Три історії
Я не розумію, чому у моїй країні переважна більшість населення зациклена на політиці. Чому люди дивляться ці однотипні політичні шоу, слухають однотипних політиків, сперечаються через кинуті на вітер фрази...
Адже є безліч цікавих і важливих речей, про які ми не маємо жодного уявлення лише тому, що ніде з ними не стикаємося. Речей, про які можна писати, розповідати, постити... і, зрештою, щось змінювати. Принаймні, у самих собі.
Живучи у тумані політичних спекуляцій, ми не помічаємо як проходить життя. І нічого так і не встигаємо зробити. Безкорисливого.
Нещодавно отримала е-мейл від подруги, яка нині живе в Таїланді. Мабуть, далеко не новим буде те, що від тамтешніх дитячих садочків вона у захваті. Ще б пак: групи маленькі (по сім осіб), дітки завжди під наглядом, їх слухають і з ними розмовляють, а вихователі за потреби навіть тримають дітей за руки, так, мовляв, вони краще відчувають турботу. Взагалі, вона - супер-мама, до того ж вміє ладити з чужими дітьми. Раніше, живучи ще тут, задля втілення своїх мрій та ідей про кращу дошкільну освіту ще й самотужки організувала сучасні курси для дошкільняток. Вона змогла. Зробила. Змінила.
"Якось ми приїхали в дитячий будинок у Криму, - пише вона мені. - Штукатурка зі стелі падає на голову, немає ані гарячої води, ані зубної пасти, навіть туалетного паперу! Їжу крадуть, діти сидять під замком. А найперше, про що запитав мене мій шестирічний "синочок", коли побачив, чи пасок, який на мені, боляче б'ється... Про яку повагу і любов до них з боку вихователів може йти мова?! Звісно, вихователів теж можна зрозуміти: за зарплату в 1 000 гривень вони не будуть вкладати свою душу в цих малюків. Систему треба міняти. Одначе "дядьки зверху" зайняті зовсім іншим..."
Нічого, крім розчарувань, у той момент не відчувала...
Я чим швидше хотіла дати відповідь. І не поплакатися, як часто у нас виходить, а написати щось геть зовсім інше - щоб текст не був лише текстом. Я знаю, що успіх благодійної справи залежить від безкорисливої самовіддачі багатьох людей. Людей аж ніяк не публічних, які роблять свою справу не за гроші і не заради піару.
Я почала з того, як перед Різдвом співробітники однієї компанії (я навмисно не вказую назву, бо добрі справи не потребують піару) зібрали кошти на солодкі подарунки для сиріт. Як потім інша компанія за власною ініціативою провела серед своїх представництв в Україні благодійний аукціон задля того, щоб дітки-сироти, хворі на дитячий церебральний параліч, мали просто вкрай необхідний для лікування опорно-рухової системи тренажер.
Крім того, я знаю принаймні одну людину в Україні (звичайна людина зі звичайними статками), яка частину того, що заробляє, роздає дітям, які цього потребують. Я знаю іншу людину, яка вже чимало років дарує свій вільний час маленьким діткам, які живуть у дитячому будинку. Адже, переконує вона, час буває набагато кращим дарунком, ніж гроші: даруючи свій вільний час, ми усвідомлюємо, що - як нас, так і дітей - по-справжньому хвилює. Вони змогли. Зробили. Змінили.
У мене є друг, якому судилося рости у сиротинці. Ми часто сміємося, обговорюємо події, прожиті дні... І якось він сказав мені, що радий, що знайшов людину, яка його розуміє, яка є такою, як і він сам, що не треба озиратися і боятися, що хтось сприйме тебе за якогось божевільного, бо ти раптом почав сміятися чи радіти життю...
Спілкуючись з ним, я відчуваю себе щасливою.
Дружнє спілкування - ось що не дозволяє життю проходити повз нас непомітно. Моя подруга завжди каже, що діти - це велике благословення. І коли ти їм щось даєш, коли не просиш натомість нічогісінько, отримуєш набагато більше. Особливо, якщо це стосується діток, яким так не вистачає уваги і любові.
Якось Люко Дашвар, успішна письменниця, сказала, що навкруги так багато формальностей, а їй би хотілося, щоб усе було по-справжньому, щоб голос звучав, як вчинок, щоб це не було просто озвученою сукупністю слів...
Мені теж хочеться, щоб так було. Є багато речей в моїй політичній країні, яких я не розумію. І навряд чи колись зможу зрозуміти. Але я знаю, як приємно споглядати інше: приміром, коли діти, які мали багато страждань у житті, на наших очах ростуть і вибиваються в люди! І добре, що ми ще маємо здатність це помічати.