Лабораторні першокласники

27
14 жовтня 2010

"Уявляєш, дівчинка бігла по коридору й упала, а вчителька підійшла до неї і спитала: "Ти в порядку?". Таке сказала своїй мамі здивована донька, третьокласниця американської школи. Вона була здивована, тому що за традицією нашої школи ту дівчинку, яка впала, треба було підняти за піджак і насварити, щоб більше не бігала. Вона це знає, бо спершу два класи вчилась у нашій, розумній, прогресивній школі.  

Діти сідають у коло на килимку, складають конструктори і пазли, а вчителька читає вголос книжку. Потім прогулянка - можна кричати й бігати досхочу, і ніхто тебе не зловить за комір і не поставить струнко. Далі ось вам трикутнички, ось квадратики - це геометричні фігури, а ось вам вулкани і планети.

Так намалювала мені картинку американської початкової школи (яка зветься там "elementary school") жінка, яка виїхала до Сполучених Штатів кілька років тому. Її дитина пішла там навіть не до першого, а до третього класу, не знаючи англійської мови.

Всі чотири роки початкової школи діти займаються ось так, граючись, і ніхто там не переймається, що американські школярі не списали чергові прописи на догоду своїй поліграфічній промисловості.  

Але - лишенько: десять років тому наші чиновники побачили, що на розвиненому Заході дітлахів ведуть до школи у шість або й у п'ять років. І, як завжди, почали "запроваджувати".

Запроваджувати, звичайно, по-своєму. Нам сказали (з виглядом знавців, вони-бо світ побачили): навчання буде тільки в ігровій формі, жодних домашніх завдань, сон, обід, прогулянка на повітрі. І ніякої перевтоми, адже програму трьох років тепер засвоюватимуть за чотири!

І ось цього року один малий... один такий собі Малий, з тих, які "хочуть в школу, хочуть вчитись", пішов у перший клас пересічної київської школи. Відстояв лінійку, чинно вислухав хвалебні оди на адресу районної влади та передвиборчу агітацію, подарував вчительці квіточки та "дзинь-дзилинь" - перший раз у перший клас.

Те, що денного сну у першокласників не буде, було відомо ще до початку навчання. "Зрозумійте нас", - душевно звернулася до батьків директорка. - "Закон є, та немає у нас можливості". Ну то нехай, мусили пристати на таке батьки, адже пообіцяли лише чотири уроки на день, отже можна й вдома відпочити.

На практиці все виявилося не так. Відпочинок вдома дітям ніхто не дозволяв, адже їм належало бути у школі до п'ятнадцятої години. Група подовженого дня виявилась... обов'язковою!

Прогулянка та обід при цьому не передбачалися. На групі малеча продовжила сидіти за партами, доопрацьовуючи матеріал. За словом "доопрацювати" сором'язливо заховали домашнє завдання, якого нібито немає. Але ж знову зрозумійте: "Закон є, та немає у нас можливості". Вчителька пояснила: ті, що пишуть закони і видають розпорядження, не знають, як воно у житті.

Воно ж бо ніби й нічого, подумали батьки. Нехай дитина побуде пару зайвих годин у школі, але ж вона матиме змогу виконати домашнє завдання під уважним наглядом професіонала-вчителя, який і руку поставить, і щось підкаже. Але й тут біда: знову не вийшло, не встигли, бо, мабуть, і не можливо встигнути, то ви вже тепер, любі батьки, як прийдете з роботи, то, того... сім рядків у прописах, п'ять - у зошиті-шаблоні, пару вправ з математики, почитати та фонетичний розбір слова...

А Малий, повернувшись зі школи та пообідавши, о п'ятій вечора витягнув з шафи подушку і ковдру, вклався і проспав... тринадцять годин. Тобто до наступного ранку. Не "доопрацювавши" того, що йому належало.

Після трьох днів у школі Малий пішов на перший "лікарняний". Школа одразу попередила: жодного пропущеного дня без медичної довідки. Отже, готуйтеся, шановні, до сидіння у чергах.

За тиждень батьки, як належить, привели Малого до класу з довідкою лікаря. Саме час трохи до роботи пристати. Та де там: з'ясувалося, що тепер "доопрацьовувати", крім поточних завдань, треба ще й борги за пропущені дні. Вони б і не проти, та дитина... вона має всього шість років і не хоче писати з ранку до вечора...

Нарешті, сталося те, що мало статися: ввечері цього ж дня Малий заявив, що до школи більше не піде.

Батьки Малого, звичайно, відстояли своє право (аж смішно) забирати власну дитину після уроків. Але чому взаємини зі школою з перших днів повинні перетворюватись на війну, а першачки повинні за цією війною спостерігати, втрачаючи любов до навчання і повагу до вчителів?

За короткий час, що минув з початку навчального року, наша школа дала батькам та дітям головний урок: ви в цій країні нікчемні і безправні люди.

Забудьте про закон, який є. Він вас не захистить, бо ніхто тут не збирається його виконувати. Забудьте про здоровий глузд. Ні вам, ні вашим дітям він тут не знадобиться.

Немає значення, чи в змозі ви задовольнити гігантські фінансові апетити сучасної школи. Немає значення, чи потрібен вам час, аби заробити на все це гроші. Немає значення, чи достатньо ви підготовлені, аби виконувати роботу вчителів, за яку ті отримують свої маленькі зарплати від держави і додаткові зарплати від вас.

Немає значення, чи витримає організм ваших шестирічок численні експерименти. Це все не має значення. Ви маєте затямити одне: вимагає тут школа (директор, завуч, вчитель, лікар, психолог, вахтер, прибиральниця), а виконуєте тут ви.

Дивно: в країні, де всім усе можна, де не діють закони і практично нікого не можна покарати за їхнє порушення, є інституція, яка здатна командувати армією дорослих дієздатних людей. Це школа.

Прикро, але батьків сьогоднішніх першокласників зовсім не дивує, що держава в особі державної школи не виконує ні власних законів, ні тих обіцянок, які давалися громадянам при запровадженні освіти з шести років.

Байдуже, що батьки ростили, виховували, лікували. Держава, як і за радянських часів, упевнена, що саме вона - найкращий вихователь, і їй найкраще знати, що з тими дітьми робити. Та якби держава була найкращим вихователем, то найосвіченіші і найморальніші люди виходили б у нас з інтернатів.

А проте відповідальні люди в освіті продовжують розповідати, що до шестирічних дітлахів у нас підхід особливий, як на розвиненому Заході, куди ми так прагнемо - щоб не травмувати, щоб не налякати. Так і хочеться виправити: "Щоб усі боялись, щоб не насміхались"...

 
Тетяна Якубович

powered by lun.ua