"Нація": вагітна лялька
У вівторок у київському театрі ім. Івана Франка зустрілися політики, митці та посполиті. Ось ложа, де сидить Юлія Тимошенко. Зовсім не далеко від неї, десь у перших рядах партеру - Яценюк. То тут, то там у залі вигулькують знайомі обличчя українських письменників. Нервово ходить режисер. Що сталося? "Нація" приїхала.
Рік тому кияни вперше дивилися виставу "Солодка Даруся" у виконанні Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка.
Цього року цей театр приїхав на гастролі вдруге. З тією ж "Солодкою Дарусею" та новою виставою "Нація". Основою для створення спектаклю стала однойменна книжка Марії Матіос.
Вистава "Нація" спирається на сюжети чотирьох новел Марії Матіос - "Юр'яна і Довгопол", "Прощай мене", "Вставайте, мамко" і "Не плачте за мною ніколи". Історії мають підзаголовок "Одкровення". Різняться тільки роки - 1949, 1948, 1947.
Режисер і склад акторів "Нації" - той самий, що й у "Солодкій Дарусі". Тут зустрінемо знайомі обличчя в знайомих амплуа.
Все та ж Галина Баранкевич у ролі жінки, що страждає. Все та ж Марія Левченко красивим альтом співає народних українських пісень. Все та ж Олеся Пасічняк зриває приз глядацьких симпатій своїми пречудовими монологами буковинської бабці, що готується вмирати.
Тут мене можуть звинуватити в сексизмі... Звісно, в трупі театру є чоловіки-актори. І мені дуже хотілося б розповісти про їхню гру. Але вона набагато слабша - ніхто виразно не запам'ятався ані минулого року на "Солодкій Дарусі", ані вчора на "Нації".
 |
З одного боку - добротна робота з декораціями та костюмом. З іншого - традиційна гра акторів "за Станіславським". Ніби театр стоїть на місці вже років 100, ніби експерименти можливі тепер винятково в царині оформлення сцени.
Вистава "Нація" чудово цю тенденцію ілюструє. Її не даремно на одному з блогів назвали "чудово зробленою класичною виставою".
Центром організації сценічного простору стала кругла платформа, що обертається. На краю цього кола виникають білі людські постаті та рухаються в мовчазному хороводі. За бажання це можна інтерпретувати як коловорот буття, вервицю і мертвих, і живих, і ненароджених.
Сюди ж можна дописати образ труни. Цей предмет на сцені використовується творчо та несподівано - то як труна, то як колиска.
В унісон звучало з музичне оформлення. Лейтмотивом було співане "Господи помилуй" і його латинський аналог "Kyrie eleison".
Дуже прикро, що режисерові не вдалося цікаво скористатися відео. Дивно - екран висів, але він слугував лише для оголошення назв дій, як у німому кіно. А ще в кінці вистави на ньому показали фотографії з родинних архівів.
Зате на окрему увагу заслуговують костюми. Оті білі людські постаті на сцені - це не просто білі балахони. Це костюми, стилізовані під ляльку-мотанку. І не просту ляльку-мотанку, а вагітну. Живіт у темряві горить блакитним світлом. Напевно, це має символізувати надію нації. Ну або націю надії.
 |
Режисер ніби показав пальцем на давно опановану ідею. Матір, берегиня, Україна, народження нації.
Символіка знову десь на поверхні. Це прикро - бракує можливості погратися в інтерпретацію.
Хоча стилізовані під ляльки костюми можуть містити й додаткове навантаження. Принаймні для покоління, що з масовою культурою познайомилося раніше, ніж із народною.
(дисклеймер: наступний абзац є жартом)
Наприклад, маски акторів можуть нагадати маску Ганібала Лектора. А от животи ляльок, які горять синім світлом у темряві можуть змусити згадати про печінку Данко з однойменної п'єси Подерв'янського. Або про "Телепузиків".
Висновки:
Реакція глядачів із зали змусила трохи охолонути зі скепсисом. Сльози на обличчях і бурхливі оплески говорять, що вистава таки знайшла свого українського консервативного глядача.
Фото gazeta.ua, parter.ua
 |
Ірина Славінська