Свобода, рівність та сестринство

13
2 березня 2011

В Україні про жіночий кінематограф майже не мовиться. А про що говорити, коли немає власного кіновиробництва? Між тим, кіно не лише вид розваги, а й спосіб зафіксувати та обговорити серйозні суспільні проблеми. Проблем в українського жіноцтва чимало, і далеко не всі з них вирішуються. Скажімо, ще й досі українські жінки отримують меншу зарплатню, ніж чоловіки, а сил витрачають більше, адже змушені не лише працювати, а ще й займатися хатнім господарством.

Жінок бракує в політиці та наукових інститутах, жінки часто зазнають насильства в сім'ї, самотні матері отримують мізерну допомогу від держави, і вже були спроби на законодавчому рівні відібрати в жінок право розпоряджатися власним тілом.

Молодий, але вже дуже активний громадський проект "Феміністична Офензива" намагається привернути увагу української громадськості до усіх цих питань і відновити ідею 8 березня як дня боротьби жінок за свої права. У її планах міжнародна науково-практична конференція Фемінізм: точка зборки» (7-13 березня), демонстрація за права жінок в Україні 8 березня та кінофестиваль "Жінка з кінокамерою", який пройде з 2 по 8 березня у столичному кінотеатрі "Жовтень".

Цей фестиваль - карт-бланш Міжнародного фестивалю жіночого кінематографа, який вже тридцять років проводиться у французькому місті Кретей і дає жінкам можливість реалізовувати себе у кіно. Мета фестивалю "Жінка з кінокамерою" - не лише привернути увагу української громадськості до проблем жінок з різних країн світу, але й спонукати місцевих кінематографісток створювати свої фільми.

У програмі "Жінки з кінокамерою" більше десяти повнометражних та короткометражних стрічок. Серед них переможниці останнього фестивалю у місті Кретей а також кілька фільмів знаменитої французької кінорежисери та феміністки Аньєс Варда, яку вважають передтечею французької "нової хвилі".

Серед представлених картин є роботи, присвячені темі боротьби жінок за свої права, а також стрічки, які розповідають приватні історії жінок, змушених протистояти суспільним упередженням.

Однією з таких картин є стрічка "Чужа" німецької режисери Фео Аладаґ, яка брала участь і в конкурсній програмі минулорічного МКФ "Молодість". Ця робота є особливо актуальною, у світлі нещодавніх заяв про провал політики мультикультуралізму в Німеччині. У стрічці йдеться про родину турків-емігрантів, які несподівано для себе зіткнулися із бажанням дочки розпочати самостійне життя.

Умай все життя потерпала від брутальності чоловіка, і одного разу наважилася втекти із маленьким сином до батьківського дому. Проте родина зустріла її не надто прихильно: старший брат заявив, що вона зневажила честь родини, сестра вбачає у ній перепону для власного шлюбу, батько соромиться непутящої дочки, мати не хоче з нею розмовляти, і лише молодший брат співчуває їй.

Коли Умай дізнається, що родина чоловіка прагне відібрати в неї сина, то тікає до притулку для жінок. Вона знаходить роботу та кохання, проте страждає від зневаги власної родини. Не зважаючи ні на що, вона порушує всі правила притулку, і виходить на контакт із сім'єю. Та це призводить до трагічного фіналу.

Фео Алдан майстерно зобразила величезну культурну прірву, яка розділяє турецьку родину з її архаїчними патріархальними звичаями та сучасне німецьке суспільство. Навіть натуралізувавшись у Німеччині, турки-емігранти продовжують жити общинним життям із своїми правилами та законами.

Втім, режисера залишає для героїв простір для культурної трансгресії та порозуміння. І хоча фінал стрічки не надто оптіимістичний, його трагізм дає можливість героям переосмислити цінності патріархальної культури та виділити жінці право на самостійні рішення.

Інша, представлена на фестивалі стрічка "Пудана-остання з роду", знята у російсько-фінській копродукції режисерами Анастасією Лапуї та Маркку Лехмускалліо. Цей фільм здобув гран-прі журі на фестивалі у місті Кретей 2010 року.

У стрічці йдеться про ненецьку дівчинку Неко, яку забирають із рідного чуму в інтернат, дають їй нове "правильне ім'я" Надя (бо ім'я "Неко" вчителька-росіянка вважає недолугим), і вчать бути нормальною радянською дитиною.

