Заможність і моральні чесноти: механізми освіти

Перше, що ми маємо зробити, аби подолати

корупцію, - заново будувати систему виховання людей

Любомир Гузар.

До теми. Суспільно актуальною темою у нас стала проблема "зерен та полови": щораз потрібно розбиратися між формальним дипломом та реальним рівнем освіченості. Носіїв дипломів безліч, а майстрів-знавців, умільців чи справжніх аналітиків, здатних до осмисленої діяльності - "кіт наплакав".

З одного боку маємо море інформації, котре розгойдує життєвий "корабель", а з іншого на яку якість буття сподіватися, якщо освітня підготовленість до обробки інформації не відповідає стрімкій та складній ході сучасного світу?

Багатим бути не гріх, а бідним соромно

Звісно, щоб такий менталітет органічно вплітався у поточне українське життя потрібні порядні суспільні правила гри. За радянських часів усіх незгодних зі вченням марксизму-ленінізму відправляли до психлікарні - промити мозок. Це попри те, що більшість населення планети без цього вчення зуміла організувати собі значно заможніше життя, ніж у прибічників комунізму.

Зараз маємо подібний стан "особливості" слов'янського ментального простору - неможливо, мовляв, жити без блату, протекції, хабара, імітації, профанації і тому подібної видимості діяльності. Як у нас кажуть: "Треба ж щось робити, щоб нічого не робити!" Знову ж попри те, що найзаможніше живуть у тих країнах, де влада цілеспрямовано підтримує культ ПРОДУКТИВНОЇ діяльності.

ЯК зробити ТАК, щоб продуктивна діяльність як основа моральної заможності поступово ставала визначальною у суспільстві перехідного типу? Для цього досить пам'ятати про ТОЙ природній потенціал, що має будь-яка освітня системи, але організована належним чином. У цьому контексті напрошуються як очевидні наступні кроки:

- відокремити видачу диплому про освіту від процедури отримання диплому про кваліфікацію. Мова про те, щоб університети видавали лише дипломи про навчання у ньому студента-випускника. Видача диплому про здатність людини професійно застосовувати отримані знання повинна стати парафією незалежної від університетів державної структури (як, наприклад, Український ЦЕНТР оцінювання якості освіти). Дехто відразу подумає про Національну рамку кваліфікацій.

Чи просто заперечить, що у нас є повноважні державні екзаменаційні комісії. У тім-то і справа, щоб змінити як формулу "сам п'ю сам гуляю" (сам вчу сам і випускаю), так і формулу "рука руку миє" чи "ворона вороні око не виклює" (сьогодні я у тебе на ДЕК, а завтра ти у мене). Вдумаймося у цей контекст через низку наступних питань та прикладів з життя:

- Чи велика впевненість у тім, що Національна рамка кваліфікацій буде готуватись під стратегію незалежного атестування, а не як нова форма старої сутності, де головною залишиться стратегія кругової поруки чи то пак - неофіційної корпоративної підтримки?

З причини низької фактичної освіченості керманичі суспільства залишають важливі його підсистеми самозамненими (самі вчимо - самі й випускаємо). Керманичі не вивчили, що таке ЕНТРОПІЯ, а ентропія не звертаючи уваги на заклики з трибун спрацьовує руйнівно у будь-якій замкненій системі. Прочитати про основи ентропії можна тут.

- Чи буде відстоюватись розуміння, що цільову локальну справу можливо зробити адекватно лише за умови дотримання відповідної їй стратегії?

- Чи не отримаємо у черговий раз правильну сучасну риторику на рейках старої практики як те вийшло у більшості наших університетів з кредитами Болонської системи?

- Чи може країна мати моральне та заможне населення без його тяги та смаку до продуктивної діяльності?

- Адекватною відповіддю може бути приклад сьогоднішньої Греції - без кредитів не працюємо, а повертати гроші не поспішаємо. До речі, хвалена своєю православністю Греція колись закрила кордони перед гнаними червоним терором православними емігрантами з Росії.

Останніх приютила континентальна Європа, де характер суспільних відносин давно визначається акцентом саме на продуктивну діяльність. Тому-то там місцевий житель будь-яким представником влади сприймається на гідному рівні: "Патріс, мені свій паспорт з собою брати? А для чого, ти ж будеш весь час зі мною?" (з діалогу автора зі своїм французьким колегою - вчителем французької мови ліцею на півдні Франції).

- Чи можливо змінити докорінно систему виховання зберігаючи шкільний акцент на заходах розмовного жанру?

- Чи тільки "нові" університетські курси підготують педагога з новітньою філософсько-ментальною базою?

НІ і ще раз НІ! Університетським курсам та самоосвіті маємо поставити потужно мотивуючого загальносуспільного "диригента". І починати треба зі шкільної освіти:

- відмовитися у штатному розкладі шкільних працівників початкової (1 - 4 класи) та основної школи (5 - 9 чи краще 8 класи) від посади вчителя на користь посади "шкільний педагог". Останній має бути фахівцем з певного предмету, інтегрованого курсу та обов'язково ще й фахівцем з основ чи-то культури, техніки, ремесла тощо (див. досвід Фінляндії).

