Порцелянова карнавка

З часу моїх останніх гостин на Перевалі минуло багато часу. Я пропустив кілька свят, на які зазвичай навідувався до вуйка, то ж Дезийдерій Васильович чекав якихось моїх пояснень. Щось йому розповідати про причину моєї відсутності в мене бажання не було.

Але я розумів, що жодна подальша бесіда не буде мати належного розвитку, поки я не задовольню цікавість вуйка Дезя, тому що вона була доповнена ще й щирим переживанням щодо того, що ж трапилось. Вуйко завжди точно відчував, де людину обсіли буденні клопоти, а де гостра необхідність втрутилась у повсякденний плин життя. Тому я змирився, дістав з кишені захоплені з собою листки і покірно почав читати, нібито стороннє оповідання.

Порцелянова карнавка

На мою спробу привітатися сусідка опустила очі. Це означало лише одне: серед ночі, ближче до ранку, я заходив зичити цигарки. Чомусь перед п'ятою годиною, коли зібрані недопалки перетворюються в обвуглені фільтри, після чарки, приходить впевненість в тому, що у під'їзді ніхто не спить і в кожній квартирі чекають твого прохання цигарки, а краще - двох. Ні, такий варіант зовсім навіть реальний, але раз у житті і аж ніяк не тричі на місяць. Сусіди можуть простити все, але людей обурює, коли їх щиру готовність допомогти тобі у якійсь біді, ти нівелюєш дурнуватою п'яною посмішкою - "дайте закурити".

Зітхнувши, я помітив, що зазвичай веселі пси дивляться на мене стримано і в їх погляді можна чітко помітити якесь невідоме мені знання. Третій день я намагався віднайти хоча б найменші гроші. Перелік тих, з ким можна було випити сто грамів, принизливо пропонуючи "за зустріч", я вже вичерпав. Навіть найбуйніша уява, яка допускала, що незнайомий прибиральник шахового клубу аж гине перехилити з тобою чарку, не могла витворити жодного прийнятного варіанту. Моя фантазія не буяла, не літала, вона висіла, як мокре брудне ганчір'я на підвіконнику біля цілодобового гастроному. Весь мій світоглядний простір згорнувся в клубок пекучих рефлексій. На роботі я вже "ходив до зубного", у мене "проривало крани", а коли востаннє я пояснював, що мені потрібно посидіти з сусідськими дітьми, шефиня поцікавилась, а що з чоловіком сусідки. Я зрозумів, що весь мій креатив вичерпано і замовк. Шефиня відреагувала несподівано: вона відпускає мене і не на день, а на тиждень, але, щоб через сім днів, я був на роботі "таким, як потрібно". Тієї ж миті, коли виникло полегшення, мене приголомшило відчуття, ніби я зовсім голий серед людей стою на тролейбусній зупинці.

Ходити вулицею і шукати нагоди не було сил, організм вимагав хоча б якоїсь дії не пов'язаної з випадком і пасивним очікуванням. Я вирішив повернутись додому і в котре перетрусити всі кишені у сорочках, штанях, плащах і піджаках. Зайве казати, що все це вже з десяток разів було реалізовано до промацування підкладок. Але ця робота втамовувала шалений фізіологічний прес тіла, яке сказилося, до того ж, останній раз у шухляді я знайшов дві ювілейні монети, які були загорнені у хусточку.

Ледве віддихавшись і оглянувши кімнату, я зрозумів, що жодних несподіванок мене не чекає, - все перетрушене до крихти. Паскудні думки, які виникали в мене, коли око лягало на телевізор і магнітофон, я гнав геть. Продавати речі - це недопустима ганьба, але розпізнаючи приховувану готовність, я змирився: якби не потрібно було когось шукати, якби не потрібно було щось носити і хтось тут, у хаті, мені запропонував хоча б якісь гроші, то магнітофон я б продав. Телевізор би не чіпав, бо його відсутність відразу кинулась би у вічі. Хоча - кому? Перед ким я маю звітувати? Але така розважливість створювала ілюзію присутності гонору в моїх діях, а не ганебне примирення з повною деградацією. Я вже почав уявляти, які б це могли бути гроші та що б я з ними зробив, як страшенна хвиля нудоти повернула мене у безпорадну дійсність.

