Копійчана справа

Я питав поради у вуйка Дезя.

В місті мені часто доводилось знаходити на дорозі якісь гроші: чи то копійки, чи навіть купюри. Тому я вирішив довідатись у Дезийдерія Васильовича, як в такому випадку діяти. І щоб пояснити йому свої вагання, розповів про власні сумніви.

Якось, повертаючись додому, мене зненацька захопила думка: скільки грошей я хотів би знайти? Поки я аналізував всеможливі версії, то зрозумів, що жодна велика сума не підходить, з неї не буде жодного зиску, бо все зводилось до одного: завжди знаходилась річ більш дорожча і бажаніша.

Відтак все впиралось в те, що знайдені гроші потрібно відкласти, а решту, якої завжди бракувало, потрібно буде дозбирати. А це означало, що знахідку я жодним чином собі на втіху не використаю. Настрій вмить зіпсувався.

Відтак, я погодився на суму близько 50 гривень, тому що добре собі уявляв, як цим грошам дати раду ще по дорозі додому. Аж раптом я чітко усвідомив факт: ці ж гроші хтось загубив. І коли я уявив, що це могла б бути старенька жіночка, як моя мама, на очах у мене проступили сльози. Але свою фантазію я так розігнав, що спинила її лише думка: це має бути така сума, яка була б непомітною для того, хто загубив.

Як тільки я сформував цей компроміс, то відразу за рогом будинку просто під ногами помітив запальничку. Це була якась чудасія, тому що свою запальничку я забув на роботі і щойно це виявив, коли йшов через парк, де, зазвичай, зупинявся перекурити.

Я помітив, що моя розповідь тішить вуйка, тому зупинився, щоб послухати його думку.

"Ти питаєш, що робити з грошима, які знаходиш, - повторив Дезийдерій Васильович моє запитання. - Звичайно ж їх підняти. Бо гроші потрібно поважати, в них труд людей. Коли ти гроші поважаєш, то швидше за все не станеш їх наймитом. Якщо ж ти гроші зневажаєш, то не цінуєш працю, якою вони дістаються. А це вже втрата більша від усіх грошей світу".

Тоді я уточнив у вуйка, а що буде, коли я гроші обмину? Дезийдерій Васильович спокійно зауважив: "Це означатиме лиш одне, що вони зараз комусь більш потрібніші, ніж тобі. Але ти мусиш знати, що в таких грошах нічого злого немає. Та ставитись до них потрібно дуже обережно, бо легкі гроші найкраще виставляють дурня на оглядини".

Таке пояснення мене влаштувало, і я вирішив, в тему, взнати про ставлення вуйка Дезьо до грошей взагалі.

Відчувалось, що своєю розповіддю я потішив вуйка, тому на моє прохання він радо відгукнувся: "Гроші - то є добра справа, бо вони є мірою, яка дозволяє людям домовитись. Чоловік замість того, щоб розказувати, як тяжко пас овець, як їх доїв, як робив бринзу і потерпав у нічні холоди на полонині, просто називає тобі ціну своєї праці. А ти порівнюєш її зі своєю працею, за яку тобі дістались гроші. В цьому зручність грошей, а більше вони нічого не варті, бо є лиш засобом. Значимість вони отримують, коли стають в нагоді, для здобуття мети. І борони Боже, щоб вони самі ставали метою. Ось у мене біля клуні стоїть віз. Якщо в мене немає мети, скажімо, дістатись на полонини до вівчарів по молоко та бринзу, то цей віз мені лиш на збитки, бо мені треба годувати коня, мастити дьогтем колеса, постійно рихтувати його. Тільки разом з метою віз стає чогось вартий. Але якщо метою стає сам віз, то з цього виходить глум".

Вуйко помітив, що я втрачаю логіку його думки. Відтак він пояснив: "Якщо віз, як засіб, стане головним, то я і увихатимусь кругом цього. Згодом я воза поміняю на машину, а машину - на всюдихід. Далі, всюдихід я заміню вертольотом. Оце буде краса! На вертольоті я зможу дістатись до найвіддаленіших полонин, де найсоковитіша трава, найсолодше молоко і найсмачніша бринза".

Вуйко з лукавою посмішкою дивився на мою розгубленість і враз все розставив по місцях: "Це так лише здається. Бо коли ти прилетиш високо в гори на полонини, то виявиться, що у вівчарів, замість овець і молока, теж вертольоти".

Мене так розсмішила картина поголовної голікоптеризації гуцулів, що я весело зауважив вуйкові: "Дезийдерію Васильовичу, так це ж прекрасно. Уявляєте - всі гуцули на гелікоптерах!"

