"АртПоле": криза шести років

Тисячі наметів під палючим сонцем, молодь з більшості куточків країни, вишиванки і прикраси ручної роботи, танці й майстер-класи, натовпи журналістів з камерами, вогнища і гаряче вино, а головне - багато доброї музики з усього світу.

Цим протягом багатьох років відрізнявся фестиваль "АртПоле" ("Шешори"). Що ж сталося тепер?

Я щиро хочу написати позитивний відгук про фестиваль. Бо за всі ці роки він став рідним для мене і моїх друзів, став "місцем зустрічі" для всієї компанії, став невід'ємною частиною літнього життя. Навіть якщо бракує грошей - будеш голодним, але на "АртПоле" поїдеш. Але відчуття після фестивалю залишилися настільки неоднозначними, що боюся, як би когось не образити з причетних до створення "АртПоля".

Усі фото автора

Добре, що це - колонка, а не стаття, оскільки в колонці можна дозволити собі суб'єктивність. Отже, буду суворою, але справедливою.

Колись найбільш очікувана, найкраща етно-тусівка перетворилася цього року на з'їзд неформалів, які про українську культуру чули мало і лише віддалено розуміють, чим треба займатися на подібних фестивалях.

Найголовніше розчарування - невелика кількість людей, адже саме публіка робить фестиваль цікавим, яскравим і незабутнім. Шість років тому все починалося у карпатському селі Шешори, звідки й пішла назва. Згодом фестиваль переїхав у село Вороб'ївка на Вінниччині.

Цього року організатори вирішили перекочувати ще східніше. Через невдале розташування - Куяльницький лиман під Одесою - більшість постійних відвідувачів "АртПоля" приїхати не змогли. По-перше, квитки на потяг до моря влітку є великим дефіцитом, по-друге, аж занадто далеко їхати із західних регіонів, часом з пересадками.

От і вийшло, що сюди з'їхалися часто зовсім випадкові люди, переважно зі сходу. Всюди було чути російську мову, вишиванок було від сили десять-п'ятнадцять, суто українських забав - співів, танців, гончарства теж не було.

Не було й традиційних для "АртПоля" нічних вогнищ із гітарами й глінтвейном.

Не було ярмарку, замість нього стояло штук десять палаток з невдоволеними продавцями. Та й чого б це їм бути задоволеними - гроші за місце заплатили, а не заробили майже нічого.

Тим не менш, вже другий рік поспіль фестиваль тривав протягом тижня, з 12 до 18 липня. Про перші його дні я можу судити лише по розповідях, оскільки приїхала в п'ятницю після обіду. А розповіді не надто оптимістичні.

Через зливи багато наметів затопило, людям довелося поїхати. Мінімальними побутовими умовами гостей фесту теж забезпечити не вдалося. Помитися можна було лише в одному місці - на величезну калюжу поклали кілька деревин, до ще одної деревини прикрутили кілька кранів, таким чином утворився імпровізований умивальник.

В якості душу (одного на всіх) слугував шланг, прикручений до одного з цих кранів. В результаті зранку до цього "душу" утворювалися кілометрові черги, люди товклися в болоті, щоб злегка обмитися після купання у смердючих, але цілющих куяльницьких грязях.

З харчуванням ситуація склалася ще сумніше, ніж минулого року. В меню "буфету" було лише кілька найменувань: рис з консервами, гречка без будь-чого, вівсянка, два різновиди супу і чай. Мені, нажаль, не пощастило скуштувати жодної з тих страв.

Проте, в сусідньому торгівельному наметі можна було підбадьоритися елітними алкогольними напоями, які навіть не в кожному столичному барі знайдеш. Пиво коштувало 7-8 гривень, горілку не продавали, але під вечір відпочиваючі її десь-таки знаходили, бо "неадекватів" було чимало.

Охорона фестивалю й процес купівлі білетів і реєстрації також організували дуже дивним чином. По-перше, каса знаходилася у 20 хвилинах ходу від сцени і наметового табору. Таку відстань у 35-градусну спеку подолати достатньо важко. Якщо ж проїжджаєш на машині - тобі взагалі нічого не кажуть, білетів не продають. Багатьом, проїхавши до табору на машині, доводилося потім вертатися за квитками пішки.

