Роздуми Любомира Гузара вголос

"Держава хоче контролювати церкву за всяку ціну і робить то такими негарними способами. Я надіюся, що рано чи пізно державна влада прийде до того розуміння, що хоча ми є відділені за Конституцією, але це відділення - то не є заперечення один одного. І з другої сторони, ми повинні допомагати один одному і не використовувати один одного", із аудіокниги "Суспільство і влада" Блаженнішого Любомира (Гузара).

Блаженніший Любомир має свою фішку. Я про спосіб донесення себе, своїх думок, бо, як влучно висловилася Леся Оробець, "ми маємо унікальну можливість і унікальний випадок, коли ми можемо не лише дослухатися до мудрості, але й обмінятися думками, і почути відповідь від людини, яка має моральний авторитет радити!"

Не знаю, кому належала ідея бесідувань із Його Блаженством, але це було дуже вдало. Текст на папері не передасть всього Любомира Гузара. Його треба, принаймні, чути. Його голос до змісту ним сказаного тільки прибавляє.

На сей раз розмову з Блаженнішим Любомиром провела народдеп Леся Оробець. Вступне слово до книги виголосив президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський.

І ми маємо ще одну аудіокнигу Любомира Гузара "Суспільство і влада".

Блаженніший Любомир роздумував вже не як Глава Церкви. Роздумував вільно, без застережень. Як висловився Віктор Єленський, "думкам і образам тісно у книзі".

Певно, складно було як питати, так і відповідати. Політику, роздумуючи над тим, як "можна заставити політика служити свому народу", особливо того політика, який вважає, що законів нема, а відмалечку чув, що "Бога неты?!

Блаженнішому Любомиру, бо "церква не замикається в церковній огорожі, а християнином не можна бути тільки під час богослужіння, а вийти за поріг Церкви і стати поганим".

Багатьом видається, що відколи Любомир Гузар емерит, то став більш сміливо висловлюватися про владу, про політиків.

Сам Любомир Гузар каже, що емерит справді має певні свободи, має більше всього часу, має більше можливості призадуматися, але "то не є щось, для мене, я це бачу, що я відкрив і пізнав щойно, будучи вже емеритом".

Любомир Гузар. Тут і далі -усі фото Богдана Салагая

Перше запитання пані Леся поставила про благословення на свій народ і яким воно має бути і що робити політичному лідеру, аби отримати Боже благословення на свій народ. Блаженніший Любомир розпочинає про сумління. Взагалі-то, "сумління" і "на жаль" - це два чи не найуживаніші слова у книзі.

Роздумуючи про сумління, про сумління кожного, де і "політик не є виняткова постать", Любомир Гузар вважає, що кожен сумлінням своїм "сягає Божого благословення на свій народ". А відрізнити політика, який своєю роботою служить країні, чи лише вдає таке, можна... по його вчинках, так само, "як яблуню пізнаєте по тих яблуках, які на ній ростуть!". Якщо ж нема наслідків, то "можна сказати цілком спокійно, що це є така голосна труба чи бубон, який робить багато шуму, але не дає жодного ефекту".

Політикам, "не тільки теперішнім, а всім від початку світу і до кінця світу" радить "пам'ятати, що вони є слуги народу", і що не живуть для себе, тому "дуже важлива для політиків, сьогодні в Україні і по цілому світі старатися бути людиною чесною, але також і дуже компетентною в своїй діяльності". На його думку, не має значення, чи то сільська рада, чи парламент, людина до своєї праці мусить бути підготовлена: "І то солідно підготовленою, знати про що розходиться. Мати ті підставові і знання, і вмілості, щоби своє завдання гідно сповняти".

Його Блаженство щиро дивується розумінню народом політики як "щось брудне". На таке каже, що політика є "абсолютно одна з найкращих форм людської діяльності, де людина може дуже багато добра зробити, якщо пам'ятає, що служить народу, що працює для людей".

Роздумуючи про спокусу державних діячів і політиків, вважає, що є вона частиною нашого життя, але "спокуса - то не є лихо". І не трагедія. Спокуса - "то виклик, щоби показати, утвердитися в добрі, гартуватися в добрі і доказати свою віру Богові і ближньому".

В той же час, Любомир Гузар усвідомлює, що у політика більше спокус, аніж в селянина, але "хто йде в політику, мусить бути свідомий того, що йде на такий більший двобій з дияволом і спокусами". Правда, за умови, якщо хоче бути чесним, направду хоче робити добро, гідно сповняти своє покликання. Блаженніший відразу застерігає: політик повинен бути свідомий, що то не є легко.

