Психологія зради

21235
2 лютого 2011

Зрада... Кожен із нас, без сумніву, хоч раз у житті тим чи іншим чином стикався з нею. Це завжди боляче і неприємно. І завжди несподівано. Але чому і звідки вона приходить?

Іноді ми просто помиляємося: не так зрозуміли іншого, чогось собі навигадували. Таке стається внаслідок неоднакового сприйняття людьми різних цінностей і цілей - "люди  з різних світів".

Але іноді зрада - і справді зрада. І є в ній щось погане і важке. Особливо тоді, коли таким чином один намагається вивищитися за рахунок іншого.

Зрадити задля того, щоб підняти власну самооцінку, вдовольнити власні егоїстичні чи нарцисичні комплекси, - тоді це й справді стається боляче й несподівано. Така зрада протікає важко, а потім залишається на все життя - відчуттям втрати чи образи.

Не варто звинувачувати себе в тому, що вас зрадили, - це вибір іншої людини. Але варто знати, чому і коли це стається, якими є приховані механізми зради, якою вона буває, коли буває позитивною (а буває й таке), а коли - навпаки.

І особливо тому варто, що часто ми плутаємо два види зради: зраду як антитезу вірності - зраду людині, і зраду як антитезу відданості - зраду ідеї...

Зрада як життя

Позитивною зрада є тоді, коли виявляється єдиним способом урятувати чиєсь життя. Краще зрадити собі чи своїм принципам, ніж взяти на душу гріх відповідальності за знищення іншої людини.

Краще зрадити одній людині, ніж взяти на себе відповідальність за смерть іншої. Такою є "зрада" дівчиною свого хлопця - щоб уникнути аборту і врятувати життя ненародженої дитини. Тут, здається, все ясно і без коментарів.

Складнішим вибір стає тоді, коли доводиться вибирати між прикрощами для своєї сім'ї і життям зовсім чужої людини. Наскільки етичним є зберегти комфортне життя своїх близьких за рахунок життя чи смерті інших?

Вибір зрозумілий, коли доводиться вибирати між життям рідних і чужих людей. Але що робити тоді, коли для тебе йдеться лише про якісь дрібні неприємності, а для когось - про усе його життя? Або й про смерть? Чи, може, та людина сама заслужила таку долю?

А є ще й зрада принципам заради іншого життя. Що краще - бути вірним прихильником якоїсь ідеї і знищувати заради неї інших людей чи зрадити її задля того, щоб врятувати їхнє життя?

Чи є зрадником ідеї, присяги і своїх обов'язків той охоронець табору, який відвертається в інший бік задля того, щоб не побачити, як втікає ув'язнений? Особливо якщо табір - концентраційний?

Але є й ще один, ще складніший варіант зради - зрадити собі, щоб врятувати своє ж життя. Зрадити своїм принципам заради себе самого. Так просто! Так робили тоді, коли записувалися в партію, ставали комсомольцями, йшли в поліцію чи в СС.

Рятували своє життя - життя як набір подій, як долю - щоб якось прохарчуватися, здобути освіту, отримати пристойну роботу чи збудувати сім'ю. Так було, наприклад, на західній Україні в 50-х - зраджували ідеї незалежності, щоб не воювати все життя, щоб хоч якось прожити.

Здається, все вірно. Тим більше, кому потрібна ця постійна війна? Ось тільки біда в тому, що одного разу зрадивши собі, можна згодом про це забути - і таким уже довіку й зостатися. Або й просто звикнути вирішувати усі свої проблеми подібним чином.

Тому часто одні і ті ж люди в 70-х могли писати відмову від батька, бо він бандерівцем був, а вони в партію вступити хотіли; в 90-х із таким же запалом зраджувати вже комуністам - заради тієї ж національної ідеї; а в 2000-му й цю ідею зрадити - вже просто заради грошей.

Так само, до речі, як і на решті України - ті люди, які писали доноси в 37-му, з таким же успіхом писали їх і в 1942-му - хоча вже й зовсім іншій владі. А тепер їхні внуки теж готові служити хоч кому, аби лише з вигодою для себе.

Ну, й нарешті - варіант зрадити іншого, щоб врятувати своє життя, якщо вижити може тільки один. Чи маємо ми право вирішувати подібним чином за когось чи за себе? Чи завжди готові з певністю сказати: "Я маю право жити, а він - ні?".

