Про освітні інновації: справжні та не зовсім

11
24 червня 2011

"Реформа системи вітчизняної освіти в 2011 році передбачає кроки держави з удосконалення системи управління освітою, підвищення якості, конкурентоспроможності освіти та забезпечення доступності освіти", - Віктор Янукович, президент України

Освітній моніторинг

отребность в знании, а не знание само по себе - является подлинным фундаментом образования и науки", - Олександр Лобок, Росія

Ось повідомлення в пресі: "Центр моніторингу столичної освіти розширить сферу своєї діяльності. Відтепер заклад носитиме назву "Центр науково-освітніх інновацій та моніторингу".

У Центрі ширше досліджуватимуть ефективність науково-освітніх та педагогічних інновацій, передовий досвід київських педагогів - у дитячих садочках, школах, ліцеях, гімназіях. Водночас, Центр продовжуватиме роботу щодо освітнього моніторингу та моніторингу регіональних проектів і програм". Звучить гарно.

Але як це реально спрацює?

Один варіант. За гроші київської громади - бюджет Центру - спеціалісти Центру розроблятимуть тестові матеріали для керівників шкіл міста. Відтак шкільне керівництво отримає можливість до внутрішнього, але водночас незалежного від власного вчителя контролю рівня навчальної підготовки учнів у своєму закладі.

Звісно, задля об'єктивності директору треба організувати таку моніторингову атестацію учнів, за якої вплив "рідного" їм учителя був би виключеним. Завдяки кваліфікованим завданням, що підібрані не власними вчителями, а незалежним експертом - керівники шкіл зможуть по-справжньому контролювати виконання навчальних програм підопічними вчителями.

Так постає дійова структура, що дозволяє перейти від риторики про відповідальність учителів до її практичного стимулювання. За такого вчителі намагатимуться не підвести "під монастир" своїх учнів, а учні - своїх учителів не зганьбити. При цьому випрошування оцінок стає абсурдним. А навчання без списування, як те має місце у світі, стає звичкою.

У нації зникає гумор щодо студентських та учнівських шпаргалок, як і той її сором, коли шпаргалки друкують освітянські видавництва. В Україні теж завжди були і є люди, які ніколи не користувались шпаргалками чи чужим інтелектуальним доробком як своїм.

Інший варіант. За малого штату працівників Центру він буде організовувати теоретичні семінари "про все й нічого конкретне".

Конкретними ж стануть, за погодженням із районними/міським відділами/управлінням освіти, моніторингові атестаційні роботи силами самих учителів, у своїх же класах. Останніх же ще й навантажать підготовкою спеціальних звітів у паперовій та електронній формі тощо.

Про оптимізацію мережі шкіл

"Власть живет в иллюзорном мире, обсуждает что-то на своем уровне, оперирует какими-то мифическими цифрами, а на уровень людей с улицы не опускается". Сергій Капіца, Росія

Зауважимо: на базовому рівні адміністратори опрацьовують поняття мережі класів району, а не мережі його шкільних закладів, як те робиться у світі. Одна справа, коли потрібно "дати гроші" на діяльність шкільних класів, і зовсім інше - системне фінансування діяльності мережі закладів громади.

Звісно, що є повним маразмом спотворене відношення кількості учнів на одного вчителя. Без досягнення оптимального рівня цього параметру здорового стану освітньої системи не отримати.

Тож і постало питання про "оптимізацію шкіл".

Втім, дехто аж надто примітивно бачить зв'язок між кількістю університетів та освітнім рівнем країни загалом: "Власть, понимая, что из желающих учиться, могут все же выбиваться гении, теперь поставила себе за цель по максимуму сократить допуск выпускников в вузы, снизив количество высших учебных заведений, а значит - и количество студентов. Зачем стране умные люди?"

Як же із цим бути?

Один варіант. Продовжити практику фінансування не підготовки учня, а традиційного утримання "мережі класів". За базову одиницю фінансових розрахунків так і залишити учнівський клас. Попри те що десь у класі всього декілька учнів.

За великої кількості таких локальних "одиниць" гідної зарплатні вчителям годі й чекати. У школі, де мало учнів, усім погано. Учителям - тому що мале навантаження, а громаді - тому що вчительський колектив без внутрішньої партнерської конкуренції рідко буває ефективним осередком розвитку.

Якщо в основу оновлення мережі покласти поняття "закриття" малокомплектних шкіл як збиткових, то легко отримати шквал критики та спротиву.

Який з адміністратора керманич, якщо він не здатен знайти факторів позитивного зиску та зацікавленості до змін у вчителів, учнів та батьків таких малокомплектних шкіл? За що йому районна громада платить гроші?

Інший варіант. Започаткувати фінансування в розрахунку на одного учня та у відповідності до специфіки початкової, основної та старшої школи, котра не лише декларується профільною, а й створюється саме такою.

Скажіть, будь ласка, як ще довго нашим учням для отримання атестату буде потрібно у випускному класі вивчати двадцять один (!) обов'язковий предмет? Уявляєте, яка при цьому профільність може бути, якщо у світі оптимумом давно є 8-10 предметів?

Було б розумним взяти за орієнтир, що початкова школа, 1-4 класи, у будь-якому селі функціонує з якою завгодно малою кількістю учнів.

Щодо основної школи, 5-9 класи - установити певні, але дуже незначні обмеження. У цьому віці рівень складності навчального матеріалу незначний, і більшість пересічних педагогів здатна навчати дітей "не своєму" предмету.

Акцентуємо увагу: мова про турботи щодо якісного навчання дітей і саме діти стоять у центрі уваги освітніх адміністраторів. Питання працевлаштування дорослих учителів є власне питання соціальної, а не освітньої політики.

Для старшокласників, 10-11/12 класи, район/місто формує спеціальну мережу профільних ліцеїв, кожен з яких має не менше 20-ти класів із середньою наповнюваністю по 30 учнів. Звісно, що попереду цього формується районний парк шкільних автобусних лайнерів у повному сенсі цього слова. Так потреба щоденних поїздок буде вирішена комфортним чином. Школярам та вчителям інші сільські жителі будуть по-доброму заздрити.

Тільки не треба казати, що такі автобуси є дуже дорогими. За дійсно пронародної влади для освітянського відомства вони взагалі коштуватимуть не більше собівартості. Таке організовано навіть у країнах Африки, а біля французького ліцею автобуси до та після занять шикуються в ряд десятками.

За два/три роки - термін ротації учнів у старшій школі - навантаження українських учителів прийде до стабільного стану, і всі реально відчують суттєве покращення.

Громада платить гроші освітнім адміністраторам саме за таку організацію життєдіяльності їхніх дітей.

Щоправда, більшість наших мерів вважають, що гроші громади збираються задля того, щоб відділи районної ради працювали на перевибори його любого - імідж понад усе.

Про державну підсумкову атестацію

 

"А навіщо країні велика кількість грамотних людей? Для керування справами кожен мажор матиме у власній команді кілька розумних і знаючих підлеглих, які й стануть мислити задля ефективної діяльності".

З форуму на УП

Відразу зауважимо: у світі підсумкова за навчальний рік атестація тими ж учителями, що навчали дітей - не здійснюється. Для надання атестації статусу державної - її проводять як незалежну від суб'єктивного впливу "рідних" вчителів. Крім того, не за наперед відомими текстами. А ще її не переобтяжують фактологічною складовою на кшталт "назва села, де поширене гончарство чи лозоплетіння" тощо.

Сучасний світ тестує в школярів рівень їхньої освітньої компетенції щодо базових складових освіти. Основні принципи атестації в тому, щоб вона була за єдиними вимогами та рівними для всіх випускників умовами її здійснення.

Наша практика шкільних ДПА настільки далека від такого, що уявити, як це іноземні школярі та студенти вчаться без списування - практично неможливо. Не менш неймовірним видається й те, що закордоном реально працюють адміністративні санкції до тих, хто спробує списати.

Саме на такій відповідальній основі формується єдиний освітній простір, за якого будь-який диплом є справжнім.

До того ж, сьогоднішня проблема багатих власників у тім, що вони самі не займаються своїм бізнесом, а "розумні та знаючі" виконавці навіть рівня директора не будуть мислити перспективними категоріями. Бо вони є працівниками тимчасовими.

Як нам бути з усім цим, коли кожному відомо: ніхто не уникне перспективи бути перевіреним життям?

Один варіант. Намагатися зберігати набуті традиції, як то:

- видавати посібники завдань для ДПА незначного атестаційного обсягу та щороку вносити невеличкі зміни, щоб попередній випуск оголосити застарілим. Зверніть увагу - за незмінної програми;

- друкувати в тому ж видавництві розв'язники до завдань, у тому числі й малогабаритні, щоб легко було з ними ховатися від поглядів членів комісії;

- проводити атестації комісією, де головним є вчитель цього ж класу;

- навчати школярів теорії, теорії й ще раз теорії...

Інший варіант. Системно запровадити по всій країні учням старших класів наступне:

1. З метою адаптації до процедур незалежної атестації проводити щорічні класні атестації "а-ля ДПА" за матеріалом минулорічного ЗНО.

2. Для забезпечення стабільних мотивів до навчання проводити ДПА адміністраторами регіону на принципах незалежності від учителів, які навчали випускників:

- один предмет в один і той же час;

- розсіювання учнів по приміщенням не свого закладу;

- контроль за виконанням робіт предметниками іншого профілю;

- шифрування робіт регіональними адміністраторами;

- перевірка робіт регіональною комісією;

- акцент атестації не на формальне відтворення фактів, а на застосування базових понять;

- тощо.

Найцікавішим є те, що для більшості українців не проблема відрізнити, що саме в цих варіантах є імітацією реформ, а що - справжнім інноваційним ресурсом подальшого розвитку нашої шкільної справи. Це на рівні усвідомлення.

А от на практиці маємо далеко не риторичне питання: "А чи потрібно все це народу?"

Не риторичним це питання є від того, що "у Бога кожної тварі по парі". І не факт, що головну скрипку подальшої долі нації зіграють її кращі представники. А хотілось би...

Чи не так?

Володимир Бєлий, спеціально для УП



powered by lun.ua