Та вмить все минулося. Я навіть не можу перерахувати вихор всіх думок, які підступили і підкорили мене своєю абсолютною реальністю реалізації. У тумбі під телевізором, скільки ж разів я на нього дивився!, стояла свиня. Це була порцелянова карнавка, в яку ми з Лесею складали копійки, а гості гривні. В ній ми збирали гроші на люстру в коридор. Через чітке цільове призначення, цей скарб навіть не сприймався, як гроші, він сприймався так само, якби там лежала люстра. Вмить я зрозумів, що в цьому поросяті лежать саме ті кошти, яких мені так бракувало з того самого моменту, як Леся пішла і цього разу вже пішла назавжди. Але ейфорія від простоти рішення всіх проблем, лише підкреслила нездоланність іншої. В мене відразу перестала боліти голова, усвідомлення того, що через щонайбільше 10 хвилин я вип'ю гальбу пива, а потім ще і ще, заспокоїло всі внутрішні рефлексії. Але... Лесі немає, і вона не повернеться. В якийсь момент констатація цього факту навіть зупинила мене від дії, але іншої миті свиня розлетілась на друзки.

Тремтячими руками, я збирав копійки, металеві гривні і ридав, як у дитинстві, коли старші хлопці забрали в мене рогатку, яку я сам змайстрував і вона виявилась кращою, ніж у них. Шматки порцеляни свідчили мені про те, що щойно я сам знищив єдиний зв'язок, який ще існував між мною і Лесею. Ця скарбничка берегла в собі нашу спільну мету. І я, який стояв на порозі розірваного світу, сам зруйнував те єдине, хай вже нематеріальне, що його ще берегло від повного розпаду.

Коли горло обпекла палена горілка і фізіологія скорилася і тимчасово відступила, очі в мене висохли і напрочуд ясно постала картина. Я тиждень пив і сварився з Лесею. Вона терпіла, була лагідною і гнівалась, вона спала на стільці в коридорі, аж поки не прийшли її батьки і на машині перевезли всі речі. Вона весь час мовчала, коли батьки збирали її крам, вона мовчала, коли я п'яний щось кричав своєму вже бувшому тестю. Потім Леся мовчки встала і пішла за ними, залишивши ключі і не зачинивши двері. Перші дні пройшли в якомусь несамовитому дурмані, який я зупинив, коли побачив серед хати, розбитий об стіну, телефон. Потім закінчились гроші. Потім закінчились друзі і приятелі.

Я порахував, що грошей з карнавки стане десь на тиждень. Але це, як пити і, що потім?

Ще не пізно ввечері додому мене привели діти сусідки. Вони склали на кухні розхристані целофанові мішки з горілкою і харчами, які я купив. Вони відмовились від банана, який я наполегливо їм дарував і пішли, зачинивши двері.

Останню горілку я допивав на третю добу, серед ночі. Пляшка стояла коло ліжка, а я терпів щосили і перед ранком допив її, щоб хоч якось заснути. Відразу стало легше, великі масиви текстів, які пропливали в заплющених очах спочатку зупинились, стало можливим розрізняти слова, а потім прийшла жадана темрява. Тільки у вухах голосніше і виразніше почав лунати вірш, який, як цвях у голові, супроводжував мене всі ці дні. Я придумав його, коли сидів на дитячій гойдалці і на сонечку пив зранку пиво:

"Як знайти нам ту ніч, де поснули наші бажання,

Відшукати світанки, де ми погубили від щастя ключі.

Нашу зустріч, що звалася перше й єдине кохання,

Розміняли ми. І, замість дістатись гостинця, - майнули в корчі ".

Коли я розтулив очі, вірш не стих - він щез. У світлій палаті в білому халаті наді мною стояв мій лікар. Він сказав незрозуміле мені "хорошо" і додав: "теперь можешь с ним говорить". Поруч сиділа Леся. Вона розповіла мені, що я тиждень пив, з кожним днем почувався все гірше і не дозволяв викликати лікарів. Я нічого не міг второпати, а привіт від її батьків примусив мене спробувати якось інакше, ніж я собі уявляв, побудувати хронологію подій. Та й чи всі вони були? Леся сказала, що коли мені стало зовсім погано приїхав її батько, і вони, взявши речі, мене, майже непритомного, завезли до лікаря. Дві доби мене на снодійному утримували в стані сну. А через три дні ми підемо додому.

Коли ми вийшли з лікарні, я запропонував пройти не навпростець, через двори, а через парк, і підозрюю, що не тому, що надворі була гарна погода. Я відтягував час реалізації моїх підозр. Коли ми переступили поріг квартири, я полегшено зітхнув: всі Лесині речі були на своїх місцях. Не видаючи своїх почуттів, я обняв Лесю за плечі, але вона відчула, як мене відразу тіпнуло: під телевізором на поличці стояла свиня.

Зараз, коли я бачу поросячі карнавки, я їм змовницьки посміхаюсь, бо знаю їх таємницю. Навіть без копійки грошей вони вже є скарбничками, бо вже тримають у купі чиєсь щастя, чиюсь спільну мету. Іноді, коли я, в черговий раз, дивуюсь їх фантастичній подібності, у мене виникає підозра: а чи та ж свиня стоїть у нас під телевізором, яку ми з Лесею колись придбали для заощаджень на люстру? Адже, коли ми таки люстру купили, ні Леся, ні я не прохопились жодним словом про те, щоб дістати гроші з нашої порцелянової карнавки.

