Листи до Бога з Варшави
З вистави "Між нами добре є", в рамках фестивалю "Варшавські театральні зустрічі", вийшла ледь не зелена. Гжегож Яжина - мій бог, але він польський бог, і, звісно, ніяким чином не мій.
Біль мій нестерпний, бо вистава була неймовірно прекрасна, а останній крик актриси "Хліба!" - просто "розривав" на шматки. Актори грали так, як ніколи не гратимуть наші актори... Я взагалі не розумію, як вони так грали сучасних людей без того, щоб напружуватися в якихсь стереотипних уявленнях про цих самих сучасних людей. Вони легко передавали якимись глибинними узагальненнями художній образ сучасної людини: сталева малолітка, кінорежисер-ідіот і невротик, актор - порожній і самозакоханий кокаїноман. Сама вистава виглядала як стерильний простір для сучасної людини: без любові до минулого, без майбутнього, в оточенні трьох білих екранів, на які проектувалося відео та різні яскраві кольори.
З п'єси польської зірки Дороти Малсовської вся глядацька маса поляків сміялася голосно і майже безупинно. Добре, що текст читаний і перечитаний, бо коли всі говорять швидко і польською, то англійські титри не рятують. Взагалі, вистава цілком і про нас, про українців. "І чому всі є нормальні люди, а тільки ми поляки? У Франції говорять французькою, у Англії - англійською, і лише в Польщі - польською?", - в істериці питає сталева малолітка.
Після того, я тинялася дощовою Варшавою, божеволіючи від нежиті, стріляних цигарок і порожніх вулиць. Я молилася аби Яжина став українським режисером, а ще Панков, Стемпшська, Варліковський, Угаров, Юхананов та інші (список у мене був довгий: половина зчитувалася з програмки фестивалю Варшавські зустрічі, інша половина читалася в гарячих сльозах по пам'яті. В серцях назвала і молодого Богомазова, був навіть такий режисер як "отой, Боже пам'ятаєш, що ставив Маркізу де Сад в Вестенді з Джудом Ло, і, Боже, я знаю, що Джуд Ло не режисер, але можна і його до нас в Київ, можна directly в троєщинські хащі, на Милославську 3а, з грифом "мама, тато, - потім поясню").
Словом, милий Боже, давай візьмемо і поміняємо Україну з кимсь місцями - пропоную шмат Польщі (бажано варшавський шмат) замінити на Галичину, Схід проміняти, не дивлячись, на Москву, Південь і Крим віддати за Канни, а Київ поміняти місцями з Лондоном. Тоді, по-перше, ми матимемо багату розмаїту культуру, фактично весь світовий багаж: чудову архітектуру, смітники на вулицях міст, красивих людей, гарний дешевий одяг, і грандіозний ТЕАТР.
А рознесена по всьому світу на клапті Україна швидко набуде місцевого колориту, і як євреї за межами своїх палестин, стане корисною і розвине потужну світову культуру, приведе її до золотої доби та розквіту. Бо я, Боже, глибоко переконана, що українці, по суті, не злі люди, але їм треба триматися подалі від власної землі, бо коли вони відчувають, що в гостях, то все ж таки поводять себе як Люди... І, в своїх зсушених горілкою і телевізором підкірках, згадують не хлопів, а гетьманів, а в генетичних глибинах знаходяться гонор Орлика і скарб Полуботка. Боже, і всі тоді стануть щасливі, а особливо ми, щиро твої Марисьок і Сирнік.
П.С.: не забудь про Джуда Ло)