"Нація": вагітна лялька

214
26 січня 2011

У вівторок у київському театрі ім. Івана Франка зустрілися політики, митці та посполиті. Ось ложа, де сидить Юлія Тимошенко. Зовсім не далеко від неї, десь у перших рядах партеру - Яценюк. То тут, то там у залі вигулькують знайомі обличчя українських письменників. Нервово ходить режисер. Що сталося? "Нація" приїхала.

Рік тому кияни вперше дивилися виставу "Солодка Даруся" у виконанні Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка.

Цього року цей театр приїхав на гастролі вдруге. З тією ж "Солодкою Дарусею" та новою виставою "Нація". Основою для створення спектаклю стала однойменна книжка Марії Матіос.

Вистава "Нація" спирається на сюжети чотирьох новел Марії Матіос - "Юр'яна і Довгопол", "Прощай мене", "Вставайте, мамко" і "Не плачте за мною ніколи". Історії мають підзаголовок "Одкровення". Різняться тільки роки - 1949, 1948, 1947.

Режисер і склад акторів "Нації" - той самий, що й у "Солодкій Дарусі". Тут зустрінемо знайомі обличчя в знайомих амплуа.

Все та ж Галина Баранкевич у ролі жінки, що страждає. Все та ж Марія Левченко красивим альтом співає народних українських пісень. Все та ж Олеся Пасічняк зриває приз глядацьких симпатій своїми пречудовими монологами буковинської бабці, що готується вмирати.

Тут мене можуть звинуватити в сексизмі... Звісно, в трупі театру є чоловіки-актори. І мені дуже хотілося б розповісти про їхню гру. Але вона набагато слабша - ніхто виразно не запам'ятався ані минулого року на "Солодкій Дарусі", ані вчора на "Нації".

 
Крім гри акторів необхідно сказати про мову постановки. Вона мене загнала в глухий кут своєю прозорістю й традиційністю.

З одного боку - добротна робота з декораціями та костюмом. З іншого - традиційна гра акторів "за Станіславським". Ніби театр стоїть на місці вже років 100, ніби експерименти можливі тепер винятково в царині оформлення сцени.

Вистава "Нація" чудово цю тенденцію ілюструє. Її не даремно на одному з блогів назвали "чудово зробленою класичною виставою".

Центром організації сценічного простору стала кругла платформа, що обертається. На краю цього кола виникають білі людські постаті та рухаються в мовчазному хороводі. За бажання це можна інтерпретувати як коловорот буття, вервицю і мертвих, і живих, і ненароджених.

Сюди ж можна дописати образ труни. Цей предмет на сцені використовується творчо та несподівано - то як труна, то як колиска.

В унісон звучало з музичне оформлення. Лейтмотивом було співане "Господи помилуй" і його латинський аналог "Kyrie eleison".

Дуже прикро, що режисерові не вдалося цікаво скористатися відео. Дивно - екран висів, але він слугував лише для оголошення назв дій, як у німому кіно. А ще в кінці вистави на ньому показали фотографії з родинних архівів.

Зате на окрему увагу заслуговують костюми. Оті білі людські постаті на сцені - це не просто білі балахони. Це костюми, стилізовані під ляльку-мотанку. І не просту ляльку-мотанку, а вагітну. Живіт у темряві горить блакитним світлом. Напевно, це має символізувати надію нації. Ну або націю надії.

 
Традиційно ляльку-мотанку вважають родинним оберегом, який матір робить спеціально для дитини. В ляльки-мотанки немає обличчя. Всі персонажі вистави носять цей костюм. Кожна історія починається скиданням подоби ляльки.

Режисер ніби показав пальцем на давно опановану ідею. Матір, берегиня, Україна, народження нації.

Символіка знову десь на поверхні. Це прикро - бракує можливості погратися в інтерпретацію.

Хоча стилізовані під ляльки костюми можуть містити й додаткове навантаження. Принаймні для покоління, що з масовою культурою познайомилося раніше, ніж із народною.

(дисклеймер: наступний абзац є жартом)

Наприклад, маски акторів можуть нагадати маску Ганібала Лектора. А от животи ляльок, які горять синім світлом у темряві можуть змусити згадати про печінку Данко з однойменної п'єси Подерв'янського. Або про "Телепузиків".

Висновки:

Реакція глядачів із зали змусила трохи охолонути зі скепсисом. Сльози на обличчях і бурхливі оплески говорять, що вистава таки знайшла свого українського консервативного глядача.

Фото gazeta.ua, parter.ua

 

Ірина Славінська

powered by lun.ua