Школа класно-урочна. І тільки?
"Школа без дисципліни є млином без води". Ян Амос Коменський
"Школа має відійти від абсолютизації класно-урочної системи, але для цього їй потрібен учитель з іншою філософією". Віктор Огнев'юк
Як же нам хочеться ясності у світі явищ, що оточує нас. А даремно поспішаємо. Варто дослухатись до лауреата Пулітцеровської премії Торнтона Уайдлера: "Ясность представлений - великая добродетель. Но тот, кто прежде всего ищет ясности, рискует и упустить что-то важное, ибо есть истины, для уяснения которых необходимы терпение и время. Требование ясности, или хотя бы логики, немедленно и во всем сушит ум, постепенно суживает кругозор".
Тож доцільніше побути в полі проблеми, щоб завдяки терпінню зануритися глибше.
А відтак бути ближче до істини.
Щодо традиційної класно-урочної школи, важливо оцінити її в перспективі того, що "вічними є лише зміни", і зорієнтуватися на творенні змін на краще.
Класно-урочна система: плюси та мінуси
Людей багато, а світ один. Тому-то й потрібно мати систему узагальнених та уніфікованих моделей світосприйняття: досить людям узгодити сенс понять - і вони зрозуміють один одного.
Поширення ідей класно-урочної школи Яна Коменського на весь світ стало універсальним базисом сучасної цивілізації. Але системна здатність до відтворення стандартних моделей не вичерпує всіх культурних потреб людства. Освіта без стимулювання різноманітності засушить душу цивілізації, а цивілізація без системних засобів до сталого розвитку втратить суспільно-осмислене життя як таке.
Сучасна школа, додаючи до класно-урочної діяльності системну роботу факультативів, гуртків, секцій, студій, здійснення проектів, досліджень, акцій тощо - робить крок у майбутнє. Освітнє поле активної діяльності школярів поза "партою" здатне впливати на рівень освіченості не менше ніж класні уроки. Втім, без системного стандарту, що дають класні уроки, воно не спрацює.
Без обов'язкових уроків освіта стає як "лебідь, рак та щука".
Проблема нашої школи в тім, що уроки аж надто багато перебирають на себе.
Навіть гуманітарно-культурні, тобто суто діалогічні та діяльні освітні потреби - питання здоров'я, релігії, етики, естетики, фізичної, художньої та сценічної культури - ми за інерцією намагаємося втиснути в стандартні урочні форми. Замість організації власне навчально-культурної діяльності самих учнів - наші вчителі займають їх час відповідною тематичною просвітою.
Таке було вигідним радянській системі стримування творчих паростків особистісної свободи, щоб мінімізувати її роль у розвитку суспільства.
Але так продовжувати - означало б випасти із сучасного світового освітнього тренду. А тому на питання: "Як змінити зміст новітньої української шкільної практики?" - напрошується наступна відповідь.
Уроки плюс індивідуально-групові заняття та баланс між ними
Те, що в 2011-2012-ому навчальному році випускнику нашої старшої школи для отримання атестату буде потрібно пройти через "сито" уроків із двадцяти одного (!) обов'язкового предмету не є ознакою інновацій. Навпаки - гальмом.
Чи багато учнів після такого обов'язкового навантаження підуть на факультативи, гуртки, секції тощо?
Чи буде за такої оцінювальної бази позакласна навчально-розвивальна інваріантна діяльність чимось більшим, ніж заняття "на інтерес"?
У чому корінь тієї проблеми, що без пільг призерам олімпіад робота з обдарованими зійде нанівець?
Чи враховується, на яку (!) кількість обов'язкових для атестата уроків, але не з "олімпійських" дисциплін, пропущених призерами високого рівня протягом навчальних років, адміністрації школи доводиться закривати очі?
Чому питанням системного балансу між уроками та позаурочними заняттями, що охопив би кожного школяра, організатори освіти не переймаються по-справжньому?
Може, усе тому що нам забракло спеціального науково-дослідного інституту чи центнерів друкованих листів, що називають дисертаціями? Зовсім ні! Світ таке успішно робить без подібної імітації "правильного" пошуку.
Відповідь в іншому, але про це дещо нижче.
Мова про системний перехід на певний баланс між кількістю обов'язкових уроків та так само обов'язковий мінімум позаурочних варіативних занять.
Мова також не про уроки варіативної частини навчального плану для всього класу та не про "калейдоскоп" позаурочних виховних заходів для учнівського загалу.
Мова про системні неурочні форми навчально-виховної діяльності всіх учнів школи, щоб наша шкільна освіта стала дійсно особистісно-розвиваючою за своїм змістом та формою.
І задля такого потрібно не так уже й багато: структурно реорганізувати зміст діяльності в ланцюжку "педагоги - школярі". Наприклад, ось так:
1. У старшій школі (10-11 класи) просто зменшити кількість обов'язкових предметів для кожного окремого учня, десь до 8 - 10-ти.
2. В основній школі (5-9 класи) здійснити зменшення кількості предметів запровадженням інтегрованих курсів. При цьому відмовитись від крену до "голого" теоретизування на користь збільшення часу на застосування фундаментальних знань.
3. Продовжувати здійснювати навчальну предметну роботу через традиційну класно-урочну систему занять. Це та база, що визначала, визначає й буде визначати основи школи.
4. Вивільнений час не вважається часом, що дозволяє учням іти додому.
5. Запровадити комплексний розклад обов'язкових некласних занять. Тільки не треба його уявляти виключно як час для виконання домашніх завдань. Для домашньої роботи учнів треба навчитися планувати їм періодичні потижневі, щомісячні та щорічні програмні творчі завдання, а не щоденні маленькі порції.
Останнє було вкрай необхідним елементом для радянської технології формування людини веденої. Зовсім інші часи зараз.
6. Поступово перейти до системи, за якої фрагментарні домашні завдання стануть непотрібними. Таке особливо гарно організовано у фінській школі: на заняттях учитель не стільки демонструє алгоритми виконання завдань, скільки керує безпосередньою роботою учнів над завданнями в його присутності та з його допомогою.
7. Комплекс неурочних та некласних занять сформувати в систему, де кожен учень займається підготовкою до олімпіади, конкурсу, здійснення проекту, підготовкою соціально корисної акції, або корекцією чи надолуженням прогалин у базовій підготовці. Така система реально враховує як дітей із тим чи іншим яскраво вираженим потенціалом, так і дітей із прихованим та нерозкритим потенціалом.
Як заохотити педагогів
Саме тому оплату праці педагогів почати здійснювати на принципово новій для України основі.
1. Поурочну/погодинну тижневу тарифікацію для оплати праці, що практикується донині - замінити на систему оплати за роботу "від і до".
Така праця включає як уроки, так і певні види некласних занять із групою чи навіть окремим учнем. Діти зі школи йдуть пізніше ніж зараз, але без вантажу домашніх завдань та без "мозолів" на задньому місці від "сидіння за партою".
Значна частина неурочного, але обов'язкового часу планується так, щоб кожен школяр отримував персональну програму особистісного розвитку у відповідності до кращих своїх природних акцентів. Щоб не впасти в профанацію, важливо врахувати, що такі програми є благодатними тільки за діяльної форми навчально-виховної роботи - а не завдяки сидінню учнів за партою, а вчителів за балачками між собою.
Щодо шкільних приміщень, то зараз навіть у Києві співвідношення "учні - один учитель" складає 10,5: 1. І майже 40% шкіл мають наполовину, а той на 70 відсотків менший контингент учнів від їх проектного потенціалу.
2. Подовжений робочий день стане механізмом відбору гарних педагогів, бо передбачатиме кардинально новий рівень оплати праці.
За вимоги універсальної педагогічно-наукової здатності вчителька, що "готується" до уроку, перечитуючи наступний параграф підручника ,та основним виховним прийомом якої є "Я сказал-а-а-а-а!!!" - стане непридатною до роботи у системі новоякісної шкільної роботи. При цьому не треба чекати нових випускників університетів: за наявності дійової мотивації справа за добрими професіонали не стане.
3. Оклад педагога влада має забезпечити в повній відповідності до 57-ї статті "Закону про освіту" на рівні середньої зарплати в промисловості, тобто в рази більший, ніж тепер.
Для усвідомлення рівня проблеми оплати праці педагога ось такий приклад: ліцеїст-десятикласник на канікулах працює на будівництві підсобником за 120 гривень у день, а його вчителю-початківцю держава з потужними природними ресурсами знаходить аж 38,46 гривні в день при 26-денному робочому місяці чи 45,45 гривень у день при 22-денному. Порівняйте з оплатою праці школяра-підсобника.
4. Канікули щораз повністю віддавати на вільний час як для учнів, так і для вчителів: щоб скучили один за одним. У школі в цей час саме попрацювати технічному персоналу.
* * *
Звісно, що тих, хто візьметься за таку справу відразу накриє хвиля вереску. Не треба панікувати: нове тільки виглядає страшним, та й то лише для психіки людини, а не її самої як цілісної особистості.
Зміна стану системи не може бути питанням самої системи. Це проблема її менеджера. Тобто - державної влади.
Якщо вона не спроможна на роль лікаря, який змінює стан свого пацієнта на кращий, то що це за влада? Уявіть лікаря, котрий замість грамотно змінювати умови функціонування організму пацієнта весь час тільки й смикатиметься нервово на кожний його зойк.
Хоча кращим прикладом гідної народу влади був би грамотний суспільно-політичний інженер-конструктор.
Володимир Бєлий, спеціально для УП-Життя