Зрада як НЕ-життя

Проте всі вищеперераховані варіанти для людини чесної і принципової зазвичай не є надто складними у виборі. Певно, що не можна вважати своє життя ціннішим за життя іншої людини, хоч і треба боротися за себе до останнього.

Звісно, не варто відстоювати ті принципи, які ведуть до масового знищення інших людей. А дбати про добробут власної родини треба так, щоб це не нищило чужого життя.

Завжди треба залишатися людиною. І дбати про чужу свободу. Тоді й не доведеться вирішувати замість когось, як йому жити і чи жити взагалі. Але й використовувати його в своїх цілях тоді ми теж вже не зможемо.

Ось в цьому і виникає головна проблема - не так легко від цього відмовитися. Надто вже велика спокуса зрадити когось задля вдоволення власного "Его".

Розвиваючись протягом життя, ми потребуємо якихось критеріїв для оцінки свого розвитку. Ними є:

  • порівняння себе з іншими людьми;
  • порівняння своїх теперішніх здібностей і можливостей із попередніми.

Тому використовуючи в своїх цілях інших людей, ми можемо легко імітувати власний розвиток, насолоджуватися тим, якими стали. В цьому сенсі основою психології зради стає можливість отримання подвійної насолоди.

Спершу людина одержує насолоду від того, що, виконуючи спільну справу разом з іншими людьми, близькими їй за духом і за намірами, вона легше щось отримує, ніж зазвичай. А вдруге - тоді, коли, фактично зрадивши їх, отримує щось бажане для себе, нічого за нього не "заплативши", повністю присвоївши собі результати спільної діяльності.

Крім того, є ще й деякі додаткові "виграші" - відчуття, що ти розумніший за інших, тому що це ти когось зрадив, а не тебе зрадили.

Виграш від того, що зраджена людина, переживши почуття болю, вже не буде займатися колись спільною справою, а тому звільнить життєвий простір для тебе.

У житті ми часто керуємося вимогами соціального обміну - "ти мені, я тобі". Але дотримуватися їх кожен із нас намагається за принципом "мінімакс" - мінімум віддати, максимум отримати.

Так от, зрада в цьому сенсі - найкращий варіант: отримати все, не віддати нічого.

Тоді ж, коли йдеться про зраду в коханні, вона часто приносить і ще один додатковий "бонус" - ілюзію власної винятковості, нарцисичне самолюбування - бо вважаємо, що, зневаживши особу протилежної статі, підвищимо цим власну самооцінку. Що, знову ж помилково, сприймаємо як критерій позитивного розвитку - можливість хибного позитивного порівняння себе з кимсь іншим.

Ніби й нічого поганого, на перший погляд. Але так, леліючи в своїй душі схильність до зради, ми непомітно вирощуємо й звичку до приниження або й психічного нищення іншої людини. До того ж - у поєднанні з насолодою від цього.

І якщо в першому розділі ми говорили про зраду як життя, то тут вона стає... його протилежністю. Зрада як антитеза життю...

Зрада як зречення обраної лінії розвитку

Зрада як зречення обраної лінії розвитку вже в своїй основі є амбівалентною: може бути як позитивною, так і негативною.

Позитивною - тоді, коли стає своєрідним захистом від надмірної категоричності, фанатизму. Тоді, відмовившись від однієї лінії розвитку, ми фактично присягаємо на вірність іншій. Що й надає нам змогу порівняти ці протилежності, отримати нові, більш об'єктивні уявлення. Але щоб це дійсно сталося, треба щоб перша з цих ідей хоча б частково реалізувалася.

Тоді ж, коли ми зраджуємо ідею на самому початку її розвитку, ми втрачаємо шанс побачити її можливе майбутнє. А заодно - і її протилежності. Так зрада в будь-якому разі стає символом знищення нового розвитку. Навіть у тому випадку, коли він міг бути помилковим. Бо як інакше ми його оцінимо, якщо так і не отримаємо ніяких результатів?

Не кажучи вже про те, що таким чином часто знищуються й усі позитивні прагнення людей, а іноді - й самі люди.

Ось тільки як відрізнити відданість обраній лінії розвитку від надмірного фанатизму? Як відрізнити зраду як спробу знищити щось нове, й можливо краще, від прагнення до об'єктивності? Здається, що простого рецепту тут немає.

А проте ... Бенедикт Спіноза вважав, що все ми пізнаємо через відчуття внутрішнього світла. І кожен із нас сам є носієм істини. А тому завжди знає, як усе мало б бути насправді... Треба тільки захотіти...

powered by lun.ua