Нарис з мовного питання

1431
6 вересня 2010

Дорога йшла через поле, переді мною простягся і не закінчувався за обрієм рідний до болю український краєвид: жовте поле та безкрає голубе небо над ним. Я милувалась красою вранішньої України, а радіо в машині передавало новини...

Роздуми про розвиток культури в країні, де обрії сягають прірви.

Я спробую написати неполітичні нариси про політику, про минуле і сьогодення. Про нас, про тих, на кому відпрацьовують свої розробки політтехнологи, хоч досліди на людях заборонені Женевською конвенцією 1924 року. На людях заборонені, а на країні?!

Зміни відбуваються швидко, ми не встигаємо вже за ними слідкувати, і здається, що на сьогодні в нас є дві країни: "Вони" і "Ми". Коли так сталося і який час і шлях відділяють "Ми" від "Вони" можна порахувати майже з точністю до дати.

Тільки-но ми скінчили школу, помер Л.І. Брежнєв, ми всі були разом. А потім почалось...

Нарис перший. З мовного питання.

Я володію вільно обома мовами: і російською, і українською. Та справа не в мені. Мене навчили, я і володію. Але навчили не всіх. І коли я чую, як рівень патріотизму, людяності, гідності, інтелігентності і професіоналізму вимірюють рівнем володіння мовою, мене починає тіпати.

Мова - це засіб спілкування, а не політичної боротьби. При зваженій мовній політиці люди почнуть спілкуватись більш правильно і грамотно, але не зразу і не за наказом.

Мене не хвилює рівень володіння мовою лікаря і медичної сестри, програміста або сантехніка.

Мене не хвилює рівень володіння мовою економіста, я не хочу читати економічну газету, неначе повідомлення з фронту. Я не розуміюсь на економіці, я хочу видавати книги.

Дуже особисте - я ніколи не писала про це. Я тікала від себе, завалюючись роботою так, щоб не було часу на спогади. А вони наздоганяють мене уже 19 років...

Дитяча лікарня. 1991 рік. Київ.

Мені 24 роки. Я йду на зупинку автобуса шукати донора для дитини з нашої палати. Її мама не може йти, вона хвилюється і чекає на нас. Я не пам'ятаю її. Лише очі, а в них надія. Остання.

На зупинці стояли хлопці. Здається солдати. Я називаю групу крові, у мене стискається горло. Двоє зразу йдуть зі мною. Якою мовою вони говорили? Не пам'ятаю, можливо навіть суржиком. Скоріш за все - суржиком. Дитина вижила.

 
Ірина Черпінська

powered by lun.ua