Коли я закінчив читати, то помітив, що вуйко слухав мене напрочуд зосереджено. Власне, я міг би все розповісти і своїми словами, але те, що я читав нібито твір, залишало мені маневр для того, щоб будь-якої миті стверджувати, що це все художня вигадка, лише з реальними героями. В чомусь воно так і було. Та я відразу помітив, що вуйка менш за все цікавить відповідність почутого до реальних подій. Було зрозуміло, що у нього вже сформувалась оцінка того, що відбулось в цілому, а не в деталях. Протягом всієї моєї майже доповіді він не виявив жодної емоції, а я не пригадую, щоб таке траплялось: його реакція завжди була живою, емоційною та виразною.

Тому, коли я замовк, і запанувала тиша, його враження стало для мене найбільшою загадкою: я боявся отримати прочухана, бо добре знав, що вуйко не схвалює пиятику.

Проте, Дезийдерій Васильович посміхнувся і напрочуд прихильно, я б сказав, лагідно почав свою бесіду: "Це добре, що ти звернувся по допомогу до людей. Завжди, коли людині тяжко, і життя допікає через край, не стидайся питати поради, чи просити допомоги. Люди тобі допоможуть звідти, звідки ти навіть і не очікуєш".

Далі вуйко Дезьо зітхнув і продовжив: "Якби був конкурс невдач, то кожен з нас мав би що виставити на оглядини". Мені, стало легко і млосно на душі, страхи минули, і здалося, що Дезийдерій Васильович пригадує щось своє. Але він різко обернув розмову: "Навіщо ти п'єш? Ти ж знаєш, що тобі пити не можна?" Мене заскочив такий розвиток бесіди, я вже сподівався, що тема моїх спогадів вичерпана. Та вуйко продовжив: "Людина ніколи не повинна загравати з неприємностями, а ти замість їх уникнути, сам собі шукаєш халепу". Тут вже я спробував заперечити вуйкові, що все, в решті решт, гарно владналося, але він перебив мене: "Коли ти вирушаєш зранку в далеку дорогу, то приємно буває зійти зі стежки на духмяну росянисту траву і побігати по ній. Але дуже швидко ти заросиш взуття, і ноги твої промокнуть. Відтак, навіть повернувшись на стежку, ти не зможеш продовжити путь, поки не висушиш панчохи і черевики. А це означає лиш одне: не те, що в тебе знову ноги сухі, а те, що всюди, куди ти йшов, - ти запізнився. Тебе почекають один раз, вдруге, а потім ти нікому не будеш цікавий. Тебе ніхто в цьому житті більше не чекатиме".

Вуйко замовк, а я подумав, як точно він побудував образ: і роса, і трава, і мокрі ноги, які не дають далі йти. Та я відразу вирішив перевести вуйкові повчання на кпини: "От ви, вуйку, буває ж таке, що теж перехилите чарку другу. Чому ж застерігаєте мене?"

Дезийдерій Васильович знову зітхнув і пильно подивився на мене. Але, зрозумівши, що питання мене цікавить по справжньому, а легковажність моя удавана, вуйко відповів: "У мене люди і справи, які на мене чекають, завжди стоять перед пиятикою. Тому, в своєму житті я ще нікуди не запізнився, а ти вже відстав. В тому світі, в якому ти живеш, якщо будеш пити, навіть потрохи, то запізнишся скрізь. Завжди буде той, хто до твоєї мети дістанеться раніше від тебе, а тобі залишиться непотріб: твоя мета, яка побувала в чужих руках. І ти почнеш нарікати на світ, і знову продовжуватимеш пити і відставати. Тому, понад усе в житті, бережи тих, хто ще чекає на тебе. А це означає лише одне - не пий!

Ми про це з тобою вже говорили, і ти це знаєш, що людина щомиті обирає своє майбутнє. Тому, коли ти вип'єш, можливо, тобі і стане весело цієї миті. Але заплатиш ти за це дорогу ціну: п'яна людина завжди обирає собі не своє майбутнє. А від цього страждає душа, бо вона проживає не своє життя. Ті, хто на нас чекають, повертають нас з манівців, але це, поки вони є. А, що більше ти п'єш, тим їх стає менше. І настає час, коли більше немає кому доправляти тебе назад до твоєї долі, і тоді душа поволі згасає.

Щоб врятувати свою душу є лише один вихід - не пити!"

Так говорив вуйко Дезьо.