Лондон і Перевал

Учора, нині, завтра - і завжди - / Є Пілат, Волланд, Ієшуа та Майстер. / Час змінює акторів, декорації... / Та сенс один: ми Звідки? і Куди?

Знайомим шляхом я спускався з Перевалу. Але провалля навколо дороги цього разу особливо бентежили мене. Я вдивлявся у них, намагаючись розгледіти якусь приховану від ока дію.

Монотонний шум навколишнього лісу та гір створював ілюзію потужної метаморфози, хоча натура, що мене оточувала, залишалась незмінною.

Причиною мого стану була наша розмова з Дезийдерієм Васильовичем про "дірки" у Всесвіті. Але мова йшла зовсім не про еволюційний стан зірок.

Ми говорили про розриви простору і часу. Я заспокоював себе тим, що мій стан зосередженої уваги - це лише навіювання від розмови з вуйком. Стрес - це не те, що відбулось, а те, що довелось пережити.

Добре відомою є дискусія філософів про те, чи впливає мова описання на реальність. Тут потрібно розрізняти саму реальність і наше сприйняття реальності. Я, в цьому сенсі, послуговуюсь відомим прикладом.

Якось Нільс Бор запросив до себе в Данію Вернера Гейзенберга. Тоді в квантовій механіці якраз і відбувалось змагання між хвильовою (Шрьодінгер) та корпускулярною (Гейзенберг) теоріями опису.

На прогулянці вчені про це і завели розмову. Гейзенберг стверджував, що мова опису жодним чином не впливає на реальність, і факти є фактами об'єктивно.

Тоді Нільс Бор зупинився і спитав у свого колеги враження від краєвиду, який розгорнувся перед ними. Гейзенберг захоплено змалював красу узбережжя, величезні скелі і величні руїни.

Нільс Бор вислухав його і лише промовив: "Вернер, це - Ельсінор. Тут жив Гамлет".

Я щоразу собі намагаюсь уявити, як розтлумачений Бором задум щодо оточуючої дійсності міг змінити враження Гейзенберга від скель і руїн затоки.

Контекст, в якому ми перебуваємо, суттєво впливає на наше сприйняття. Саме наша бесіда з Дезийдерієм Васильовичем сформувала моє нове загострене сприйняття дороги в долину.

Завжди, коли я відвідую Перевал, вуйко Дезьо розпитує мене про новини науки та усілякі цікавинки. Політикою він мало переймається, хоча орієнтується у ній досить вправно, мабуть тому, що метушня проходить повз нього, а сюди, до вершин, доходять лише знакові тренди.

Ось і цього разу я розповів Дезийдерію Васильовичу про відкриття англійських вчених з Імперського коледжу в Лондоні. Їм вдалася одна дуже цікава забава з простором та часом.

Виявляється, що сигнал про подію можна розірвати. Зрозумілим все стає, якщо уявити собі сигнал, як певний електромагнітний "шнур". Відтак, вчені один кінець цього шнура розганяють, а другий - сповільнюють. Між цими кінцями утворюється "дірка".

Поки існує ця "дірка", в ній може відбуватись якась інша подія. Коли штучно сповільнений кінець сигналу наздожене прискорений, то спостерігач, що отримає цей сигнал, жодної події, яка відбувалась в "дірці", не помітить. Головне, що британські вчені вже отримали цей ефект, хоча поки що тривалість життя "дірки" - мізерні долі секунди.

Мені здалося, що я не досить наочно відтворив вуйкові ідею досліду. У мене виникло бажання розповісти про деталі, про котушки з багатокілометровими дротами оптичного волокна, в яких вчені розривали сигнал. Але це виявилось зайвим. Вуйко Дезьо вже побудував свою інтерпретацію. І, як завжди, вона була цілком несподіваною.

"Так воно і є, - сказав Дезийдерій Васильович. - Наш матеріальний світ, наші людські тіла - це і є "дірки" у просторі духовного Всесвіту. Цей духовний світ як намисто. Його "кульки" то прискорюються, то сповільнюються. А прогалини між ними заповнюються тим, що ви називаєте матерією".

Я ошелешено дивився на вуйка. Таки вплив його знаменитого тезки Еразма Роттердамського Дезидерія дається взнаки у всьому, а відтак в буденних для нас явищах, він вправно знаходить несподівано точні теологічні паралелі.

Найцікавішим було те, що я не знав, чим Дезийдерію Васильовичу заперечити, бо сам розповів йому про дослід зі спотвореним простором. Коли ж я це усвідомив, то замість шукати спростувань думки вуйка, сформулював вислід його поглядів: "Наше матеріальне життя - це є спотворення, збурення Духовного простору Всесвіту".

Я повертаюся до Чернівців. Слова вуйка не дають мені спокою, в них важко віднайти ґандж. Але мене заспокоює те, що для будь-якого наукового факту можна запропонувати безліч тлумачень, особливо, якщо вони передбачатимуть елемент віри.

Та вже перед самим містом мене вражає просте запитання: "А хто той Вчений, який прискорює та сповільнює намисто духовного Всесвіту, в проміжках якого з'являється "наш" матеріальний світ?".

Тоді дійсно, як в досліді англійських вчених, наш матеріальний світ є непомітним, не суттєвим для "Спостерігача".

Тейяр де Шарден був не зовсім правий, коли вважав, що кожна частка є одухотворена. Вона просто постійно перебуває в полі Духу і немислима без нього.

Я повертаюсь до полеміки Бора та Гейзенберга, до Ельсінору та Гамлета і починаю розуміти, що ми постійно знаходимось в контексті поля Духу, але не завжди зважаємо на це, тому й помиляємось у своєму сприйнятті життя.

І я вкотре пригадую, що маємо здобувати не скарб земний, а Єрусалим Небесний.