Бесідуючи про роль духівника в житі політика, Його Блаженство заперечує "найкращий і найсильніший" його вплив. "Це є дуже небезпечне твердження!" - наголошує Любомир Грузар. Духівник може багато допомогти, і допомогти будь-кому, і як приклад розповідає про спілкування Івана Мазепи та його матері, яка стала монахинею, і яка, напевно, "йому радила і як мати, і як монахиня". Це з української історії.

В США, наприклад, конгрес має "цілу низку духівників різних віровизнань" з-поміж яких конгресмен може собі обрати духівника. На український день, що припадає в США на 22 січня, до конгресу запрошують українського священика, щоб він розпочав день з молитви.

На думку Блаженнішого Любомира, як в Україні, так і поза нею, ми не повинні створювати враження, що нібито хто стане духівником політика, що він буде ним керувати: "Він не має ним керувати. Він має йому допомогти поводитися чесно, поводитися не політично правильно, бо він не є політик. Він є духівник. Але не приписувати духівникові забагато.

У бесіді про державного лідера, поставленого Богом, як ми "любимо казати, як когось виберуть: о, то є Божий помазаник!", пригадує біблійних Савла і Давида, бо "ми напевно знаємо, що вони були помазанці Божі". Королі ще можуть собі приписати, що вони є помазані Богом.

Правда, "все що діється, діється у зв'язку з Богом. Але діється або з Божого благословення, або з Божого допусту". Бог направду допускає, щоб люди самостійно вирішували дещо. Наводить приклад із життя церковного про святу Терезу, "містичку, яка мала дуже особливий контакт з Ісусом Христом". Якось помер настоятель отців кармелітів, і свята Тереза хотіла, щоб обрали певного кандидата. З своїми міркуваннями поділилася з Ісусом Христом, який такої ж думки був про кандидата-настоятеля. Але... "отці-виборці не хтіли!", тому "мусимо бути свідомі, що Господь Бог залишає свободу, і не приписувати все Господеві Богові не можемо!".

Трудним для Блаженнішого Любомира було питання, чи завжди народ заслуговує на свого правителя?. "Нам не дано знати Божі шляхи", але з людської сторони, на прикладі виборів, видно, що "Господь Бог нікого не накидає, і не примушує", бо, маючи волю, вибирай і роби якнайкраще.

Більше того, виявляється, "старатися якнайкраще згідно з нашим сумлінням обирати" - то є наш громадянський обов'язок, і не варто "приписувати Богові те, за що люди відповідають".

Блаженніший Любомир вважає, що в духовному та моральному плані влада може бути гіршою від свого народу, і за приклад ставить гітлерівську чи, наприклад, комуністичну. Або владу королів-розпусників. Проте, наголошує кардинал, "добра влада - від Бога в першу чергу".

Проти влади, яка "на границі", і яку тяжко назвати доброю для народу, навіть якщо вона і сильна, треба протиставлятися. Правда, якщо на таке є сила. Протиставитися такій владі може кожен. За приклад гідного протиставлення наводить інженера Макаренка, який не підписався під знесенням Михайлівського собору.

Проте, революції Блаженніший не дуже схвалює, хоча "революція може бути оправдана в дуже особливих обставинах", а не щодня: "Ми знаємо, де-факто, що революції - то не є дуже мудра розв'язка. Маємо большевицьку революцію. Маємо французьку революцію. Чи вони були такі дуже мудрі - я сумніваюсь. Хоча вони виступали проти певних вирішень. Сама революція в собі це не є, звичайно, дуже добра розв'язка".

Є в книзі і про депутата у "рясі", який, швидше, на його думку, "ділить громаду, аніж приносить користь". Більше того, "якщо він є серйозний депутат, то він повинен присвячувати багато часу до тої роботи. Це значить, що він не зможе буде присвячувати до духовної праці!"

Сумнівається Блаженніший, щоби такий депутат багато проповідував серед колег-депутатів: "Якщо він таке робить, то він мав би ставати духівником!". Таке собі замкнене коло. А ще, політична діяльність такого депутата мусила би бути абсолютно бездоганною, щоби ніхто йому не сказав: "Лікарю, вилікуй себе сам!"

В той же час особистості Любомир Гузар відводить належну роль. Як в церкві, так і в державі. Митрополита Андрея називає великою людиною. Із Блаженним Папою Іваном Павлом ІІ "був в контакті, хоч час до часу", проте говорити про дружбу як щось постійне не наважується. Вважає, що особистості мають потребу у друзях, щонайменше одному, "але якщо є два-три то є Божа ласка!", бо "інакше залишається дуже самітним".

Роздумуючи про публічну і показову набожність політиків каже, що то є несерйозно. Сам Блаженніший зізнався, що молиться, "щоб політики на високих посадах трактували релігію дуже серйозно", щоб "релігійність людей на високих становищах була щира".

На запитання, як має церква ставитися до своїх прихожан - державних діячів, відповідає "не по-рабськи", хоча і "не можна до політика ставитися так, як до молодого хлопця".

Пожертва кожного, навіть політика і бізнесмена, на думку Його Блаженства, "має походити від щирого серця", хоча "люблять щось там подарувати, особливо, що видно: гарну чашу, гарний ліхтар, пізніше, всім показувати". На таке Блаженіший пригадав Святе Письмо, коли Ісус похвалив бідну вдову, і "якщо хтось дає, щоб сподобатися людям", то, на його думку, ображає Бога, "хоча я не можу бути суддею. Може, то є дорога до чогось!"

На прес-конференції з нагоди презентації аудіокниги, Блаженнішого Любомира запитали його думку про пожертву, яку зробив бізнесмен Дмитро Фірташ, для Українського католицького університету. Пожертва велика, і багато хто її не зрозумів. Блаженніший Любомир подякував за запитання і попросив розрізняти церкву і не церкву, бо "університет, навіть УКУ - то не є Церква".

Він пригадав ситуацію із будівництвом собору. Коли Церква почала будівництво Собору Воскресіння Христового, то відразу ж вирішала, що не буде приймати "будь-яких пожертв, яких може скриватися бажання керувати церквою".

А за пожертву університету, науковій інституції, сказав: "Богу дякувати!", проте застеріг, що якщо ректорат УКУ приймає "такий поважний дарунок від мецената, мусить дуже мудро і обережно підійти і сказати виразно: пане добродію, пане меценате, ми вам Дуже вдячні. Але пам'ятайте, ми бажаємо зберегти автономію".

Є в книзі про лібералізм і толерантність. Про ту межу для політика, яка би не дозволила йому "бути ретроградом, і не закриватися від нових віянь, але при цьому не втратити своїх цінностей як християнин". Блаженніший, певно, уявив себе на місці політика, бо декілька разів назвав її дуже-дуже трудною справою. Правда, для сумлінного політика, який "остаточно повинен іти за голосом своєї совісті".

Блаженніший Любомир вважає дуже несправедливо, що зі страху перед мусульманами, "дуже обороняють їх права". Коли в школах США дозволена молитва мусульман, а християни такого права не мають: "Дозволяти одним, бо бояться, щоби знов не висадили якийсь будинок. А чого забороняють християнам? Бачите, то не є політика, то не є державне мислення. Це є, на мою думку, підлота. Крах! Заперечення права зі страху!"

Слухаємо міркування Блаженнішого Любомира і про націоналізм. Кардинал переконаний, що "абсолютно варто розвивати почуття національності", і рекомендує бути обережним у сприйнятті європейцями націоналізму, бо вони відкрито, може, і не виявляються як націоналісти (на пам'яті, певно, німецький націоналізм), "але ви підіть до Франції, якщо хочете побачити націоналізм, далеко більш гострий, ніж в Україні".

Далі розмірковує про націоналізм в "гарному, достойному" значенні слова, що означає любити свій народ. Про правдивий щирий націоналізм, який є підставою патріотизму. "Націоналізм - то не є гріх!", як і патріотизм, вінцем якого також є любов до свого. Відразу ж застерігає: "Не заперечувати ці самі права моєму ближньому", бо то вже шовінізм. І про міжнародну політику, де споконвіку "один виграє за рахунок іншого", на жаль!

Блаженніший пам'ятає ще ту Америку, в якій не було порнографічних фільмів, і всі "фільми були морально здорові". Коли алкоголь в неділю до 13.00 ніхто не продавав, бо "то є час, коли Ви маєте Богові служити".

В контексті про моральне здоров'я говорить і про комуністичний режим, "який робив вражіння морально чистого". Направду порнофільмів в СРСР не показували, але ми стали "спадкоємцями тої дуже фальшивої моральності, яка представлялася мораллю", і наслідком такої псевдоморальності є нинішнє ставлення наше до корупції: "Ми сьогодні великий крик робимо щодо корупції. Але ми бачимо корупцію як фінансово негативне щось. Але якось нема наголосу, що це є морально щось негативне. Що це є злочин, пишемо закони, немовби закони могли нас від того врятувати. Закон не врятує від корупції. Від корупції може нас врятувати почуття моральності. Тому треба плекати і зі сторони церкви, і зі сторони влади. А головно - в школах!".

Блаженніший Любомир є прихильником відокремлення церкви від держави, бо "є держава, і є церква", такі собі "інститути, які мають багато спільного тим, що вони служать тому самому народові, але які мусять зберігати свою позицію". Інакше буде одне нещастя, коли церква схоче керувати державою, чи друга трагедія, коли церква стає до послуг держави: "Держава йде своїм шляхом, має свої закони... Церква тільки пригадує Божий закон такий! Вона абсолютно не повинні пхатися до політики, бо політика, бо вона тоді тратить своє післанництво!"

Є у книзі і про державну віру і віру більшості. Про підтримку держави церкви, що то "значить, що держава використовує церкву, а це для церкви є дуже негативно". А те, що сьогодні робиться, "то дуже-дуже складна річ: держава не фаворизує, вона підкорює ту Церкву, щоби могти з нею робити, що хочеш! То не є на користь церкви! То не є на користь держави!".

Роздумуючи на прес-конференції про свіжі події довкола Десятинної церкви, Його Блаженство висловився, що "може бажати одного: щоби такі ситуації були розглядувані і були розв'язувані по-Божому, і щоби не було насміху над Божим законом". І знову про відповідальність, чи, правильніше, відмову від відповідальності, яка негативно відбивається на церкві чи державі, внаслідок чого обидві втрачають довір'я.

Роздумуває Любомир Гузар і про єдину українську церкву, створення якої потрібно "для спасіння віри, бо Ісус Христос створив одну Церкву, а не чотири чи десять".

Що Київська Церква "є свідомістю обов'язку перед Богом, що ми маємо повернутися до єдності", бо "доки ми не повернемося, ми не будемо вповні християнами". У такій об'єднаній церкві було би набагато більше прихожан, бо "ми були свідоміші, було би легше працювати!".

У справі об'єднання "держава має нам помагати, значить створювати певний простір, в якому ми можемо як церкви працювати і шукати тої єдності".

Є в книзі і про монументальних свідків якогось іншого, нехристиянського переконання. Про божків, що є "свідченням, що ми не здійснюємо свого християнства!", через яких "християнство і не дуже росте, бо люди більше мають перед очима Леніна, свого божка, а не Христа! Я думаю, що це є вказівкою нашої дійсності сьогодні! Ми повинні позбуватися пам'ятників-божків, а ставити храми Богові! Тому богові, який є справжнім!"

Роздумуючи про турботу держави і Бога про кожного, пригадує Сталіна, який був "питомцем семінарії" і для якого "одна школа, яку він мав, то була релігійна школа", а тому релігійні обряди і комуністичні звичаї були в дечому дуже схожі: "Я не кажу, що він (Сталін) релігію християнську поширював, але він думав тими категоріями. І цього треба бути свідомим!"

І знову про державу і церкву. На сей раз про співпрацю в матеріальному, культурному і духовному. Про можливості кожної. Церква не має можливості забезпечувати у матеріальному, проте вона повинна "заохочувати людей працювати, щоби ці матеріальні блага були".

Водночас церква мусить "звертати увагу держави, якщо держава не забезпечує людей. Бо то є несправедливо. То не є добре!". Блаженніший Любомир щиро надіється, що "рано чи пізно державна влада прийде до того розуміння, що хоча ми є відділені за конституцією, але це відділення - то є заперечення один одного!".

На завершення про нове покоління. Його треба виховувати: "Будьмо собі щирі: я говорю як стара людина - ми залишаємо нашим молодим співбратам поганий світ. Ми ще його не впорядкували, якби повинно бути! Тому залишаємо їм ще дуже багато не сповненого, замішаного, неочищеного! Незрозумілого! Повинні ми, старі, вдаритися в груди і старатися вже використати, якщо трошки ще маємо сили, щоби тим нашим молодшим співбратам помогти. Але вони мусять самі працювати. Вони мусять вчитися. Нема ради. Це не тільки зміна поколінь - то є дуже критична зміна! Одним словом - дуже багато праці від них (нових) вимагається!".

А тому Блаженнішому Любомиру направду розходиться, щоби мати можливість "гідно і належно виховувати громадян", мати свої школи. А поки що, "на жаль, церква немає шкіл, де би можна було виховати трохи тих людей", тому активно використовує новітні технології, бо, "якби сьогодні був Ісус, він також би використовував інтернет", хоча для самого Любомира Гузара "комп'ютер, інтернет - то є великі містерії", бо, як жартує, "вчився писати гусячим пером". Правда, сповідь "мусить бути особистою"...

о. Ігор Яців, представляючи книгу, наголосив, що то не є бізнес-проект. На першу аудіокнигу отримали благодійну допомогу. Від її реалізації змоглися на другу, із другої на третю...

Церква не встановлює жорстких авторських прав, а добрі люди навіть виставили попередні аудіокниги в мережі. Церква їх не переслідує, не вишукує... Але, все-таки, якщо хочемо і надалі слухати мудрого Гузара, Гузара-глибу, варто-таки придбати книгу, тим паче, що до розповсюдження її дають лише за 35 гривень!