Німий туризм
Поверталася днями з відрядження зі Львова на фірмовому 92му потязі. Після задушливого львівського вокзалу, на якому зараз ведеться реконструкція до "Євро", новенький потяг виглядав більше, ніж привабливо: охайно, чисто, зручні диванчики, оббиті велюром, хороше освітлення, навіть електророзетка в кожному купе, що зручно для підзарядки мобільного чи ноутбука…
Їхала з суботи на неділю, тож вагон був напівпорожнім. Ще до відправки потяга по допомогу звернулася жіночка з сусіднього купе: її попутницею виявилася іноземка, яку вона не могла зрозуміти. Американка, жіночка років шістдесяти, хвилювалася через квиток, який у неї забрала провідниця. Я її заспокоїла, сказавши, що його повернуть на під’їзді до Києва. Логіку таких дій іноземці пояснити було непросто.
Поїзд рушив, і майже відразу після цього запропонували чай. Це було дуже до речі в комфортабельному, але холодному вагоні: провідник пояснив, що опалення не вмикають, бо опалювальний сезон ще не розпочався.
Пізніше я це добряче на собі відчула: вночі дуже змерзла, однієї вовняної ковдри було явно замало при близько 15 за Цельсієм, тож довелося утеплятися верхнім одягом.
Вранці мене розбудив стук у двері провідниці, яка запитувала, чи не в наше купе її викликали (нові вагони обладнані кнопками виклику провідника). Ні, ні я, ні мої попутники провідника не викликали. Допомога насправді була потрібна в наступному купе: знову якісь негаразди у іноземки.
Трохи пізніше мене знову попросили по допомогу: жіночка почувалася зле, і хотіла дізнатися, де б у Києві її міг оглянути лікар. Я задзвонила з мобільного в довідкову, дізналася телефони "Бориса" і ""Медікому".
Спочатку зателефонувала в "Борис", розповіла про те, що їду в поїзді Львів-Київ, що тут є іноземка, якій недобре, і їй потрібна консультація терапевта. Диспетчерка відповіла, що сьогодні неділя, що, можливо, необхідного лікаря в них о сьомій ранку в клініці немає, але хай іноземка знайде перекладача, телефонує ще раз, запишеться на прийом і приходить до клініки з місцевим супроводжуючим, який перекладатиме: не всі лікарі володіють англійською.
Чемно подякувавши, я зателефонувала до "Медікому". Переповіла ту саму історію, на що почула, що треба, щоб провідниця викликала до поїзда бригаду державної швидкої, і хай вони вже з нею розбираються…
Поки я телефонувала, з’явився чоловік-американець, який, як виявилося, подорожував з цією жіночкою, але їхав у іншому вагоні. Виявилося, що вони пастори якоїсь із євангельської церков. Не лишалося нічого, як порадити відвідати лікаря разом з кимось із прихожан його церкви.
Згодом з’ясувалося, що жіночка вночі, як і я, дуже змерзла, через що відчула себе застудженою. Її попутник сказав, що, мабуть, вони звернуться до якоїсь з аптек, можливо, фармацевти їм щось порадять…
За якихось півроку в Україні буде навала футбольних туристів, які будуть хворіти, в яких щось крастимуть, які хотітимуть їсти, пити, або просто не знатимуть, як проїхати з точки "А" в точку "Б".
Ні медики, ні міліція, ні офіціанти у нас англійською не говорять і не дуже прагнуть вміти це робити.
Але навіщо тоді така дорогуща рекламна кампанія, як Євро-2012, країні, яка не готова приймати навіть поодиноких туристів, не кажучи вже про масовий туризм?