20 років Незалежності: що буде з освітою?

16
23 серпня 2011

На одній з чат-конференцій мене запитали: чи святкуватиму я День Незалежності? І як взагалі має святкувати влада?

Я відповіла, що звісно святкуватиму. А державі, тобто нинішній владі, краще відсвяткувати шляхом виправлення власних і чужих помилок, а також і використанням невикористаних можливостей.

Якщо говорити по суті - головний наш здобуток в тому, що ми таки маємо незалежність. Головна ж проблема - наша незалежність не є ще такою, якою її бачили в своїх мріях мільйони українців.

Кажуть, у ці роки надто багато всього відбулося. І позитивного, і негативного. І це правда...

Найбільш ефективна реформа за часи незалежності

Початок 90-х запам'ятався справжньою революцією в гуманітарній сфері - відкриттям української літератури, історії, її справжніх героїв, зняттям табу на правду.

Так само наказав довго жити ідеологічний диктат в сфері освіти. Хоча до кінця 90-х деідеологізація почала поволі згасати - нові політичні діячі і віяння диктували нові правила гри й освіті.

Не менш пам'ятним стало 1 вересня 2000 року. Без перебільшень - нова доба в українській освіті. До першого класу пішли ті, хто мали навчатися 12 років, у середніх школах запровадили 12-ти бальну систему оцінювання знань. Як тоді пояснювали,12-ти річна школа мала дозволити краще підготувати дітей до майбутнього фаху і життя в цілому

Ми дійсно отримали шанс 1) впровадити профільне навчання, 2) навчити дітей іноземним мовам і 3) наблизити викладання в середній школі до потреб практики. Але шансом не скористалися... Коли почали підбивати підсумки, "раптом" з'ясувалося, що на завершення реформи забракло як 1) грошей, так і 2) політичної волі. У підсумку - хорошу й потрібну реформу запросто списали...

Найбільш щедрим до української освіти став 2007 рік - треба сказати тепле слово на адресу тодішнього керівника Міносвіти Станіслава Ніколаєнка - видатки на освіту збільшилися з 4,7% до 7% ВВП - і це досі рекорд. Для порівняння: сьогодні - менше 6%. Але й 7% відверто мало. Відповідно до нашого законодавства, має бути - не менше 10%.

Але найбільш плідним і революційним для нашої освіти виявився рік 2008-й.

Уперше незалежне оцінювання набуло обов'язкового статусу при вступі до вищих навчальних закладів. Це був принциповий крок на шляху до відмови від керування вступом у ручному режимі. Крок до рівності доступу всіх обдарованих громадян до вищої освіти незалежно від соціального походження і товщини батьківського гаманця. Якщо хочете - соціальний ліфт, який давав надію і відповідний механізм кожному, хто мав бажання рухатися сам і штовхати поперед себе і освіту, і науку, і економіку, і державу в цілому.

Це була та ланка, за яку ми могли витягти на рівень світових стандартів і вищу, і загальну, і дошкільну освіту.

На жаль, із приходом до управління Міносвіти його нинішнього керівника освіта щомісяця віддаляється від обдарованих дітей і наближається до гаманців і статку їх батьків.

 Аби рухатися вперед, треба "встановити діагноз" (с)

У цьому зв'язку важко не погодитися з оцінкою нинішнього глави держави, який ще в березні сказав дослівно: треба визнати, що нинішня ситуація в культурно-освітній сфері значно гірша, аніж 20 років тому. "Але для того, щоб рухатися далі, необхідно жорстко й чесно сказати правду, чи встановити діагноз. Бо лише усвідомлюючи всю складність становища, можна братися за його виправлення".

Проблем у нас дійсно вистачає - серед них 5 головних:

1) недофінансування освіти (див. нижче);

2) відсутність ефективного механізму використання державних коштів, адресованих освіті (відповідно до статистики Міносвіти, більше 70% видатків освітньої сфери йде не на підвищення якості освіти, а на комунальні платежі і виплати заробітної плати);

3) невідповідність якості освіти вимогам ринку і державним потребам (використання освітніх коштів за матеріалами КРУ + відсутність у світових рейтингах);

4) відсутність системного зв'язку між дошкільною, загальною і вищою освітою (немає наступності між навчальними програмами і традиціями викладання у загальній і вищій школах);

5) недостатня доступність освіти (близько 15% учнів, що проживають у сільській місцевості, потребують транспортування до місця навчання, тим часом державній програмі "Шкільний автобус" традиційно бракує коштів; доступ осіб з особливими потребами до якісної освіти обмежено на законодавчому й адміністративному рівні; наявність пільгових категорій, упроваджених на підзаконному рівні заважає рівному доступу громадян до освіти).

При цьому доля всіх цих (без винятку) проблем залежить напряму від того, як будуть вирішуватися дві з них:

1) хронічне недофінансування освіти й науки і 2) відсутність фахового і державницького адміністрування ними, починаючи з березня 2010 року.

Хронічне недофінансування галузі

На жаль, дана проблема виникла не вчора. Впродовж років незалежності освіта в нашій державі набула статусу вантажу - валізи без ручки, який нести важко і викинути шкода. Хоча в інших державах у ній бачать прискорювача, рушія та каталізатора економічного поступу. Так само у калюжі дехто бачить зірки, а хтось - винятково бруд.

Держбюджет-2011 не став винятком. Видатки на потреби освіти у "рік освіти й інформаційного суспільства" склали менше 6% ВВП - проти відповідних 12% у ФРН та 15% у США. Хоча статті 61 Закону України "Про освіту" прямо вимагає асигнувань не менших, ніж 10% національного доходу.

Видатки на науку склали $600 млн. - у межах чверті бюджету Єльського університету.