По-друге, багато непорозумінь виникало з квитками. Наприклад, купуючи білет на один день, відвідувач мав право лише раз пройти через пропускний пункт. На другий раз його вже до сцени не пустили б.

Мій знайомий Максим з Кривого Рогу, що приїхав зранку на власному авто і збирався наступного дня їхати додому, купив разовий квиток за 50 гривень. Йому цілий день довелося ходити голодним, оскільки намет він розклав подалі від сцени й "буфету", куди зайти можна було лише один раз.

Коли ж ми сказали охоронцю, що, обійшовши огорожу, до сцени можна пройти по воді, хлопець відповів: "Якщо ви спробуєте пройти по воді, там з кущів вистрибне хлопець і вас спіймає". Нічого не скажеш, безпека на висоті.

Вечірні концерти також не проходили без ексцесів. Кілька гуртів не приїхали, їх заміняли менш відомими колективами.

Між виступами робилися дуже великі перерви, в яких ведучий (цього року роль ведучого виконував поет Григорій Семенчик замість лідера гурту "Пропала грамота" Павла Нечитайла) сумним голосом оголошував, які речі розшукуються, які люди загубилися, хто є спонсорами фестивалю тощо. Під час цих пауз багато слухачів відходило від сцени, намагаючись самостійно себе розважити.

Так, в один з вечорів неподалік від сцени кілька чоловік зібралися пограти на африканських барабанах, до них приєдналися ще люди, потім підтягнулися ті, кому набридло чекати виступу групи на сцені. Всі взяли в руки барабани, грали хто як міг, танцювали, підспівували, веселилися. Було по-справжньому чудово. Хоча б заради того вечора варто було приїхати на фестиваль.

Було, звісно, і багато дуже позитивного.

Знайомства, які заводяться під час фестивалю - це найкращий і найкорисніший аспект фестивалю. Випадково потрапивши в табір до абсолютно чужих людей, вже під вечір стаєш з ними однією сім'єю, ділишся останньою булочкою і пляшкою пива.

Вдень відпочиваючі тішили себе поїздками на море і розписуванням рук-ніг індійською хною. Деякі перечікували спеку у чайних, де подавали смачний масала-чай. Ввечері вчилися поратися з вогнем у майстерні "Проти ночі".

З музикантів, як і завжди, порадував київський етно-хаос гурт ДахаБраха. Магічна сила їхньої музики наповнила вечір п'ятниці сенсом, рухом, світлом і красою.

Відкриттям "АртПоля" можна назвати гурт "Peace and Love", лідером якого є Юрій Хусточка. Він навіть зі сцени подякував фестивалю й сказав, що без цього виступу гурт міг би не відбутися.

Вдалим на 100% був відео-супровід всіх виступів, створений VJ-групою "КУБ" з Івано-Франківська. Хлопці дуже виросли в професійному плані, порівняно з попередніми фестивалями. Завдяки їх роботі невеличка і нічим не прикрашена сцена кожну хвилину здавалася зовсім іншою і незвичайною.

Загалом, якщо почитати відгуки про фестиваль у блогах і на форумах, стає і сумно, і страшно водночас. Всі скаржаться, лаються, ображають одне одного і організаторів.

Нижче буде кілька патетичних риторичних запитань.

Невже через недоліки цьогорічного "АртПоля" ми дамо вмерти цілому фестивальному руху, до якого причетні тисячі людей з усього світу - постійні його відвідувачі?

Невже через відсутність дров і душових кабінок ми готові відхреститися від того, що любили протягом довгих шести років?

Я пригадую другий фестиваль, коли в останній день дерев'яний старенький туалет, в якому зачинилася дівчинка, просто впав на землю. І як страшно було ходити по трухлявому місточку через гірську річку. І як я сама ледь не потонула в багнюці, коли в останній день почалася шалена карпатська злива. Тоді ніхто не скаржився на умови і безпеку, всі просто насолоджувалися. Природою, спілкуванням, музикою.

Зараз ми всі вже дуже балувані, ставимо комфорт понад усе. І дарма.

Що б там не було, у 2011 році я обов'язково поїду на "АртПоле". Хай навіть світ загине!

Ганна Грабарська