Скалки літа в осінньому дощі

26
11 жовтня 2010

Осінь - скрізь. Вона в Карпатах, вона в душі, вона на зупинці у Вижниці. Твоє обличчя на задощеному шклі автобуса починає поступово рухатись. Дорогою на Кути ти поволі щезаєш за мрякою дощу.

Вітер штовхає мене в груди, а ґудзики на розстебнутому плащі боляче б'ють по мокрих, холодних пальцях. Я починаю терти руки, щоб вгамувати біль і за цим заняттям втрачаю момент, коли автобус виїжджає на міст і тебе ще можна побачити востаннє.

Через калюжі світ-за-очі я йду, але не у бік міста, а на Перевал.

Вуйко зустрічає мене мовчки, він звик нічому не дивуватися. Але відчутно, що його бентежить більше не те, що я мокрий і змерз, а той стан, який доправив мене у цій порі сюди до нього на Перевал.

Поки Дезийдерій Васильович готує вечерю, ми мовчимо. Бесіда почнеться сама по собі, якщо вона того варта. Нарешті вуйко дає мені чашку гарячого духмяного чаю, і я, отямившись від опіку, пригадую, що таким самим чаєм мене пригощали на початку літа в Путилі на "Святі виходу на полонини".

Ти щойно прилетіла з Ісландії, де проходить твоє стажування, ми зустрілися в Чернівцях і відразу подалися у гори на фестини.

У кущах щось заворушилося. Спершу це були лише звуки. Вони випадали на дорогу. І коли басова труба вступила разом з барабаном, а до них додалась скрипка, з ліщини на світ Божий не вийшов, а вломився ансамбль музик.

Що вони грали, мабуть, не знав ніхто, але чули всі: на весіллях, хрестинах і похоронах завжди звучить щось подібне. Так, мабуть, сходить лавина в горах.

"Це точно не Брамс", - чомусь подумав я, мабуть, тому, що фонетично вимова слова "брамс" найточніше попадала в унісон до того, що звучало довкола. Але я повірив музикантам, і коли повірив - відчув, що поглядом шукаю серед них Горана Бреговіча.

Коли музики якось визначились з напрямком і рушили в бік стадіону, де відбувалось святкове дійство, кури вздовж дороги повтікали за хати і вже не виходили звідти до вечора.

Захоплений фантастичною грою музик, я так би й пішов відразу на велелюдний стадіон, але шлях перепинило диво. Прямо з оркестру, який розступився, на мене йшов "Міккі Маус у вишиванці".

Вишиванка була бездоганна, вишукана, я про таку мріяв, і вбрана вона була на височенного темношкірого хлопця, навколо якого весело заходились сміхом дівчата - студентки з медакадемії.

Я лише собі спробував уявити, а дівчата вже бачили, як музики мужньо намагались не задушитись від сміху, спостерігаючи гостя Карпат з далекої Африки у нашій національній сорочці.

Але карпатський музика - це тема окремої бесіди. Хоч у житті він людина душевна і творча, але на роботі має бути незворушний. Професія вимагає: щоб навколо не відбувалось - тримай такт, і будь, що буде. І байдуже, чи навколо тебе відпочиває поважна, гонорова публіка, чи вирує завзята бійка.

Карпатський музика він більше, ніж вправний виконавець, він носій сакральної місії. Радість, туга, роздуми і безтурботна меланхолія - все зберігає струна його скрипки. Політ птаха, плин струмка, шум вітру і танок вогню видобуває він із сопілки. І поки живий майстер, цимбалам є що розповісти про історії, котрі живуть у їх струнах.

Коли на мене майже бризнула гаряча кулеша, я подумав: "Ось він карпатський Эйяфьятлайокудль". Але наш - це вулкан життя. І якщо вогняна гора в Ісландії зупинила в дорозі мільйони людей, то цей карпатський "вулкан" тисячі людей зрушив з місця, притягнув до себе, зібрав до купи і розлив по горах не лаву та попіл, а втіху і радість.

Цей величезний чорний казан з баношем, як чорна діра, увібрав у себе все поживне, що є в горах, переварив його і зараз, вистигаючи, роздає назад життєдайну силу та снагу.

Цілий день я придивлявся до схилу на краю містечка. Нарешті, коли залишився сам, то попрямував до нього. Це був величезний зріз гори, який являв собою сторчма поставлений геологічний торт "Наполеон". Вуйко Дезьо називає такі утворення - фліш.