- запровадити у штатному розкладі ліцеїв посаду викладача та окремо вихователя/тьютора.

Штат останніх має на конкурсній основі наповнюватися з числа тих педагогів основної школи, котрі є гарними фахівцями в області позаурочних занять. Зміна сутності основного ліцейського освітнього працівника (викладач) органічно враховуватиме вікові особливості старшокласників до більш зрослого рівня самостійності у діяльності.

До того ж таке краще його готує до входження в університетські структури, що також наближує організацію освітньої системи до фундаментальних основ педагогіки.

Звісно, що педагогічні та викладацькі дипломи також мають видаватися незалежною від навчаючих університетів державною атестаційною структурою. Дипломи по лінії Національної рамки кваліфікацій мають бути загальнодержавного зразка, а від університетів - якої завгодно конфігурації та виду.

- Попри відсутність прямолінійних "виховних" заходів для учнів освітніх закладів Алжиру там роками висять посеред вулиць двохмільйонного міста великі дзеркальні кулі і ніхто їх не розбиває?

У кожному під'їзді багатоквартирних будинків звичайних кварталів на кожному поверсі на стінці світиться програмований вимикач світла. Після дотику до вимикача світло горить 2 хвилини - щоб не палити енергію всю ніч. Чому вони роками цілі, їх ніхто не розбиває, не випалює, як у нас кнопки у ліфтах?

Коли діти грають біля будинку буває, що м'яч закотиться на імпровізовану грядку з городиною чи у квітник. Чому ніхто з дітей не біжить стрімголов туди за м'ячем, а дивиться де ж дорослий, щоб разом виправити свою необережність у грі? Таких пар "погляд - питання" щодо життєвих ситуацій можна навести безліч.

Наприклад, у 30-тисячному місті півдня Франції хазяїн приватного будинку від'їжджає з гаражу на роботу і залишає двері настіж з двома красивими велосипедами. Дома нікого до обіду і ніяких комплексів. Вранці французький та алжирський вчитель заскочить до булочної дасть гроші на хлібні батони, які потім забере по-обіду.

У подібному випадку син автора, тоді ще учень радянської "виховної" системи з витріщеними очима на мої пояснення, що хліб заберемо на зворотному шляху казав: "Та хто ж нам повірить?" Французька сімейна пара педагогів попри три гарних авто на двох, приватний будинок у два поверхи та дачу в Іспанії не вважає зайвим зауважити малому сину - вимазуй хлібом свою тарілку.

- Чому все це так?

- Тому, що у системі освіти продуктивного характеру суб'єкти звикають цінити як свій труд, так і труд оточуючих. У такій системі освіти люди не впадають в ілюзії щодо виховання розмовами про чесноти. У тім-то і відмінність між справжнім експертом та дилетантом від справи. Кожен з них стоїть по різні боки "полоси" сподівань на вихованість своїх підопічних - перший сподівається на ефект "солоного огірка" від продуктивної діяльності самих школярів, а другий - на "полум'яне" слово.

Так як ми сподівалися лише на останнє, то й "маємо що маємо", у тому числі швидкий крах самої системи ""полум'яного серця та слова". Монополізм є ознакою слабкості влади у її управлінській здатності. На противагу цьому така влада вимушена стати наСИЛЬНОЮ, що ніяк не покращує її управлінські характеристики. Поширення монополізму, централізації погіршує стан життя масового рівня, що у кінці кінців прискорює кончину і самої авторитарно-бюрократичної влади.

- Чи варто намагатись таке зберігати?

- Чи не краще почати звільнятися від цієї пострадянської "валізи без ручки" і почати саме з ОСВІТИ?

Думаємо, думаємо і ... робимо

Звісно, "вінець справі кінець" - професійний диплом як атестація професійної здатності. Також "гарна підготовка до справи - це майже вся справа" - диплом університету про завершення навчального процесу. Лишилося організаційно надати цим двом іпостасям чіткого гармонійного поєднання. Саме таке "розділення у поєднанні" автоматично демонструватиме які університети дійсно гарні, а які такими тільки здаються - зовнішня незалежна професійна атестація щороку все буде ставити на свої об'єктивні місця.

Зрозуміло, що ця об'єктивність буде обертатися не навколо ректоратів чи МОН, а навколо роботодавців та випускників ВНЗ, що у фінішному сенсі якраз і потрібно державі. Задачею ректоратів та МОН буде оперативна діяльність по збереженню працездатних зв'язків освітньої системи з тим зовнішнім до неї світом, заради котрого її створили і котрий її захистить від руйнівного збільшення ентропії, захистить своєю енергією живої вмотивованої зацікавленості.

Головне не тільки думати та писати, писати та думати, а й ... робити!