Українська драматургія: необхідність актуального тексту

5432
10 травня 2011

Українська драматургія дуже добре починала: Котляревський, Карпенко-Карий, - театр ішов із суспільством "у ногу". Для вітчизняної сцени писав Іван Франко, Леся Українка зі своєю метафоричною поетичною драмою. Всюдисущий Винниченко, який, здається, написав усе - від мемуарів до п'єс. Українська драматургія таки добре починала: була покладена романтично-побутова традиція п'єсописання.

Драматургія не може бути поза контекстом театру, а той, у свою чергу, не може бути поза контекстом життя. І якщо театр корифеїв був народним, дещо сільським за представленими типами (бо такими були прототипи), то такими ж були і тексти для театру.

Наступним кроком була поява психологічних п'єс Володимира Винниченка, п'єс про інтелігенцію, про маргіналів, про місто. Згодом разом із Лесем Курбасом у нашу драматургію ввійшов Микола Куліш, чиї тексти були і залишаються піком української та україномовної драматургії. Культура міста і національний колорит, інтелектуальні сюжети, а також рефлексії на найважливіші суспільні події: від Голодомору й Громадянської війни до українізації та сталінського терору, - усе відобразилось у них.

В 20-му сторіччі в нас формувалася культура міста, в літературу входили Домонтович, Підмогильний, Хвильовий, у свідомості нації відбувалися кардинальні зміни - природа театру мусила змінитися, з романтично-побутового на умовний, з сільського на міський. Адже найважливіше в театрі - це впізнаваність, коли глядачі знаходять себе і свої проблеми на сцені. За великим рахунком, міському жителю сільський дядько з комедій Карпенка-Карого не є близьким і рідним - то вже завдання режисера зробити такий текст актуальним, віднайти в ньому нову цінність. А завдання драматурга - писати сьогодні.

Та роки Радянського Союзу як згуртували і розкрили нашу культуру по-новому, так, зрештою, і знищили все найкраще, лишивши жити і творити посередності. А через цензурний режим та режим пропаганди автори не були вільні писати про справжнє життя, тому драматурги писали або комуністичну пафосну "єресь" (Корнійчук, Кочерга та ін.) або ж у найкращому випадку просто не потрапляли на сцену зі своїми виставами, а в найгіршому - потрапляли в інші місця. І наш театр утратив зв'язок із реальністю, втратив гостроту і втратив драматурга.

У підсумку, цілі покоління українських режисерів жили і живуть без українських драматургів, і відповідно цілі покоління вітчизняних драматургів живуть далеко від театру, втративши відчуття сцени, втративши вміння відображувати життя й його проблеми.

Драматурга можна розцінити як літописця. Він не може, на відміну від письменників-романістів, писати п'єси на віки, писати в стіл у непевній надії, що це буде віднайдено "запеклими герменефтами". Суть театру в сьогоднішньому дні. І чим далі пришвидшується наш світ, чим тоншими стають ноутбуки і швидшає проходження інформації по кабелях, тим більше актуалізується кожна секунда. Драматурги - як метелики-одноденки: їхні твори можуть бути почутими лише зараз - тоді, можливо, крізь нещадний аритмічний пульс сьогодення автор зможе пробитися в омріяну універсальність, у "віки". Але все ж краще змиритися з тим, що ці місця вже зайняті Шекспіром і Чеховим.

Нинішній український театр не цікавиться суспільством, і, відповідно, суспільство не цікавиться театром. Щоб змінити цю ситуацію, треба впустити сучасного драматурга в театральний процес. А це в нас відбувається важко, зі скрипом, і, за великим рахунком, викривлено, за гроші. Адже як інакше на столичні сцени потрапляють перли Олександра Марданя, Анатолія Крима та Андрія Міллера?

Художні керівники театрів, режисери резонно зазначають, що сучасна драматургія дрібна, а автори нецікаві й, у порівнянні з грецькою драматургією чи Вампіловим, і "поряд не стояли". Але, обурюючись якістю хороших п'єс, які пишуть більш-менш талановиті люди, вони водночас залюбки приймають на свої сцени п'єси вульгарні, пошлі і на порядок гірші за ті, що "поряд з Вампіловим і не стояли". Виходить замкнене коло: театр не бере сучасних суперечливих гострих текстів, бо вони "далеко не Чехов", але бере ті, що вже точно не Чехов, але за гроші - і ті автори, які могли б із часом і практикою стати потужними драматургами, не мають можливості вдосконалюватися і кидають цю невдячну справу. Лишаються самі Мардані та Крими.

У не надто ліберальних країнах, таких, як Росія, ці питання стали вирішуватися фестивалями драматургії: не конкурсами, коли надісланні п'єси все одно ніхто не прочитає і не оцінить, а заходами, де п'єси якщо і не ставлять, то щонайменше читають зі сцени "по ролях".

Читки - робочий театральний жанр, що існував завжди. Але в кінці 20-го сторіччя його стали виводити як жанр самостійний, готовий до оприлюднення. Читка показує п'єсу, крім того, вона дозволяє автору почути свій текст і побачити його на сцені, почути його недоліки та плюси. Це ідеальний формат, який не вимагає ні грошей, ні великих зусиль, а вирішує одночасно безліч питань.

В Україні подібні драматургічні читання час від часу проходять з середини 2000-х.

До речі, з 11 по 16 травня у театрах Києва ітимуть читання сучасних українських драматургів у рамках Драматургічної лабораторії "Тиждень актуальної української п'єси": читатимуть п'єси, які автори надіслали організаторам протягом квітня. Зокрема, будуть представлені тексти Катерини Бабкіної, Сергія Лисенка, Сергія Щученка, Олега Гончарова, Валерія Бобровича, Олега Юніша, Артура Млояна, Юлії Капусти та ін. Також читатимуться як офф-програма п'єси реалізованих у Росії драматургів Максима Курочкіна та Наталії Ворожбит. Серед іншого, у п'ятницю, 13 травня, у Центрі Леся Курбаса відбудеться читання у пам'ять Анни Яблонської, загиблої в теракті у Росії, - читатимуть її останню п'єсу "Язичники".

Організатори "Тижня актуальної української п'єси" сподіваються, що такі "читки" стануть в Україні більш регулярними і тривалими, що допоможе об'єднати розрізненні драматургічні осередки і вивести розмову про українську актуальну драматургію на ширший рівень.



powered by lun.ua