Роздуми про Патріархат для Української греко-католицької Церкви

153
23 травня 2011

16 травня 1993 року Головна Рада Християнсько-демократичної партії України оприлюднила звернення до Нобелівського Комітету із проханням присудити премію Миру УГКЦ за багаторічну самовіддану й жертовну діяльність на ниві захисту прав людини й християнських цінностей в умовах минулого тоталітарного режиму.

Певно, було за що. Бо жорстке переслідування Церкви в радянський період розпочалося ще за першого приходу сталінського режиму в 1939-1941 роках.

Митрополит Андрій Шептицький неодноразово щиро старався встановити конструктивні стосунки з тодішньою владою. Зокрема, до Москви від Церкви навіть було скеровано офіційну делегацію. Натомість радянська влада розгорнула проти Церкви справжню усесторонню війну.

11 квітня 1945 року весь єпископат і Главу Церкви було заарештовано. Того ж року було засновано Ініціативну групу з "возз'єднання" Церкви з Російською православною Церквою, результатом роботи якої став березневий у 1946 році Собор із ліквідації Церкви.

Під страхом смерті радянська влада зібрала в українські, та ще й Великопісні дні 9-10 березня 1946 року, у львівському соборі Святого Юра 216 священиків, які й скасували унію Берестейського Собору, а Церкву насильно приєднали до РПЦ.

Звісно, що в такий спосіб скликаний Собор не міг вважатися канонічним, а його рішення легітимним. Тому надалі його прийнято називати Львівським псевдособором. Проте з 1946 року з точки зору радянської влади УГКЦ фактично більше не існувала. І кожен священик, який продовжував виконувати свої обов'язки, тим самим переступав закон - а тому рано чи пізно був-таки ув'язнений.

Як наслідок, у період між 1946 та 1989 роками УГКЦ стала найчисельнішою забороненою Церквою у світі.

До честі як її священнослужителів, так і парафіян, більшість витримала всілякі знущання й поневіряння.

Не завдяки, а, певно, усупереч Церква весь цей час виживала. І навіть мала в різні історичні періоди неабиякий авторитет.

Завдяки Божому Провидінню й своїм харизматичним лідерам, УГКЦ було легалізовано 1 грудня 1989 року. У легальний новітній період - а це трішки більше за двадцять років - УГКЦ істотно утвердилася саме як Церква.

Коли Блаженнішого Любомира запитали, що йому, як Главі Церкви, вдалося, то кардинал, не задумуючись, відразу виділив, що старався, щоби нашій Церкві надати певну спрямованість: "Своєрідний лозунг: "Святість об'єднаного народу". Це є й програма, і підсумок", - наголосив Блаженніший.

Своєму наступнику дав усього дві поради: утримати внутрішню єдність Церкви, яка присутня не тільки в Україні, та зберегти здатність Церкви бути Церквою.

Закономірно, що відразу опісля легалізації Церкви досить чутно заговорили й про патріархат.

Між іншим, про патріархат для УГКЦ говорять віддавна: у 30-40-х роках минулого століття вже говорили дуже чітко, проте у вузьких колах. Упритул до патріархату Церква наблизилася в 1963 році, коли на Другий Ватиканський Собор прибув патріарх Йосиф Сліпий, якого завдяки єпископам Церкви було спеціально звільнено в тому ж році для участі в Соборі. Усі тоді очікували, що гнана й практично винищена Церква отримає за своє гоніння патріархат у компенсацію.

Проте тоді такого суверенного для Церкви дива не сталося. Між іншим, з усіх очільників Церкви найбільше прагнув для своєї Церкви патріархату, певно, Йосиф Сліпий. До речі, його не інакше, як Патріархом, не вважають - як у Церкві, так і поза нею.

Через півстоліття опісля епохального Собору, напередодні візиту Папи Івана Павла ІІ до України, навіть цілком помірковані спостерігачі заговорили про можливе проголошення патріархату УГКЦ під час візиту Святішого Отця. Папа розумів, що наша країна така собі "лабораторія екуменізму", де патріархат для УГКЦ мав би позитивне значення в напрямку об'єднання Київської Церкви.

Проте тоді Святіший Отець лише висловив своє ставлення до цього питання, яке в Україні "дехто помилково зрозумів ці слова як крах усієї справи здобуття патріархату". Тому Церква вимушена була пояснювати своїм вірним своє розуміння патріаршого церковного устрою.

У липні 2002 року виразну позицію стосовно патріархату висловив Синод єпископів УГКЦ. Учасники Собору одноголосно заявили, що вважають проголошення патріархату для Церкви доленосним кроком для подальшої її діяльності, і визнали, що патріархат є природним етапом у розвитку Церкви та відповідає постановам Другого Ватиканського Собору.

Тоді ж одноголосно звернулися до Святішого Отця, щоб він своїм авторитетом затвердив їхнє рішення.