А фінансування професійної освіти взагалі викреслили з Держбюджету, перекинувши галузь на фінансування з боку місцевих громад. Тепер професійна школа годується з дірявих і вкрай політизованих місцевих бюджетів без жодної надії на обіцяну президентом модернізацію (:

Рівень адміністрування освітніх коштів

Не секрет, що найбільше наука й освіта втрачають не в зв'язку з їх недофінансуванням, а завдяки деяким особливостям нашої практики розподілу бюджетних коштів у ручному режимі. У нас традиційно кошти втрачаються на рівні адміністрування, розкрадання, проїдання або навіть інфляційних стрибків. А далі освіта починає жебракувати, випрошуючи гроші в управлінців і батьків.

Отут напрошуються запитання: чому досі жоден чиновник "від освіти" не подолав цього жахливого стану речей? І не менш проста відповідь: навіщо йому ринкові і прозорі механізми фінансування навчальних закладів, якщо практика адміністративного розподілу коштів робить його всевладним?

Найбільш яскравим прикладом розподілу коштів у ручному режимі є нинішня системи держзамовлення. Можна закрити і кожен третій вуз, але якщо це буде робитися за таким критерієм, як лояльність ректора до керівника Міносвіти, коштів на якісну і доступну освіту відверто не побільшає.

Якщо держава не має достатньо коштів на освіту й науку - тим більше потрібний конкурсний і прозорий підхід до їх розподілу. Принаймні директору школи для того, щоб придбати необхідне навчальне устаткування, необхідно проводити тендер. А мільйони гривень держаного замовлення тим часом розподіляються досі в ручному режимі - наосліп і навпомацки.

Врешті, не треба й ходити далеко за хорошим досвідом у цій сфері. До прикладу, в Грузії державні кошти на вищу освіту закріплюються не за навчальними закладами, а кращими абітурієнтами, що досягли найвищих успіхів у ЗНО. Відтак, вузи змагаються за них, а не за право бути ближчим до міністерства.

В Україні ситуація радикально інша. Якщо вищий навчальний заклад отримав право на державні кошти, йому, за великим рахунком, байдуже, хто до нього прийде: 200-бальники чи 124-бальники - він все одно свої кошти отримає. Таку систему важко назвати ефективною. Вона не лише не мобілізує ректорів на відбір кращих студентів (а навіщо?), але й не зацікавлює демонструвати високий результат "на виході".

Особлива тема і проблема - Дмитро Табачник

Йому вдалося гіпертрофувати й політизувати всі попередні освітні проблеми і закласти надійний фундамент нових.

Аби окреслити його видатну роль у становленні нинішньої ситуації в освіті й науці, обмежусь лише кількома риторичними на даний момент запитаннями:

1. Навіщо міністр за два місяці до вступної кампанії 2010 р. форсовано змінив правила вступу, відновивши корупційні схеми зарахування до вузів? Чому від того часу кількість схем щороку лише зростає?

Істотне зменшення ролі ЗНО (на тлі 200 балів за шкільний атестат, 20 балів за довузівську підготовку тощо) відповідно до нових умов вступу, а також збільшення випадків, за яких ЗНО можна замінити вступними іспитами, на тлі вимоги Президента щодо впровадження єдиного критерію вступу - незалежного оцінювання.

2. Чому Україна відмовилася від профільного навчання і поглибленого вивчення іноземних мов, передбаченого 12-річною системою освіти?

До цього часу важко збагнути, кому заважав вихід української шкільної освіти на міжнародний рівень? Невже випускники наших шкіл уже подолали традиційний розрив між їх академічними знаннями і вмінням їх застосувати на практиці? Навіщо було потрібно пускати під ніж уже готові підручники для 11 класу і кому було вигідно витрачати шалені державні кошти на підготовку і видрук нових "правильних" підручників?

3. Кому потрібна примусова дошкільна освіта 5-річок?

Особливо, якщо зважити, що відповідних місць у державних установах досі нема, а саме примусове навчання дітей п'ятирічного віку суперечить українському законодавству. З одного боку, ст. 53 Конституції України встановлює обов'язковий характер винятково загальної освіти, а з іншого - конфліктує з положеннями ст. 36 Закону України "Про освіту", якою передбачене навчання дітей з 6-7-річного віку.

Місць у дитсадках усе ще катастрофічно бракує, а потерпають від того не лише батьки, але й дошкільнята. Навіть у столиці градоначальник обіцяє забезпечити всіх бажаючих лише через 2 роки - а що робиться у селах один Бог відає...

4. Чому в рік "освіти й інформаційного суспільства" освіта не фінансується відповідно прямої вимоги статті 61 Закону України "Про освіту", що гарантує забезпечення державою асигнувань на освіту в обсязі, не меншому 10% національного доходу?

Чому наука в Україні досі фінансується на рівні чверті бюджету Єльського університету? Чому відтепер завдяки Табачнику ПТУ фінансуватимуть не з Держбюджету, а місцеві громади (якщо знайдуть кошти...)

5. Навіщо міністр лобіює відмову від існуючої системи фіксованої плати за навчання у вузах і легалізацію вступних іспитів (так званий, "бал ВНЗ")?

В умовах браку державних коштів такі новації лише загострять корупційні ризики і бажання ректорів латати бюджетні дірки вищої школи за рахунок студентських і батьківських кишень.

6. Чому не виконується пряма вказівка глави держави щодо реформування вищої школи на засадах кадрової, фінансової й адміністративної автономії?

Навіщо Дмитру Володимировичу тотальна централізація галузі і персональні дані громадян України до 1 січня 2012 року?

7. Коли Дмитро Табачник знайде "честь і совість" визнати особистий руйнівний вплив на ситуацію в галузі і піде у відставку?

Хоча хтозна - може, саме в ньому і полягає мета його діяльності?

powered by lun.ua