Опа, опа, опера й Європа

22
27 липня 2010

На відміну від інших, авторка цих рядків ніколи не позиціонувала себе як євроатлантист. Ні, я, звісно, не проти того, щоб в Україні найближчим часом усе стало "як у Європі". Але я прекрасно розумію: мріяти сьогодні про це - теж саме, що бажати, аби серед липня Київ завалило кучугурами снігу.

Втім, думки на євроатлантичну тему в моїй голові виникають мало не щодня, причому - у найнесподіваніших ситуаціях.

Наприклад, коли опиняюся в малознайомому районі Києва. Бо ж знайти на наших будинках табличку з номером ой як непросто.

Інша справа, наприклад, бельгійське місто Гент. Більшість тамтешнього люду розмовляє фламандською. Проте орієнтуватися в місті - простіше простого. Для цього навіть англійську знати не обов'язково. Треба лише мати карту міста. Хоч де опинився, перше, що бачиш - вказівні таблички з назвами навколишніх вулиць. Підходиш до будинку - одразу видно його номер.

Ну, а в історичному центрі напрями вказано просто на тротуарі: ліворуч підеш - до собору святого Бавона вийдеш, праворуч - до набережної Граслей...

Отак мандруєш вулицями, милуєшся будинками, збудованими в XIII чи XV столітті, й ніскілечки не переймаєшся, що заблукаєш...

Що "солять" наші посли

Донедавна мало не єдиним місцем, де "євроатлантичні" думки полишали мене в спокої, був світ театру. Особливо - його класично-музична територія.

Відвідуючи Національну оперу чи філармонію, я розуміла, що мешканець далеко не кожної європейської столиці от так просто, заплативши менш ніж 10 доларів, може насолоджуватися майстерністю балерин рівня Олени Філіп'євої чи Анни Дорош, чути божественний спів Вікторії Лук'янець чи Михайла Дідика. Або на власні очі бачити і на власні вуха чути, як диригує оркестром сам Роман Кофман.

У такі хвилини моя душа наповнювалася почуттям національної гордості.

Ні, промовляла я до себе, Україна теж належить до цивілізованого світу. Бо ж у Гондурасі чи Ліберії навряд чи почуєш таке виконання симфоній Бетховена....

Проте на днях європейська тема наздогнала мене навіть у театрі.

А пішла я на подію досить нетривіальну - у Київському муніципальному театрі опери та балету для дітей та юнацтва, у просторіччі дитмуз, давали комічну оперу Франсіса Пуленка "Перси Тіресія". Із програмки дізналася, що проект здійснено спільно з посольством Франції в Україні. Ініціатором його був Мішель Максимович - аташе посольства з питань у галузі французької мови, до того ж, автор книги "Російська опера 1731-1935 років" та циклу публікацій про творчість французьких режисерів.

Ця коротка довідка й пробудила в мені безліч цікавих запитань.

Наприклад, чи є в наших амбасадах посада "аташе з питань співробітництва в галузі української мови"? І як часто в театрах близького й далекого зарубіжжя здійснюються постановки за підтримки українських посольств? Адже й балет Скорульського "Лісова пісня", і опери Лисенка, симфонії Лятошинського, хорові твори Бортнянського - усе це зразки мистецтва найвищого рівня.

І кому ж, як не послам пропагувати й нести у світ здобутки української культури...

Втім, я не часто буваю в Європі. Можливо, на афішах французьких, бельгійських чи шведських театрів час від часу й з'являється напис "за підтримки посольства України".

От тільки нам про це чомусь ніхто не розказує.

Зазвичай репортаж про українську подію десь за кордоном зводиться до одного - вродливі дівчата у віночках, коровай, вареники, горілка й сало. І все це - на фоні плетеного тину з горщиками...

Ви лишень не подумайте, що я проти автентики. Навпаки, я її дуже люблю. Проте презентувати Україну лише в такій - суто етнічній - оправі є великою помилкою.

Бо ж національна культура - поняття набагато ширше. Крім того, не забуваймо, що для європейців наші віночки-горщики-сопілки - це насамперед екзотика. І вони ставляться до неї приблизно так само, як ми - до звичаїв племені масаїв.

- Бажаєте опери? - У нас тільки мильні...

Класична музика саме тому й вважається вершиною мистецтва, бо стоїть понад часом і понад кордонами. Це те, що об'єднує людей, піднімає їх над буденністю.

На жаль, в Україні високе мистецтво загнано до маргінесу.

Так, у нас існують традиції, школа, прекрасні виконавці. Проте немає головного - належного інтересу до класики в соціумі.

Доказів можна навести безліч. Це й кількість концертних залів та їхня наповнюваність. Престижність професії диригента та музиканта. Увага до класичної музики з боку ЗМІ. Кількість спеціалізованих періодичних видань. Те, як часто філармонію чи Національну оперу відвідують президенти, колишні й нинішній, міністри, депутати, олігархи.

Врешті решт, можна просто вийти на вулицю й попросити перехожих назвати, скажімо, відомих українських оперних співаків. Окрім Володимира Гришка більшість опитаних навряд чи ще когось згадає...

