Від російської - до зарубіжної. Чи знову назад?

На написання цієї статті мене надихнула публікація знаного в Україні письменника Юрія Винничука. Назва промовиста - "Уроки російської літератури".

Важко переповісти всі думки та висновки, однак, як кажуть, стаття викликала жвавий інтерес у читачів. Останні й вирішили запропонувати і своїм колегам-вчителям, і всьому загалу певні роздуми, зауваження, а також висновки.

Вважаємо, що подібні матеріали стануть у нагоді й чималому колу читачів із числа батьківської аудиторії. Адже саме їхні діти вивчають те, чого батьки за шкільною партою лише коротко й поверхово згадували - зарубіжну літературу.

Повністю поділяючи добре починання Винничука і його стурбованість проблемами викладання зарубіжної літератури в школі, пропоную дещо глибше зануритись в це питання. А де в чому й посперечатись.

По-перше, Україна - єдина держава у світі, де в програму загальноосвітньої школи був введений такий предмет як зарубіжна література. Причини цього феномену добре відомі - в Україні потрібно було замінити чимось курс російської літератури й зберегти робочі місця для великої кількості фахівців.

Як відбувався цей процес - нікому не відомо. Учителів російської мови й літератури просто вкинули в море світової культури, не забезпечивши ніякими засобами: ні перекладами, ні підручниками, ні методикою, ні наочністю.

І ось уже 20 років, як ці сподвижники намагаються втриматись на плаву в неспокійному морі нескінчених освітянських реформ. Окрім того, кожен із цих фахівців мав не лише всебічно опанувати необхідний для викладання матеріал, а ще й бездоганно вивчити українську мову.

Та це дрібниці.

Адже протягом цих 20 років програма із зарубіжної літератури змінювалась чотири (!) рази. І це не було нагальною необхідністю, що її викликано дослідженнями можливостей та інтересів учнів - банальна боротьба амбіцій "творців" чергової програми. І, знову ж, нікого особливо не цікавило, як із цим має впоратись вчитель і учень.

Так ось: сьогодні в цій галузі нашими вчителями, методистами, науковцями, перекладачами здійснено величезний прорив, вкладена титанічна праця.

І в цьому контексті мене найбільше турбує те, що черговий "тимчасовик" одним розчерком пера із зухвалістю, цинізмом, без усіляких підстав - закреслить і знищить працю багатьох років.

Але найболючіше те, що наше вчительство так байдуже й мовчки в черговий раз приймає цю наругу.

Хочу навести ще один факт, який особисто мною сприймається як приниження.

Зарубіжна література - єдиний шкільний предмет, з якого в цьому році скасували шкільні, міські, обласні олімпіади, замінивши їх олімпіадами з російської мови, яку більшість учнів нашого регіону не вивчають.

Із цього предмету немає жодного іспиту ані в школах, ані у вузах.

Звідси питання: як бути вчителю з мотивацією діяльності учнів? Бо, як склалося в наш прагматичний час, доцільним є лише те, що може принести користь.

По-друге, хочу дещо підправити Юрія Винничука в тому сенсі, що лише завдячуючи новому курсу російської літератури наші учні зможуть познайомитись з найкращими її представниками. Адже не важко визначити, хоча спеціально я цього не досліджувала, що в нинішній нашій шкільній програмі із зарубіжної літератури російські автори займають мало не четверту частину всього її обсягу.

І сучасні школярі краще знають і представників, і зміст російської літератури, аніж діючий президент. І всім відомих "ляпів" не допустять. А тому, звісно, нагальної потреби ламати в черговий раз налагоджену систему немає!

Тут постає ще й питання коштів: потрібні нові підручники, які б забезпечили навчальний процес.

Їх не буде.

І ця проблема, в черговий раз, ляже на плечі вчителів, бо ж, і сьогодні нинішня влада не спромоглася забезпечити учнів у повному обсязі підручниками за діючою програмою. Тому й не дивно, що деякі з учителів нашої школи наразі викладають алгебру "на пальцях".

І по-третє. Хотілося б дещо охолодити негативний запал і закликати до об'єктивності в оцінці постатей деяких письменників російської літератури.

Вдаватися до аргументів, копирсаючись у брудній білизні, не зовсім пристойно. Та й врешті, "а судді хто?" - Та ми з вами: такі ж самі сюди, зі своїми недоліками та гріхами, тому не нам судити когось. Тим паче тих, хто не може нам відповісти. Звідки взялась подібна практика - обов'язково для більшої аргументованості виваляти опонента в багнюці?

Не хочу перейматися політичним шовінізмом, що притаманний багатьом російським письменникам. Адже це не зовсім їхня провина, а загальна великодержавна установка, або просто особиста позиція, на яку кожен має право.

Зрештою, потрібно навчитись відділяти особистість письменника від його творчості, яка часто є й більш значимішою, і такою, що не співпадає з особистісними поглядами письменника як людини.

Чомусь, наприклад, ніхто не дорікає Генріхові Бьоллю, який усю війну прослужив солдатом Вермахту - але шанують його за антивоєнну й антифашистську творчість.

Так і з Пушкіним. Ні для кого не є секретом його донжуанські нахили, і він навіть пишався ними, бо саме такими були суспільні звичаї. Але він умів розділяти особисте листування й поезію. І ми, на щастя, читаємо його чарівні вірші, а не брутальні листи.

Чого, до речі, не скажеш про сучасних діячів від письменства, які не відчувають різниці між парканною й поетичною лексикою, а свої брутальні опуси іноді підносять у ранг літературної творчості. Я вже не кажу про наше суспільство, де брудна лайка давно стала нормативною лексикою, і про владу, яку нерідко представляють колишні або й недавні злочинці, а їх іменують чомусь елітою суспільства.

Тому не варто вдаватися до такої сумнівної аргументації.

Або ж Булгаков. Якщо на Заході не знають його творів, то це їхня проблема, бо ж там багато кого не знають. І, на відміну від нас, вони переймаються власною культурою й власними проблемами. Це не показник меншовартості письменника. Зате на Заході не допускають приниження своїх видатних постатей на всю країну в прямому ефірі, доходячи у своєму запалі до кулачних боїв.

І насамкінець.

Спостерігаючи конвульсії й судоми сучасної освіти, маємо невтішний висновок: справа не в літературі, і не в окремому предметі. Справа в загальній суспільній тенденції й цілеспрямованій діяльності влади: учити так, щоб нічому не навчати.

Бо ж відомо - стадом керувати легше.