Тест

Ціна дощу

Хмара вигулькнула невідомо звідки. І поки я встиг подумати: "ні сіло, ні впало", - навколо мене дійсно не сіла і не впала, а дивним чином впровадилась гамірна маса крапель води.

Спочатку вони стали помітними на стежці. Дрібними темними плямами ці краплі покрили доріжку сухої землі серед трави, а згодом стали помітними на стеблах самої трави.

І коли стежка з блідої та гладенької перетворилась на темну та потолочену, з трави на неї повибігали дрібненькі струмки. Стежка спочатку вбирала їх вологу, але наситившись, сформувала окремі калюжі, які рясний дощ перетворив у єдиний струмок.

Я сховався у найближчих кущах і продовжував спостерігати, як вода шукає горизонтальну поверхню, і не знайшовши її, бездоганно знаходить шлях у долину.

Щойно обабіч стежки дощ вщух, я підійшов до рівчака. Навкруги запанувала тиша, яка наступної миті вибухнула несамовитим співом птахів.

Хмара зникла так само несподівано, як і з'явилась, і вже сонце почало забавлятись зі струмком, краплинами дощу на траві та іскрами вологи, які догорали в повітрі під теплими променями літнього дня.

Я присів коло струмка і опустив в нього долоню, але спочатку торкнувся його кінчиками пальців, так ніби помацав, щоб не обпектись об розпечене срібло.

Дивно, але я відчув не прохолоду води, а зовсім інша думка охопила мене зненацька. Я вмить уявив, як цей струмок дістанеться до Черемоша, далі до Прута, а там - пряма дорога в море.

Я пригадав, як одного разу в Криму, в морі, в бухтах біля стрімких схилів Кара-Дагу, я несподівано відчув єдність усіх морів та океанів.

Ось і тепер, торкаючись води рівчака на Перевалі Німчич, я відчув, що нерозривно поєднаний і з берегами Австралії, і з пінгвінами Антарктики, і з китами Аляски.

Це відчуття було настільки органічним, що мене не бентежило те, що сиджу я на колоді в Карпатах, і мені страшенно муляє ногу правий черевик нових, щойно куплених для подорожі в гори, мештів.

Але ця буденна обставина докорінно змінювала мої плани щодо мандрівки в гори і я змушений був повернутись на Перевал до вуйка Дезя, щоб якось дати собі раду.

Дезийдерій Васильович слухав мою розповідь стримано. Відчувалось, що я відірвав його від роботи, але він був, як завжди, уважний, тому що понад усе, і я в цьому переконався, ставив мить, в якій перебуває, а не те, що планує. Для нього найважливішою завжди була та людина, з якою він спілкується нині, а не те, що було або буде.

Коли я розповів йому про всеземну єдність води, яку відчув біля стежки під дощем, він пильно на мене глянув і мовив: "Це - гори. Вони тобі натерли ноги, вони ж тобі і доправили хмару, щоб ти навчився розрізняти де поважне, а де пусте".

Я слухав вуйка, знімав взуття, роздивлявся натерті ноги, а він вийшов з хати та повернувся з якимось листочком, мабуть, мені до ноги. Я, втішений тим, що завдяки вуйкові зараз дам раду своїм ногам, необачно патетично сказав: "То я, завдячуючи горам, тепер знаю справжню ціну дощу, ціну буття".

"Цього ніхто не знає, - сказав Дезийдерій Васильович - кожної миті ця ціна різна". І, розпізнавши мою розгубленість, додав: "Ось зараз для тебе найважливіше прикласти цей листок до ноги".

Я помітив, що вуйко вже нікуди не поспішає, що його зацікавила наша бесіда, і ми ще годину проговорили про різні пригоди, яких Дезийдерій Васильович знав безліч. Вони були цілком буденні, але напрочуд повчальні.

Коли ж стан мого емоційного піднесення влігся, вуйко Дезьо несподівано повернувся до моїх ранкових вражень: "Ти пригадай, що ця вода наробила у долині під час повені. Це ж теж її "всеземна" єдність".

Спогад мене приголомшив.

Невеличка річечка з прозорою та чистою водою, яку можна було легко перейти в брід, не замочивши колін, зараз перетворилась на здичавілу вирву.

Складалось враження, що поміж горами бушує велетенська змія-удав. Але тіло у неї не гладеньке та блискуче, як у кіно, а кострубате і вкрите виразками. Ті виразки - це вирвані з корінням дерева, кущі, дахи будинків і пошматована худоба. Каміння і бруд з несамовитою силою і гуркотом несуться в долину і кожен клапоть цього місива є сигналом смертельної небезпеки.

Мозок стає перевантаженим від суцільного попередження свідомості про загрозу життю, відтак ти приречено дивишся на весь цей глум і вдіяти нічого не можеш - воля паралізована. Потрібно, лише доклавши надзусилля, відвести погляд, вихопити якусь нерухому натуру і тієї ж миті, коли шок мине, тікати чимдуж далі від розбурханої стихії.

Я коли пригадав це - мене пройняв жах.

Автобус доправляв мене до Чернівців. Листочок вуйка Дезя вгамував біль, і я думав про слова, які сказав Дезийдерій Васильович. Напевно, що той дощ пройшов не лише, щоб на мить я доторкнувся до теплих берегів Океанії, а й для того, щоб на полонині росла трава, паслися вівці, а гуцули з молока робили собі бринзу до кулеші.

Величне і буденне завжди поруч. І коли ти починаєш вдивлятись в одне, друге відразу нагадує про себе. Чоловік має не розділяти, а постійно в собі мирити їх між собою, бо не може існувати ні без того, ні без іншого. Тому що, буденне дозволяє виживати, а величне - жити. А гори лише промовисто виявляють цю постійну гру замислу та призначення.

Валентин Ткач, Чернівці