Я ніколи не мала постійно місця проживання. Не те, щоб нам з родиною не було де жити, навпаки, цих місць було занадто багато, бо тато колись обрав професію військового. Тому коли кінцевою точкою подорожі стало місто Запоріжжя, я не дуже засмутилась, хоча...
Про те, що Київ - місто можливостей, такий собі Нью-Йорк, я знала ще з одинадцятого класу, коли вирішила стати журналістом. Вмикаючи регіональний канал, усі студенти журфаку чекали, коли ж звільнить місце і піде на пенсію статичний дядько з вусами, який веде новини. А сумний синій колір студій начебто натякав на перспективу роботи саме тут, а не на "1+1". Я вирішила переїжджати до Києва.
Взагалі, тему провінційності дуже люблять висвітлювати режисери та письменники. Все дуже банально: вона така порядна і проста, приїхала підкоряти цю жахливу, жорстоку столицю.
Звичайно, одразу на платформі поїзду її пограбує циганка, потім вона не вступить до університету (зазвичай, театрального), піде працювати офіціанткою до дешевого генделя, де до неї постійно приставатиме директор цього "розважального" закладу.
І ось екшн! Далі події мають дві динамічні лінії розвитку. Перша: дівчина йде до найближчого мосту (а краще біжить і плаче), хоче втопитись, і тут перед нею зупиняється благородний красень на лєксусі і втримує її від страшного кроку. Вони закохуються один в одного і живуть довго та щасливо.
Другий варіант: до цього генделя завітав відомий режисер (зовсім випадково), побачив цнотливу офіціантку і зрозумів, що саме такий типаж він шукав на головну роль у його блокбастері, таким чином і без театрального провінційна дівка стає зіркою.
Моя маленька історія почалась інакше, на жаль, чи то на щастя, ні доленосного лєксуса, ні режисера поки я не зустрічала.
Проживши в Києві певний час, я підмітила, що корінні жителі міста виглядають впевнено, спокійно. На відміну від них "провінційні кияни" метушаться, намагаються вдягатися якнайяскравіше "по моде" і найголовніше, зневажають тих провінціалів, які тільки-но приїхали.
Гуляючи по Хрещатику, я зустріла шкільну подругу, яка на останньому дзвонику помахала однокласникам ручкою, примовляючи "бай-бай, лузери, я поїхала вчитися до столиці".
Нагадуючи підстрелену папугу, вона підбігла до мене з першим і найважливішим на її думку питанням "А що ТИ тут робиш?" (враховуючи, що п'ять років ми не бачились)...
В її тоні відчувались туга, сарказм і приреченість одночасно. І як би вона не намагалась широко посміхатись, тіпання її правого ока вказувало на те, що Києва нам на двох буде мало. А не так давно сиділи за однією партою, ділили снікерс на двох, закохувалися в старшокласників і обіцяли, що будемо дружити все життя....
Чому столиця так кардинально змінює людей? Невже місце проживання дає привілею першості? Семеро моїх друзів живуть у столиці останні три роки, і кожен з них вважає себе киянином, а додому на свята повертаються з небажанням. Мабуть, це природний інстинкт пошуку кращого "місця під сонцем".
Життя в Києві дуже швидке, і якщо ти хочеш досягти успіху, то не можна зупинятись, потрібно постійно щось робити і бігти, бігти... в іншому разі, тобі наступають на п'яти ті, хто бігає швидше, працює якісніше, виглядає краще, і тоді залишається йти на вокзал за білетом додому. Мабуть, тому кияни виглядають спокійнішими і впевненішими, бо їм нема куди повертатися аутсайдером, вони і так вже вдома.
Київ як "італійське морозиво". Вгорі найсолодше, найсмачніше, а в кінці пуста вафелька... Коли завітаєш до всіх найгарніших місць міста, насолодишся граціозністю і помпезністю європейської столиці, залишається брудне метро, затори, година добирання до дому.
У такі моменти розумієш, що кияни також плачуть... І так хочеться заплющити очі і опинитися у серці свого дитинства - на Хортиці, пройтись по Дніпрогесу і найголовніше скоріше обійняти батьків...
Провінціалам присвячується...
Я впевнена, що як би родинно не прийняла вас столиця, не можна забувати про стежку, яка веде до рідного дому.
І якщо ви обрали не найлегший життєвий шлях, то пам'ятайте: "Київ сльозам не вірить".
Каріна Скліфос