"Так, - підтримав мій настрій вуйко Дезьо, - це буде прекрасно, коли все навкруги буде літати. От тільки, що гуцули будуть їсти? Те, що привезе хтось в магазин: соєву ковбасу та порошкове молоко? То на холєру, скажи мені, той вертольот?"

Підсумок вуйка мене вразив: "Гроші, коли з засобу перетворюються на мету, зчиняють розгардіяш. Чоловік отримує гроші, але вже не розуміє, що ж він хоче. А ще гірше, він безповоротно втрачає те, що йому необхідне: чисту воду, здорові харчі і спокій душі. Бо ніхто цим займатися не хоче: мета кожного зосереджується лише на засобах - грошах".

Я ошелешено дивився на Дезийдерія Васильовича. Мене вразило, як просто і наглядно він пояснив і теорію грошей Адама Сміта, і взаємини грошей як засобу міри та мети як витвору морального світу.

"Тому, - продовжив вуйко Дезьо, - мету має формувати серце, а засоби вибирати голова".

І узагальнюючи свої слова, Дезийдерій Васильович пояснив мені суть: "Гарна влада - це та, яка мету формує з любов'ю в душі, а засоби вибирає з клепкою в голові".

Я скептично посміхнувся, а коли побачив, що вуйко помітив мою посмішку, наважився заперечити: "Вуйку, та це ж практично неможливо. Це потрібно все перевернути".

Та на моє заперечення Дезийдерій Васильович лише іронічно смикнув вуса. Я зрозумів, що потрапив у пастку - у вуйка є готове рішення і на такий скепсис.

"Так, - почав Дезийдерій Васильович, - потрібно все перевернути, але це не так і важко. Людина стала для грошей, а не гроші для людини. Ось це і біда. Медицина, наука розказують нам про різні ліки і препарати. Одні можуть бути в одних умовах корисними людям, в інших - зашкодити. Щось лікує, а щось калічить. Але всі згідні, що для людини цілющим є сон. Він для здоров'я важливіший від багатства і грошей. І всі вже знають, що найкращий сон - після настання темряви до півночі. Але чому люди зараз лягають спати далеко за північ, і все зроблено для того, щоб в цей час влаштувати для них якісь забави, телепередачі і усілякий непотріб. Здавалося б, що може бути простіше, організуйте життя так, щоб у перед всього поставити здоровий сон людей? Але так не відбувається, бо перед усім люди поставили собі гроші, вони заробляють їх постійно і навіть на часі, коли людина мала би спати".

Вуйко говорив абсолютно очевидну річ, і мене вражало, чому ж дійсно так не відбувається. Тоді Дезийдерій Васильович сказав: "Коли я взнаю, що у найголовнішій конституції буде записано, що людина має право на здоровий сон, як на повітря, свободу, життя в решті решт, то я зрозумію, що люди посунули гроші трохи на бік".

Осягнути зненацька та відразу, запропоновану вуйком конструкцію, мені було не під силу. Але тільки-но я спробував віднайти в ній якийсь ґандж, як пригадав, що в практику життя багатьох країн світу входить сієста. А отже все це є не таким вже й неймовірним.

Якось з друзями ми бавились у те, як можна ще доповнити правила гри в шахи. Пропозиції були найрізноманітніші: від збільшення кількості клітинок, кількості фігур, до взагалі тривимірних шахів. А я запропонував нічого не змінювати кількісно, а лише встановити, що після того, як збивають королеву, гра триває ще три ходи, тому що після цього король, що залишився один, помирає від туги і журби.

Відтак, результатом оголошується не перемога, одного з гравців, а смерть гри. Ми тоді так і не змогли осягнути, як має змінитися від таких нововведень тактика гри, але погодились, що на дошці відбуватиметься зовсім інше дійство.

І, щоб хоч щось для себе з'ясувати напевно, я запитав у Дезийдерія Васильовича: "Отже з грошима потрібно боротися, потрібно їх стримувати, щоб вони не втручались в ті сфери, де мають працювати закони морального світу, де головне не кількість, а цілісність?"

Та вуйко думав про щось своє. Нарешті, по хвилі роздумів, він мені відповів: "Самі по собі гроші не є злом. Зло ховається у спокусах, які виникають навколо них. А це вже справа самого чоловіка, як цьому дати раду. Біда не в тому, що ти знайдеш якісь гроші, а в тому, що в тебе може сформуватись настанова не заробляти гроші, а їх "шукати".