Одна моя знайома розповідала, що у Львові мало не під стінами знаменитого оперного театру сільські бабусі продають сир і сало (!). Щоправда, я їй не дуже вірю - то, мабуть, наклеп на галичан, які полюбляють робити "кляті москалі".

Звісно, тут можна вкотре згадати "незлим і тихим" наших можновладців. Мовляв, це вони перетворюють народ у споживачів не справжніх, а "мильних" опер.

І дійсно, радянська влада "несла в маси" високе мистецтво набагато наполегливіше.

Але не будемо лукавити - справа не лише в можновладцях.

Скажімо, три роки тому не без державної підтримки в Національній опері відбулася грандіозна подія - виконання восьмої симфонії Малера. Цей твір ще називають "симфонією тисячі виконавців", тому навіть у Європі звучить він дуже рідко.

У Лондоні чи Парижі на такому концерті в залі яблуку не було б де впасти. А в нас "повний аншлаг" не відбувся. Я особисто квиток купила за 10 хвилин до початку, і коштував він лише 20 гривень. А враження від події залишилися фантастичні.

Слова - ніщо, почуття - усе

На противагу Києву, у більшості європейських країн класична музика й люди, які їй служать, мають велику шану. Ну, а про любов до оперного мистецтва італійців взагалі можна писати цілі романи. Бо ж на Апеннінах арії наспівують усі - лікарі, перукарі, водопровідники тощо.

До речі, у згаданому мною Генті, де мешкають лише 250 тисяч жителів, також є оперний театр. Щоправда, відвідати його мені не вдалося - стали на заваді службові обов'язки з висвітлення чемпіонату зі спортивної гімнастики. Проте зі мною в Генті трапилася цікава "оперна" історія.

Одного дня я так захопилась оглядом картин фламандських художників, що геть втратила відчуття часу. Коли схаменулася, зрозуміла, що не встигаю до готелю, звідки відходять чартерні автобуси.

Кинулася до першого-ліпшого перехожого: як добратися до спортивної арени? "Перший-ліпший" виявився взагалі не бельгійцем, а німцем. Вислухавши мої недолугі запитання англійською, цей ду-уже респектабельний пан, точніше, гер, кивнув на двері "мерседесу", що стояв поруч: "Sit down, please. І'll help you".

Я дуже здивувалася й ще більше зраділа: тепер точно встигну.

Почувши звідки я, мій рятівник одразу згадав київське "Динамо". "Ви, мабуть, як усі німці, дуже любите футбол?", - поцікавилася я. І почула у відповідь, що футбол він любить "так собі", навіть менше, ніж власну дружину, не кажучи вже про коханку. А от що він любить найбільше у світі, то це класичну музику: "Beethoven is my God number one, Tchaikovsky - number two".

Після чого "пан-гер" натиснув кнопку диво-програвача, і в салоні залунала арія Ленського.

Я запитала, чи не важко слухати оперу незрозумілою мовою. Відповідь була приблизно такою: "Words mean nothing, feelings mean everything" - "Слова - ніщо, почуття - усе"...

Ця фраза запала мені в душу.

Саме завдяки їй я усвідомила абсурдність будь-якої "мовної війни". Адже мова - це лише засіб для спілкування. Набагато важливіше, не якою мовою ти промовляєш до світу, і навіть не що саме ти хочеш йому сказати, а - з якими почуттями ти говориш, і з яким серцем!

"Люди, народжуйте дітей!"

Згадана вище опера "Перси Тіресія" у Києві також виконується мовою оригіналу. І хоча я французької не знаю зовсім, проте, щоб розуміти сюжет, досить було прочитати лібрето в програмці.

Взагалі, якщо ви хочете залучитися до оперного мистецтва, але побоюєтеся, що не висидите 3,5 години, слухаючи "Фауста" чи "Аїду", то "Перси Тіресія" - саме для вас. Адже ця опера - коротка за часом, із сучасною режисурою, динамічна й комічна. А все лібрето по суті зводиться до заклику: "Люди! Народжуйте дітей!"

Втім, 15 липня, у четвер, ця вистава йшла у столичному дитмузі востаннє. Видавничий дім, якому належать авторські права на твори Пуленка, дав дозвіл лише на 5 постановок у Києві. Після цього весь нотний матеріал мав бути запакований і відправлений до Франції в початковому вигляді.

Кажете, що ноти можна просто перезняти на ксероксі? Зізнаюсь, я про це теж подумала.

І одразу поринула в звичні роздуми про наші "європейські" перспективи.

Погодьтеся: допоки з кожних десяти українців принаймні для дев'ятьох сама думка про те, що партнера можна обдурити, не стане дикістю, нам не варто мріяти про Європу.

Але як тільки громадська свідомість досягне потрібного рівня, тоді ми одразу ж опинимося в ній. Причому - незалежно від того, включать нас до Євросоюзу чи ні. Бо, як сказала одна розумна людина, "в Європу не можна увійти, Європою можна лише стати".

Ну, а любов до опери - лише один із багатьох засобів, що можуть допомогти нам хоча б ментально трохи наблизитися до цивілізованих європейців...

 
Світлана Наконечна

powered by lun.ua