Весела мандрівка грантування

Нещодавно, зустрівши на вулиці режисера Андрія Приходька, який поставив спектакль "Лісова пісня" у львівському театрі за підтримки програми нашого фонду (а, значить, брав участь в усіх, часом таких марудних, грантових процедурах) я почула від нього жартівливе запитання: "А навіщо ви даєте гранти? Це ж така для вас морока!".

І це правда, тут є свої складнощі - програмного, юридичного, фінансового характеру. Припускаю, що частково це пояснює, чому не так вже й багато маємо українських, фінансованих українським капіталом, грантодавчих фондів у царині культури.

І ще тому, що надаючи грантову підтримку певному проекту, грантодавець розділяє відповідальність за якість проекту з грантоотримувачем. Але контролювати при цьому проект не може, бо виконує його незалежна від грантодавця інституція чи автор.

Тут усе будується на певному ступені взаємної довіри, а ми не належимо до суспільств з високим рівнем суспільної довіри.

З іншого боку, якщо йдеться про дієву підтримку культури тут і зараз, то альтернативи грантуванню просто немає. Малоймовірно, що варті уваги культурні проекти можуть народжуватися інакше, як з ініціативи самих фахівців культури. Цю ініціативу як раз і виявляє процедура грантування.

Проте є й інші підводні камені. Наприклад, одним із них виявляється відбір проектів, що отримують грантову підтримку. У нас - це аналіз проектних пропозицій Експертною радою в складі 5 осіб.

Усі ці особи є фахівцями в сфері книжкової справи, театру, музейництва, візуального мистецтва чи культурної політики. Усі вони мають досвід і довгий перелік здійснених ними проектів. Це й дозволяє їм приймати зважені рішення щодо потенціалу поданих проектів і якості їх технічного планування (наприклад, чого вартий лише сам аналіз бюджету проекту, який може бути як завищеним, так і заниженим).

Але (завжди є якесь отаке "але"!) усі ці фахівці ведуть активне професійне життя. Отже, часто й самі зайняті в різноманітних культурних проектах. А за умови надзвичайно малої кількості грантодавців на культурній сцені, неможливо уникнути ситуації, коли всі, хто шукає фінансування на свої проекти, обов'язково подаватимуться в один і той самий фонд.

Обмеженість джерел призводить до скупчення проектних пропозицій в одному місці, і ніяк цього не уникнути. На практиці це означає, що на розгляд Експертної ради час-від-часу потраплятимуть проекти, де участь беруть самі члени Ради або пов'язані з ними організації. Це й називається конфліктом інтересів: між інтересом (і обов'язком) прийняти неупереджене рішення й інтересом здійснити власний проект.

І отут виникає небезпечний момент для грантової програми, адже існує вона в умовах низької довіри до суспільних процедур і інститутів.

Увиразнюється один із тих підводних каменів, які загрожують якісному функціонування програми і роблять мандрівку грантодавця такою веселою. Тут просто життєво необхідно мати добре продумані, логічні правила, які запобігають прийняттю упереджених рішень Експертною радою. В нашому випадку це правило оголошувати про конфлікт інтересів до початку засідання Експертної ради.

Ті члени ради, які мають конфлікт інтересів, не беруть участі в обговоренні і прийняті рішень щодо конкретного проекту. Вони не можуть бути присутні в кімнаті засідань Експертної ради під час обговорення, а якщо про конфлікт інтересів щодо вже підтриманого проекту стає відомо пізніше, такий проект може бути просто зупинений.

До того ж, серед членів Експертної ради наразі є один, чия участь у культурному проекті закриває для нього доступ до грантування програмою і3 узагалі. Цей член ради - я. Будь-який проект, де я задіяна як учасник, відхиляється автоматично. Просто тому, що як член Експертної ради і розробник програми і3, я - навіть цього не бажаючи - можу чинити тиск на рішення ради, а значить, викривляти її оптику.

Це один із запобіжників, встановлених у програмі. Інший - це моніторинг і оцінка, яку незалежно від працівників програми, веде відділ Аналізу, планування і оцінки фонду. Звітує відділ безпосередньо директору фонду.

До чого все вищенаписане? До того, що культура в Україні довгий час жила без грантової підтримки. Отже, не випрацювалися загальноприйняті моделі взаємодії гарнтодавця і грантоотримувача. І те, що зсередини видається, очевидним, ззовні зовсім так не виглядає. Свідченням цьому сумніви, які виникають час від часу в експертному середовищі, як-от цей коментар Ірини Славінської.

У принципі, озвучення таких сумнівів - це добре, бо стає приводом для самоаналізу з боку грантодавця. Це з одного боку. А з іншого - завжди буде приводом для розмови між усіма зацікавленими сторонами і напрацювання отого мінімального рівню взаємної довіри, який дозволяє ефективно працювати всім суспільним інститутам, включно з інститутом грантодавства.

А грантодавча мандрівка від цього стає хоча не менш цікавою, все ж таки менш горбистою.