Знайти себе

12
23 серпня 2011

Поки ніч крутила жорна неба, наближаючи його до світанку, а зорі струшувались від обертання кудись за обрій, ми з сонцем сиділи за деревами найближчої зі сходу гори. Коли усі висівки сузірь зникли за небосхилом, першим виступило сонце, а я трохи відстав, зачарований картиною, що явилася мені.

Світло і темрява, барви і морок, роси, тумани і хмари розпочали несамовиту гру - вихор, який прискорювався тим дужче, чим вище підіймалося сонце. Я передумав його наздоганяти, зачаровано дивився на потужну ходу сонця і тієї ж миті зрозумів: я вітер і вітряк, я жорна і мука, я старий полатаний нерухомий лантух у коморі і птах, що ширяє високо в небі.

Водночас я помітив, як краплина роси схилила до долу пелюсток конюшини, і відчув її несамовиту вагу, бо в ній втулилися до купи і вітер, і вітряк, і жорна, і борошно, і усі птахи, що ширяють в небі, і все, що ці птахи бачать від краю і до краю землі. Я повірив новому дню, що народжувався, і ступив перший крок йому на зустріч.

У цій порі, на межі літа та осені, не тільки у горах, але й у місті, зранку можна замерзнути так, як не замерзаєш у холодні дощові дні листопада. У мене нігті на руках стають сині, я розтираю пальці і чимдуж прискорюю свою ходу у долину. Йдучи дорогою до Виженки, я обираю вздовж серпантину сонячні ділянки, щоб хоча б трохи зачепити тепло світла. Я тулюся до його променів навіть тоді, коли задля цього доводиться підходити до краю оборудки, і вершки величезних буків виявляються у мене просто під ногами. Мені стає моторошно, але я гріюся на сонці, і перестаю розуміти від чого мене трусить: від переляку, чи від холоду.

Щоб відволіктись, я починаю пригадувати враження минулого дня. Вуйко Дезьо пригощав мене яблуками і медом - це саме був Яблучний Спас. Дезийдерій Васильович розповідав мені історії свята, я взнав гарні забави і настанови горян цієї пори. Настрій у мене був затишний і безтурботний.

Мабуть, тому на оповідки вуйка я і сформулював жартівливий вислід: "Так, раніше і ностальгія була не такою". Та Дезийдерій Васильович не підтримав мого гумору. Навпаки, він зосереджено глянув на мене і промовив не зрозумілу мені фразу: "У минулому, майбутньому і своєму сьогоденні людина завжди має бути однаковою". Коли ж він помітив, що я нічого не второпав, то пояснив: "Чоловік ніколи не повинен жаліти за минулим та зневажати дійсним, він не має перейматися майбутнім, бо воно у Бога".

Коли ж я спробував заперечити, що це якийсь інфантильний оптимізм і почав пояснювати визначення інфантилізму, вуйко, вислухавши мене, завершив: "Чоловік, якщо він себе знайшов, завжди послідовний і у минулому, і у дійсному, і у майбутньому".

Тоді я легковажно вирішив, що виявив у вуйкових словах ґандж, і заперечив, що його "знайти себе" - це і є те, про що казав я. Наступні слова Дезийдерія Васильовича переконали мене, що я вкотре помилився, прагнучи на власний розсуд тлумачити вуйкові настанови.

"Все, що намагаються впровадити люди, що вони намагаються пояснити у минулому, дійсному, а в майбутньому - і поготів, воно є непевне, а здебільшого - хибне. Якщо ти не приймаєш волю Небес, то підкоришся волі людей". Вуйко спинився, але вже за хвилю додав, зрозумівши мої вагання: "А, відтак, життя твоє стане непевним і хибним, і ти станеш жаліти за минулим, нехтувати дійсним і своє майбутнє зробиш заручником минулих помилок і втрачених намарне прожитих днів".

За цими спогадами я дійшов до автобуса. Людей було не багато, і мені вдалося зручно вмоститися на сидінні, яке встигло зігріти ранкове сонце. Я пригадав, що у сумці в мене є два освячених яблука. Одне я залишив і привезу Лесі, а друге - з неймовірною насолодою вкусив. По губам і підборіддю потік яблучний нектар. Я нічого не утирав і хусточку не шукав: як у дитинстві, я поринув у соковиту насолоду літнього саду. І цієї миті минуле, майбутнє і дійсне розчинились у цьому яблуці.

powered by lun.ua