До Риму писали навіть 150 народних депутатів, здебільшого не греко-католиків, із проханням надати патріарший статус УГКЦ. Парламентарі тоді засвідчили, що прагнення піднести статус УГКЦ до патріаршої гідності - є давнім бажанням не лише окремих ієрархів, а й усієї повноти Божого люду цієї Церкви.

За дорученням Папи Івана Павла ІІ, у 2003 році кардинал Вальтер Каспер, який був тоді відповідальним за зв'язки із християнськими некатолицькими Церквами, представив Московському патріархатові справу УГКЦ, а на початку 2004 року прибув із візитом до Москви.

Візит високого ватиканського гостя як у Москві, так і поза нею коментували по-різному.

Найбільше "підготувалася" Російська православна Церква, яка звернулася "за коментарями" до православних церков з питання УГКЦ. Коментарі, закономірно, були "такі, як треба". Навіть Константинопольський патріархат висловився, що "Создание украинского униатского патриархата... будет считаться крайне враждебным актом для всего Православия... представляет собой лишь неприемлемый между христианами метод прозелитизма и похищения верующих у Православной Церкви с подчинением их Церкви Римско-Католической".

Більше того, був навіть лист патріарха Варфоломія до Папи з рекомендаціями, що саме він, Святіший Отець, повинен зробити все, щоб зменшити греко-католицьку Церкву. Поміркований Любомир Гузар навіть не стримався: "Яке він має право так говорити? Ми тут. Ми зробили цей вибір. Якщо б я жив 400 років тому, я безумовно не зробив би вибір, який був тоді зроблений... Але ми діти минулого. Ми не відповідальні за нього, але ми є тими, ким ми є".

Тоді російськими та українськими ЗМІ було перекладено інтерв'ю ректора Папського Орієнтального інституту отця-єзуїта Роберта Тафта, яке він дав 4 лютого 2003 року журналісту видання "National Catholic Reporter" Джону Алену. Поважний фахівець із питань діалогу між Сходом та Заходом порадив греко-католикам... просто проголосити патріархат і отримати його. Правда, таке можна буде зробити, на думку церковного аналітика, у тому випадку, якщо є одностайність серед єпископату Церкви.

"Я радив їм зробити два кроки: проголосити патріархат і звернутися до Ватикану із проханням про його визнання. І навіть, якщо таке визнання не надійде, то я б радив їм відмовитися від усієї пошти, яка приходить не на адресу патріарха... Наприклад, держсекретар надсилає листа на адресу архієпископа. Тут би мала бути така відповідь: "Ми не маємо архієпископа. У нас є патріарх". І відішліть цей лист із відпискою: "адресат невідомий".

Опісля таких полярних думок відреагувала й сама УГКЦ.

Так, 1 березня 2004 року Синод єпископів УГКЦ звернувся із приводу візиту до Москви кардинала Вальтера Каспера, у якому висловив обурення тим фактом, що обговорення справи внутрішнього розвитку нашої Церкви відбувалося не в Києві, Львові чи Римі, а в Москві - і, що головне, без їхньої участі.

Сам Блаженніший Любомир (Гузар) таку реакцію православних прокоментував так: "Ми хочемо безпосередньо контактувати із православними Церквами й хочемо говорити самі, без посередників".

Далі було Слово Святішого Отця Івана Павла ІІ до членів Постійного Синоду УГКЦ, виголошене 3 червня 2004 року. Іван Павло ІІ відразу ж відзначив, що наша Церква багата на героїчні свідчення, а тому поділяє прагнення Церкви отримати повний юридично-церковний устрій. Тоді Святіший Отець наголосив, що прохання греко-католиків серйозно вивчається й у світлі оцінок інших християнських Церков.

6 вересня 2004 року Блаженніший Любомир виголосить окреме Пастирське послання "Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ", у якому деталізує розуміння Церквою свого патріаршого устрою. Цей окремий документ має вступ, історичні аспекти, власне розуміння ідеї патріархату. У ньому також деталізовано, хто встановлює патріархат, як відбувається управління патріаршою Церквою.

Наприкінці Блаженніший зостановлюється, що патріарший статус Церкви - "це не тільки декрет Синоду єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім перетворене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов'язки та відповідальності".

Чи втратили греко-католики свій "патріарший" час у 1963-му, чи далеко потому, з відходом Івана Павла ІІ? - Не думаю!

Є, правда, і нині багато її вірних, які все ще переконані, що під Римом УГКЦ буде спокійніше. Але найголовніше, і це добре розумів Блаженійший Любомир, потрібно було докладати надзусиль, щоб УГКЦ ставала Церквою.

Блаженніший Святослав не приховує, що має сильне бажання привести Церкву до патріархату.

Новообраний предстоятель УГКЦ також добре розуміє, що патріархат "ніколи не спускається згори, він завжди виростає знизу", а тому його неприховане бажання не тільки в його руках.



powered by lun.ua