Стрічка зачаровує своїм навмисним примітивізмом: «завалений горизонт», погляди героїв у камеру, умовність декорацій створюють відчуття нереальності того, що відбувається на екрані. Автори картини суміщають поставлені та розіграні сцени з дитинства дівчинки та інтерв'ю із вже дорослою Неко. Вони часто переривають оповідь картини і дають можливість своїм героям виговоритися прямісінько в камеру.

У результаті в них вийшла сумна історія про дівчинку, яка потрапила у чужий світ «росіян», але так і не стала там своєю.

Окремо серед фільмів фестивалю "Жінка з кінокамерою" стоїть ретроспектива відомої режисерки Аньєс Варда. На фестивалі буде продемонстрована одна з її ранніх стрічок "Клео з 5 до 7" (1962), що розповідає про молоду співачку, яка очікує відповіді лікаря щодо важливого аналізу.

Ми спостерігаємо за нею фактично в режимі реального часу і бачимо, як за дві години напруженого очкування в неї змінюється настрій, ставлення до життя та навіть зовнішній вигляд. У цьому фільмі Варда використовує свій фірмовий прийом "спостерігання за реальністю", коли в об'єктив її камери потрапляють випадкові речі, незнайомі люди, уривки розмов, фраз і жестів. Її стрічка сповнена символами, цитатами і перехресними мотивами. Вона сприймається мов гіпертекст, який дає безліч посилань.

Короткометражка "Відповідь жінок: наше тіло наша стать" (1975) стосується права жінки на власне тіло. Варда займала та займає принципову позицію щодо цього питання: вона брала участь у демонстраціях проти заборони абортів, будучи сама вагітною.

Також вона підписала знаменитий маніфест, який преса обізвала "маніфестом 343 повій", в якому відомі французькі діячки культури виступили із провокативним закликом: "Ми робили аборт, засудіть нас".

Сама режисерка і зараз вважає себе феміністкою (хоча серед дослідників її творчості існують суперечливі думки щодо належності Варда до феміністичного руху) і стверджує, що жінка повинна мати голос у будь-яких питаннях. Вона не вважає себе лівачкою, і заявляє, що своїми фільмами протестує проти безжального сучасного суспільства, де, незважаючи на діяльність феміністичних організацій, все ще дуже багато жінок є упослідженими.

У своїй автобіографічній стрічці "Узбережжя Аньєс" (2008), який буде показаний у рамках кінофестивалю, Варда розповідає про себе, починаючи із раннього дитинства, яке пройшло у Бельгії. Цей фільм - тонка і майстерна спроба передати своє життя через низку подій, явищ та портрети близьких людей. Вона використовує відеоінтерв'ю та хроніку, старі фотографії та інсталяції, інсценування сцен із власного життя та фільмів, а також анімацію.

Варда загадує про дружбу із представниками "нової хвилі" та відомими французькими акторами, про поїздку в Китай, подружнє життя із режисером Жаком Демі, про їхнє десятирічне перебування у США та захоплення місцевою контркультурою. У своїй картині Варда оживлює історію і сама стає її частиною.

Зрештою, кінофестиваль "Жінка з кінокамерою" виглядає дуже актуальним у сучасній Україні. Проблеми жінок часто стають жупелами у політичній боротьбі, проте так і залишаються не вирішеними. Більше того, останнім часом відзначається тенденція перетворення жінки на об'єкт політичних спекуляцій.

Зростаючі консервативні настрої у суспільстві, спроби релігійних структур контролювати світське життя повертають жінку в лоно кухонного царства. Останнім часом все частіше чути розмови про "природність" патріархального розділення на "жіночі" та "чоловічі" справи, про те, що обов'язок жінки - насамперед народжувати дітей і бути "берегинею домашнього вогнища".

На жінку покладають відповідальність за покращення демографічної ситуації ті, хто прагне добитися заборони абортів. Кінофестиваль "Жінка з кінокамерою" здатний не лише продемонструвати, як свої проблеми вирішують жінки із інших країн, але й надихнути українок заявити, нарешті, що у них є власний голос, і перетворитися із об'єкта чужих маніпуляцій на суб'єкт власної дії.

powered by lun.ua