Осадові породи, які сформували шари глини, вапняку, аргіліту, тулились одна до одної, як млинці. Вони були різної товщини, кольору і вмісту. Я підійшов впритул до цього геологічного календаря і великим пальцем затулив найтонший шар аргіліту.

Враз я уявив, як під моїм пальцем зникли сотні тисяч років карпатської історії. Я сховав період життя, який перевершував час існування людини на Землі, ще задовго до її появи.

Під моїм пальцем зникли океани, магнітні бурі, місячні і сонячні затемнення, нескінченна кількість припливів і відпливів, штормів та штилів. Я забрав руку і пильно подивився на свій палець. Мабуть, якби хтось з боку зараз побачив мій погляд, то він би цій людині видався безумним.

Тепер, коли я дивлюсь на екрані мобільного телефону, як перескакують цифри хвилин, то мимохіть посміхаюсь: "Трудіться, трудіться, а я все одно знаю справжню міру часу. Я ним керував".

Ми вертали додому. Я згадував враження від свята. Спогади виринали, спалахували, як світло фар за вікном і знову розчинялись у вирі всепоглинаючого захоплення. Де той "Міккі Маус", де та Ісландія, що поробляє Бреговіч? Як вони тут у Путилі сьогодні зібрались докупи? Між ними світи і світи. Але чомусь, коли пригадуєш фліш, чудернацьку геометрію його океанічних нашарувань, відстані ці вже не видаються такими вже й величезними.

Гори - це нагадування про вічність, велич і мізерність. Але чому ж тоді, коли я дивлюсь на те, як у казані вуйка кипить і вулканує кулеша, то у мені утверджується переконання, що які б катаклізми не вирували на теренах Карпат, які б океани не формували їх чудернацькі фліші, кулеша була завжди! І лише навколо неї міг виникнути цей вселенський коловорот живого духу та неживої матерії.

Ці літні спогади огортають мене теплом, я собі уявляю, що ти вже вдома в Коломиї у батьків; як жалієшся їм на погоду і уточнюєш, що такий саме холодний дощ та вітер тобі докучали навесні у Рейк'явіку. Мене це забавляє, а вуйко Дезьо питає, чи я зігрівся.

"Дякую, - кажу я йому, - мені вже тепло".

На столі парує кулеша, вуйко дістає грубу нитку і стає байдуже, що на вулиці: чи сніг, чи дощ, чи вітер?

Коли ми повечеряли, випили чаю з чарівних духмяних трав, я захотів пояснити Дезийдерію Васильовичу свій настрій, але замість того лише промовив: "Вуйку, я не розумію, що мені робити". По миті я зазначив, знайшовши якийсь узагальнений вислід свого стану: "В Коломию я їхати не можу, а в Чернівці повертатися не хочу".

Вуйко Дезьо глянув на мене, потім десь на бік і тихо сказав: "А в цім житті чоловік і не повинен знати, що робити. Життя осмислити неможливо. Все, що чоловік розуміє - воно важливе, але не дійсне. Бо дійсність завжди більша. Ти маєш лишень щомиті розрізняти, що навколо тебе є від Бога, а що - від тебе. А тому, роби свою справу так, щоб вона не стала на заваді Божому промислу. І будь, що буде".

Все ж таки чарівна ця кулеша. Я, нібито, вуйкові нічого і не розказав, а він мені все пояснив. Щойно я заспокоївся і розслабився, як Дезийдерій Васильович додав: "Але ніколи не проси у Бога зробити ту роботу, яку маєш зробити сам".

У горах все стає очевидним, але від того не стає простим.

Тож я вирушаю на Чернівці.

Вже перед самим містом хмари розступились, і з'явилась глибина неба. Так буває після Покрови, коли стомлене повітря припиняє свої річні забави і після проймаючого голубого акрилу висаджує, від обрію до обрію, на кришталеве дно неба, сірий драглистий осад хмар.

Він набирає з глибин всесвіту холод так, щоб його стало на всі зимові дні та ночі, аж поки весняне сонце вкотре не розтопить його. І тоді повітря знову почне свій нестримний танок, знову запросить до нього птахів, дерева, квіти і струмки.

А поки що все затихає, упокорено разом з листям влягається на землю, і Покрова оголошує заключний бал року - сніжний танець. Запрошує - зима.

 
Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua