Природа і кохання
Дивно, що говорячи про кохання, ми часто уявляємо його собі як щось максимально романтичне. А тому - й абсолютно нереальне і неземне. Хоча насправді воно - одна з визначальних сил природи.
Можливо, це відбувається тому, що всі ми - родом з примітивного матеріалізму. А тому й саму природу теж часто сприймаємо як щось абсолютно примітивне, нездатне до розвитку. Хоча чули щось про її еволюцію.
Кохання - це відгомін еволюції?
А насправді однією з найбільш цікавих і найскладніших основ кохання є саме еволюційна сила природи. І хай навіть доказів морфологічної еволюції (утворення нових видів) досі так і не знайдено, але те, що існують інші її прояви - безперечно.
Видозмінюються і виникають нові віруси, вдосконалюються зовнішні ознаки живих організмів, ми всі щодень стаємо іншими - йде безперервна еволюція білків, з яких ми складаємося і функціональних систем, в які вони об'єднуються.
І що цікаво - природа надзвичайно щедра там, де йдеться про виживання всього виду і надзвичайно скупа - коли йдеться про виживання окремої особини.
Мільярди ікринок, мільйони мальків, сотні тисяч комашок і дрібних гризунів. Все це постійно народжується і вмирає, намагається з'їсти одних і само служить їжею для інших. Але ті одиниці, що все ж доживають до дорослого життя і розмножуються далі, продовжують існування свого виду.
І саме завдяки такому масштабному "резервуванню" деякі види живих істот майже в незмінному вигляді існують вже сотню мільйонів років, хоча кожна з особин, що складає цей вид, має при цьому лише мінімум того, що їй потрібно для власного виживання. Все інше вона здобуває ціною власних зусиль.
Всі либонь бачили цю картину - сотні тисяч маленьких черепашок на березі океану щойно вилупившись всіма силами рвуться до води, пробиваючись через зграю птахів, перевертаючись на спину і падаючи.
Шкода їх! А допомогти не можна! - інакше вони потім не знайдуть дороги назад, щоб відкласти яйця і продовжити свій рід. Вони повинні запам'ятати цей свій перший шлях до океану, цю свою "точку повернення", щоб потім створити такі ж умови народження для своїх нащадків, в яких народилися самі.
Подібні закони діють і у нашому з вами житті, навіть незважаючи на нашу видиму "вищість" - ми все так же повинні запам'ятати свою "точку повернення" і все так же залежні від необхідності виживання свого виду, необхідності продовження його існування.
З тією тільки різницею, що для нас ця "точка повернення" часто носить не лише біологічні, але й психологічні ознаки.
Тому створити сім'ю чи виростити дітей ми зможемо лише за умови, що в тому буде щось надважливе з нашого власного народження. Хто зна, що саме? - в кожного воно своє. Іноді ми його навіть не усвідомлюємо.
Вважають, що десь у віці 5 років ми пишемо майбутній "сценарій" свого життя, який обов'язково включає в себе ці умови - щось, що ми запам'ятали чи зрозуміли ще тоді.
Але часто ці умови нашого власного відтворення можуть суперечити природнім умовам існування нашого виду - як у тієї черепашки, яку "добра" людина на руках віднесла до океану.
Тоді, щоб повернутися назад і відкласти яйця в пісок, вона почне шукати для цього все ту ж людину. Так і ми, люди, теж іноді виявляємося нездатними відтворити природні умови власного існування.
Тому діти, що виросли в сиротинцях, своїх дітей потім віддають в такі ж сиротинці. Діти з неповних сімей часто відтворюють це у власній сім'ї. А діти алкоголів здебільшого шукають собі таку ж пару.
А по великому рахунку - саме тому ми й відроджуємо те потворне життя, до якого вже звикли, поклоняємось антиприродним цивілізаціям сучасності.
Віримо в те, що завжди існує тільки один-єдиний шлях істинного розвитку, який і призвів до нашого виникнення - як у тих черепашок, яким до океану добігти таки вдалося.
Еволюція і альтруїзм
Але насправді навіть доля тих з них, хто "на старті" до океану так і не добіг, теж не пройшла даремно. Не вся істина життя полягає лише в індивідуальному виживанні - своїм існуванням і своєю смертю вони вже захистили інших - тих, кому завдяки їм вижити вдалося.
Життя виду важливіше життя окремого індивіда. Тому, всупереч поширеним уявленням, альтруїзм теж притаманний еволюційному процесу - хай навіть часом і такий вимушений.
А часто він може бути і майже усвідомленим, як-от захист ссавцями своєї малечі - іноді навіть ціною власного життя. Або тоді, коли проявляється у вигляді захисту своїх найближчих родичів - носіїв схожих генів. Так буває у особин, які в силу якихось причин самі потомства мати не можуть.
А іноді він проявляється у тому, як тварини захищають когось зі свого стада, табуна, групи. Пояснюють це тим, що в групі легше виживати, ніж наодинці, а тому її збереження є надважливим для виживання усіх її членів.
Характерно це і для людей. З одним, правда, доповненням - часто ми захищаємо не тільки тих, хто близький нам біологічно, не тільки членів своєї групи, але й тих, хто чимсь близький нам в силу якихось психологічних ознак.
Ніколи не помічали? Ми завжди схильні в першу чергу оберігати саме тих, хто чимось схожий на нас самих, в кого є щось краще з того, що ми цінимо в собі.
Проявляється це і в коханні - ми шукаємо людину біологічно відмінну, але психологічно схожу на себе. Іноді навіть всупереч цьому "біологічному" альтруїзму захисту членів своєї групи.
І незважаючи на те, що все так же залежні від виживання власного виду і від власної "точки повернення".
Саме тому такою звабливою ще й досі здається нам історія кохання Ромео і Джульєтти, бо відображає саме цей еволюційний конфлікт - між прагненням до власного виживанням і прагненням до безсмертя свого виду; між необхідністю збереження своєї групи і захистом когось хоч і чужого, але близького нам душею.
В історії їхнього кохання потреба самозбереження кожного з тих ворогуючих кланів, до яких вони належали, виявилася важливішою життя закоханих. А для них самих їхня "точка повернення" - зберегти кохання, виявилася важливішою цих безглуздих сімейних інтересів.
Так вони відстоювали ідею тієї еволюції, яке зневажає окремі групи (клани) так само, як і окремі особини. По-суті - стали провідниками більш потужної сили природи, піднялися над проблемою індивідуального виживання окремого роду.
Сили, за зневагу якої природою й були "покарані" їхні сім'ї - втратою своїх нащадків. З точки зору природи нічого екстраординарного не сталося. З точку зору людини - трагедія.
Народження і життя
Але що цікаво - подібна "точка повернення" стосується не тільки кохання, але й усього нашого життя. Так ми намагаємося повернути в нього щось, що існувало ще від самого нашого народження, що ми, можливо, знали й розуміли тоді, але що натепер вже зовсім забули.
Так працює наше мислення - запам'ятовуємо ми не просто події і факти, але й той емоційний фон, який їх супроводжує. А тому в ранньому дитинстві, коли наші відчуття максимально загострені, коли все, без винятку, викликає у нас неабиякий інтерес, формуються наші найсильніші потяги.
В психоаналізі кажуть - "імпритинг". Так у пташенят називають таку форму поведінки, коли вони схильні вважати матір'ю перший же рухомий об'єкт, що потрапляє в їхнє поле зору відразу після народження.
Звичайно - людина набагато складніша. А проте й справді щось, що потрапило в поле нашої уваги в ранньому дитинстві, чи те, що сталося в момент нашого народження, може несвідомо керувати усім нашим життям. Фройд говорив про силу лібідо, що охоплює усі, без винятку, сфери нашого життя.
Але насправді така спроба пояснити усе однією тільки сексуальною енергією виявилася достатньо натягнутою. Тож чи не логічніше говорити саме про життєву силу? Про ту енергію, яку ми отримали в момент народження у вигляді своєрідного дарунку природи?
Здається відкидати подібну ймовірність не варто. А тому давайте жити і розуміти, що навіть будучи "вінцем еволюції", ми насправді й далі залишаємося залежними від її впливу.
Є частиною природи, яка насправді зовсім не така бездушна і грубо матеріальна, як ми це собі колись уявляли. Вона жива й неповторна - як і ми з вами!