Я зрозумів, що Дезийдерій Васильович повертається до початку нашої бесіди: "Тож якщо ти знайшов якісь гроші, чи виграв, чи вони дістались до тебе якимось іншим боком, і ти вагаєшся, то віднеси ті гроші до церкви. І не переймайся тим, багато ти віддав чи мало: щедрий не той, хто дає багато, а той, хто дає своєчасно. До церкви люди ходять, коли потребують допомоги, коли безпорадні і немічні. Відтак, навіть твоя маленька копійчина стане частиною великої доброї справи. У такому випадку гроші стають в нагоді за будь-яких потреб людини: чи їй потрібна їжа, чи їй потрібен догляд, чи їй потрібні ліки. Як універсальна поміч гроші є вершиною свого смислу. Але для решти випадків, вони лише умовна мірка. Та ти повинен розуміти, що все не обмежується грошима. Якщо ти молодій мамі з дитиною допоміг перенести через дорогу санчата, то всіх грошей світу не стане, щоб оцінити твій труд. Бо добра справа не має кількісної міра. Її міра - у Бога. Людина, яка щиро хоче допомогти іншій людині - найбагатша і наймудріша в світі".

Вуйкові здалося, що я не зрозумів його думки, тому він її уточнив: "Про що нам свідчить чудо насичення Христом тисяч людей п'ятьма хлібами та двома рибинами? Воно є вказівка, що для доброї справи немає мірки, добра справа - невичерпна. Для доброї справи тобі ніколи не забракне засобів, і байдуже скільки в тебе є "хлібин": 5 чи 125. Чудо підкреслює, що кількість, в таких випадках, не має жодного значення, бо після трапези, хліба залишилось набагато більше, ніж було доти, - 12 корзин. А це означає одне: добро не вимірюється, воно - примножується".

Я повертаюся в Чернівці і настанови вуйка Дезя встановлюють лад у моїх думках. Гроші не можна пускати у світ де мешкає душа, формується мета і плекаються мрії. Бо гроші - це кількість, а душа - це якість. У моральному світі немає категорій більше або менше, там важливою є цілісність образу, а не його величина. А гроші цю картину шматують.

Ми починаємо мрію ототожнювати з грошима, а успіх вимірювати їх кількістю. Відтак, на перше місце стає не те, що ти зробив, а те, скільки ти на цьому заробив. А така конструкція вкрай небезпечна тим, що дає змогу виправдати найганебніші справи. І криза це продемонструвала.

В гонитві за кількістю спекулянти порушили фундаментальні закони: гроші - за роботу, а не за майбутні можливі гроші. Відтак, кількість прав на капітали перевершила самі капітали. Величезна маса цих прав стала "безтоварною", не забезпеченою жодною власністю. Але під них завзято емітувались гроші.

Рейтингові агентства лукаво заплющили на це очі. Тож на підвалинах збочених настанов - "велика цифра" виправдає все - повиростали "фінансові бульбашки". Тому вихід з кризи може бути не в латанні "бульбашок", як це зараз робиться, а в формуванні нових моральних настанов: заміні пошарпаної цілісності морального світу суспільства споживання і впровадженні нової.

Тільки нова уява про успіх - успіх добрих справ - дозволить подолати кризу. Все решта буде лише переведенням кризи у латентний стан, поки нова спокуса не розірве на шматки, латаний вкотре, моральний світ жадоби.

Мені спадає на думку висновок про сакральну причину кризи, яку якось сформулював Дезийдерій Васильович: "...І погано навіть не те, що люди, залізаючи у борги, продають своє майбутнє, в якому ще не зроблено жодної роботи. Найбільша біда в тому, що вони намагаються своєму майбутньому скласти ціну. Ціну може мати лише здійснена робота, а майбутнє життя - безцінне, бо воно у Бога.

Тому, все це виглядає, як торги з Богом. А цього робити не можна, бо все воно розпадеться".

Я пригадую притчу, яку розповідав мені вуйко Дезьо. Вона про Вчителя: Кожен день по дорозі на заняття Вчитель з учнями проходив повз Повію. Вона привітно віталася та весело глузувала над ними. А одного разу Повія сказала Вчителю: "Навіщо ти носишся з цими лоботрясами, адже, після твоїх занять, вони все одно прибіжать до мене". "Можливо, що і так, - відповів Вчитель, але я веду їх вгору, а ти їх тягнеш вниз".

Зараз, аналізуючи явища нашого життя в політиці, економіці, літературі, ЗМІ, на естраді можна помітити зразки бездоганних технологій та менеджменту, є безліч прикладів абсолютно точного і неперевершеного потрапляння і задоволення настроїв безтурботного дебілізму. З точки зору заробляння грошей ця робота - неперевершена. Але, якщо пригадати правду Вчителя, то вона - нікчемна.

Вже в Чернівцях, біля самого дому, в маршрутці я опиняюся у класичній ситуації: під сидінням лежить ледве помітна монетка. Я згинаюсь, дістаю її, аж раптом, кладу назад на підлогу, але вже так, щоб монетку зручно було підняти.

"Може вона комусь потрібніша, ніж мені?", - пригадую я Дезийдерія Васильовича і посміхаюсь.