийсь карась, вдарить об воду і піде в намул на ніч спати. Хвилі розійдуться по ставку, гойднуться востаннє і стомлено затихнуть в лататті біля берегів.

Врешті смеркається, проступають зорі, ставок починає їх заколисувати на своїй срібній пательні, а ми повертаємось до хати і спимо на ходу. Мама вкладає нас на полик за грубою, і приступає сон.

Галасливі враження дня вщухають, а натомість приходить одне на цілий Всесвіт питання: "Як вночі лелека, що стоїть в гнізді на одній нозі, коли засинає, не падає на стріху дідової хати?". Поруч мама, ти засинаєш, і лелека на одній нозі - це твій єдиний на весь світ клопіт.

На Перевалі вуйко Дезьо зустрів мене словами: "Ну що, пішли". Це було не питання і навіть не запрошення. Я зрозумів, що йому нічого розповідати не потрібно, а він, як завжди, все вже знає сам.

Цього разу ми йшли мовчки якимись незнайомими мені стежками, йшли не довго, але дісталися в непролазні хащі. Та коли повернули праворуч, то вийшли на якесь дивне місце. Ми опинились на кручі серед лісу, але просто під ногами серед кущів та дерев був вільний простір, і всі гори перед нами вляглися, як на екрані якогось фантастичного кінотеатру.

Я присів на камінь і почав вдивлятись у краєвид. Ранкове сонце творило дива. Воно бавилось зі всією величчю гір, урвищ, лісу. Сонце піднімало тумани язиками вздовж схилів, рвало їх, опускало знову до долу.

Тумани то вмить розчинялись, то раптово затуляли цілі хребти. Те, що здавалось віковим, величним та непорушним, вмить могло щезнути і потім виникнути знову в нових кольорах, світлі і обрисах.

Коли піднесене захоплення мене заполонило, я втратив назви предметів. Цієї миті вибухнула веселка, вона розляглась на всю широчінь горизонту, що я бачив, і, гойднувшись, щезла.

Це було так миттєво, що в мене склалось враження ніби у велетенському телевізорі хтось вимкнув кольори.

Дезийдерій Васильович заговорив тихо, і я відразу не зрозумів навіть про що. Лише коли він закінчив, мені стало ясно, що це його чергова приповідь.

Якось по горах пішов поголос, що ближче до Петра, в неділю, у Кутах буде "Ярмарок Біди". Кожен зможе привезти свою Біду та продати її або обміняти. Нарешті надійшов визначений час. Поз'їжджалися у Кути гуцули, і кожен привіз свою Біду на продаж... Коли ввечері ярмарок закінчився і задоволені гендлем гуцули роз'їхались по домівках, виявилось - ...кожен повіз із собою назад свою ж Біду.

Якою б не була тяжкою твоя Біда - чужа Біда завжди важча.

Ми пішли далі. Я обдумував приповідь вуйка, аж раптом десь з корчів почувся не голос, не крик - волання. Вуйко спустився кудись межи кущами і через мить вивів звідти якесь розхристане брудне створіння. То був крепко хмільний чоловік, вочевидь, не бідний - анцуг на нім був модно припасований, з доброї матерії, хоча і заляпаний та навіть в однім місці подертий.

З белькотіння незнайомця ми ледве змогли второпати, що він в темряві, серед ночі, заблукав, перекинувся і десь має бути його автівка. Він плакав від радощів, що його знайшли. А коли вуйко через якихось сто метрів вивів нас до перекинутого у шанець джипу, чоловік став на коліна, дістав з кишені гроші і почав дякувати Дезийдерію Васильовичу. Вуйко від грошей відмовився, порадив небозі поспати, а розрахуватись пізніше з хлопцями, що приїдуть з кіньми, яких вуйко надішле сюди на поміч.

Я пригадав слова Далай-лами, що "щасливим можна бути щомиті". Та пригадавши ранкову веселку, зрозумів, що все не так просто. Кожен з нас стикається з реальністю. Це надзвичайно важливо, тому що справжня реальність зворотнім чином конституціює людину, вона впроваджує людину в істинну систему координат.

Якщо реальність спотворена, а ще гірше, коли вона кимсь вигадана та нав'язана, то людина "розмивається", вона перестає усвідомлювати свою особистість та розпізнавати своє призначення. Відтак, відбувається втрата міри буття, а звідси прямий шлях до розпаду морального світу.

Вуйко Дезьо водив мене горами цілий день. Він розказував про ліс, про те, як ліс живе, як старіє, як його потрібно берегти, любити і шанувати - він говорив про нього так, як про живе створіння. Справді, хіба ліс - не живий?

Надвечір, стомлений, я ледве дістався до клуні і на свіжому сіні заснув, на постеленій вуйком ряднині. Але на самій межі сну мене сколихнув спогад. Якось у дитинстві мені до рук потрапив сірничок із зеленою сіркою. Яке це було диво, щастя, втіха! Такого сірничка не було ні в кого. Я беріг його, як найцінніший скарб.

Нарешті, якось на кухні, я висипав з коробочки звичайні сірники, поклав у неї свій і заховав далеко в шафу, де лежали зимові панчохи, і куди ніхто не зазирав. Де потім подівся той сірничок, я гадки не маю, але впевнений, що він - є! Ввечері мама висварила мене за порозкидані по кухні сірники.

Я пригадав це і посміхнувся. За останні дні це був перший спогад про маму, який не отруювала гіркота втрати. Я зітхнув на повні груди: тепер я знаю, мамо, ти назавжди залишишся для мене отим "зеленим сірничком", який ніколи не згорить, і спогад про який буде постійним нагадуванням про вічне невитратне дитяче щастя.

Я молюся за тебе, мамо.

 
Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua