Велике переселення мене

Я завжди хотів, аби образи та думки, що народжувалися у моїй голові, отримували якусь більш стійку та сталу форму. Аби якось реалізувати це бажання, я почав писати короткі оповідання, але ніколи мені навіть не спадало на думку, що це може мати стосунок до моєї професії.

Саме слово "професія" здавалося мені певною технологією, яка дозволяє виконувати ряд операцій, за що платять гроші: наприклад, закрутити гайку, припаяти дріт. Так я й став інженером.

Але вся ця робота не потребувала образного мислення, і головне - мої думки ніяк не можна було побачити в результатах праці. Її міг виконувати будь-хто. Через п'ять років такого дисонансу я почав відчувати сильне роздратування. Воно вилилося у справжню ненависть до автоматичних приладів, які я мав лагодити щодня на своїй роботі.

Ці електронні самописці та витратоміри буквально персоналізувалися, стали істотами, спілкування з якими було для мене нестерпним. Одного дня я зрозумів, що далі так тривати не може і почав писати до місцевої газети, не думаючи серйозно про свою можливу роботу там.

Це була газета людини, що мала амбіції та гроші, але не дуже уявляла, як їх застосувати в медіа-бізнесі або у тому, що під цим розуміють у сучасній Україні. Цей бізнесмен взяв головним редактором людину, яка також не дуже уявляла собі, що таке журналістика, але ми - ті хто там працювали - теж дуже туманно про це міркували.

Це були веселі часи бродіння навпомацки за гроші власника. Я виявився дуже активним та допитливим і скоро мене взяли у штат: професія інженера залишилася назавжди у минулому, мов жахливий сон.

Мою роботу у цій газеті можна було схарактеризувати як навчання на практиці під проводом людей, яким самим треба було б ще багато чому повчитися, але між моєю та їхньою сліпотою була велика прірва, для подолання якої знадобилося два роки. Пізніше я зрозумів, що невігластво моїх перших наставників було поєднано із цинізмом найгіршого ґатунку.

Одного дня головний редактор подзвонив мені вранці та повідомив, що невідомі обстріляли цієї ночі нашу редакцію з автомату. Куля пройшла у декількох сантиметрах від нічного сторожа, декілька - прошили стіну, але зухвальцям цього було мало: відходячи, вони дали коротку чергу у вуличний холодильник з напоями біля кіоску.

Наступного дня ми стали героями новинних стрічок, що немало потішило нашого головреда. Місцевий журналістський осередок вирішив організувати акцію протесту на наш захист, але вони мали сумнів, що не дозволяв їм зробити це одразу. Аби розвіяти його, вони хотіли спочатку поговорити з нами відверто і призначили зустріч у "Доме Печати", що на площі Пушкіна та проспекті Леніна (тільки зараз я розумію, яка це розкішна характеристика суті

радянської журналістики!)

Власник викликав мене до себе та сказав, що на зустріч піду я - людина, що запевне мала дуже слабке уявлення про ймовірні конфлікти, які могли спричинити цей інцидент. Побачивши мене, журналісти все зрозуміли і відмовилися від акції протесту, а я глибоко замислився про своє подальше перебування у цьому виданні.

Ця історія співпала із постійними вимогами редактора працювати ще більше, бо власник був незадоволений збитками, що приносить йому видання. Не розуміючи суті медійного бізнесу, ці люди гадали, що коли журналісти почнуть писати більше статей, це призведе до автоматичного підвищення продажів.

Треба сказати, що власник не гребував нічим для підвищення доходів: він міг посадити журналіста у машину та привезти у офіс якогось бізнесмена для написання заказухи.

Найгірше, що ми тоді не дуже уявляли собі негативний бік цього явища. Нам здавалося, що так і треба, і що це - просто один з різновидів журналістики, який ми маємо теж добре опанувати.

Бувало так, що "статті" писалися журналістами просто за повідомленнями якогось божевільного, і все це мало, звісно, абсолютно божевільні наслідки. Наша наївність ґрунтувалася на відсутності досвіду та знання елементарних основ професії. Ті ж, хто їх знали, не вважали за доцільне притримуватися, як не притримуються правил орфографії автори написів на парканах та стінах вбиралень.

Пригадую просто сюрреалістичний епізод: на день міста власник орендував на телеканалі актора, що грав у рекламі Леніна, та бутафорський броневичок. Мені наказали сісти у цю колимагу та разом із вождем світового пролетаріату розкидати у народ нерозпродані екземпляри нашої газети із заказухою мого авторства на першій шпальті.

Це було дуже весело, і я веселився, бо абсолютно не уявляв собі, що ж відбувається. Тепер я розумію, що це - найкраща характеристика для Запоріжжя: "Місто, де люди не уявляють собі, що ж насправді відбувається". І винні у цьому були ми - журналісти. Замість правди ми пропонували людям різноманітні версії та фантазії, часто самі не знаючи, про що ми пишемо. Сьогодні я із жахом спостерігаю, як ця "запорізька" хвороба швидко поширюється всією Україною.

Треба сказати, що разом із джинсою я робив і справжні журналістські розслідування та писав гострі та ядучі фейлетони. Через один з них власник відомого бренду "Піраміда Ю-Шин-Се" пригрозив нашому виданню судовим позовом. Редактор злякався та не став мене захищати: у одному з наступних номерів було надруковане спростування на захист "целебной" Піраміди та величезне компліментарне інтерв'ю з її хрещеним батьком.

Другий мій матеріал - журналістське розслідування про розкрадання землі на острові Хортиця - надрукувала газета "Дзеркало Тижня". Наразі "герой" цього матеріалу вже заарештований, хоча сумніваюся, що на рішення правоохоронних органів вплинула саме моя стаття.

У цей час мені запропонували роботу у запорізькій версії журналу "Афіша", і я радо погодився. Там я принаймні чесно писав рекламні матеріали та робив інтерв'ю із заїзджими зірками. Бувало, що вдавалося розірвати звичну тканину розмови дуже несподіваними запитаннями. Якось я поцікавився у лідера групи "Черный Кофе" Варшавського (він тоді дуже захоплювався православним металом), чи приходять до нього на концерт священики.

Виявилося, що приходять і навіть у рясах. "Тоді, спитав я, чи показують вони "козла"?" Варшавський зробив вигляд, що не знає значення цього слова.

Фанат - весь у чорному із хаєром та у високих черевиках "Доктор Мартенс" - заходився йому пояснювати. Це настільки розлютило музиканта, що в ньому прокинувся філіп кіркоров: "Я ж не кажу, що ви підар, якщо вдягаєте блакитну сорочку!" - вигукнув він знервовано.

І от настав 2008 рік, мені виповнилося 32, і я зрозумів - якщо негайно не поїду працювати до Києва, то не зроблю цього вже ніколи. Незадовго перед цим я отримав другий диплом - перекладача з англійської, журналістський грант від USAIDу та літературну премію видавництва "Смолоскип".

"Це непоганий багаж", - подумалось тоді, але насправді виявилось, що я вийшов у космос у джинсах та футболці: два роки пригод у Запоріжжі не принесли ані корисних знань, ані досвіду. Залишалося тільки потужне бажання рухатись вперед до невідомої мети.