Освітянська нива: один з сошкою, а семеро з ложкою

Все люди приносят счастье, но одни своїм
присутствием, а другие своим отсутствием....

(Зі скарбниці земного гумору).

Чи не кожна друга українська мати от-от вигукне у розпачі: "Мені дочку орієнтувати сьогодні на токаря чи зварювальника? Чи відправити навчатися на лікаря та вчителя і жебракувати у цій країні?"

З одного боку наче й проблеми як такої не має, бо чинна редакція статті 57 Закону України "Про Освіту" передбачає, що "держава забезпечує педагогічним та науково-педагогічним працівникам встановлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічним працівникам вищих навчальних закладів першого та другого рівнів акредитації та інших навчальних закладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості".

На разі середня заробітна плата працівників промисловості за серпень становила 3233грн.

Водночас, сьогодні некваліфікована, але реально продуктивна праця найманця на сільському городі чи пасовиську оплачується у розмірі 100 – 120 грн. за робочий день, а вчителю-початківцю держава пропонує 1000 грн. на місяць.

Та з іншого боку, влада турбується не стільки про створення можливостей людям заробити, як про презентацію подачок бідним (читай – часто неробам, п'яницям, махінаторам, малоосвіченим та малокваліфікованим).

При цьому суспільно продуктивні постаті, задля яких і збирають держбюджет, знову опиняються в умовах відомої зрівнялівки: "Якщо на січень 2012 року "мінімалку" заплановано в обсязі 1073 гривень, то перший розряд – на рівні 773 гривень. Різниця – рівно 300 гривень, яку вчителю ніхто компенсувати не збирається. Щоправда, в грудні різниця складе трохи менше – 295 гривень. Із такими темпами обидва показники зрівняються невдовзі – через якихось 60 років"

Знову додамо від себе: якщо вчитель й не створює прямого матеріального продукту, але він створює майбутнє.

Втім, які не які, а гроші на освіту виділяються. От, тільки на ЩО вони йдуть?

У нас не афішується, що в освітній системі існує особлива "освітянська" підсистема. Мова про діячів, котрі живуть численними зібраннями за державний кошт, а також про представників різних фондів.

Всі вони "працюють" над проведенням аналізу чи досліджень у контексті якомога красивіше означеної "проблемної" теми. При чому не скільки безпосередньо самі, як організовують на те вчителів. Так маємо опис того чи іншого стану справ чи тематичні модельні розробки.

Щоправда їх не читають ні ті, хто має владу щось поміняти, ні ті, на кому освіта тримається практично, бо зазвичай йдеться про висновки, котрі практикам і так давно відомі. У підсумку значні гроші держави та фондів витрачаються на те, щоби освіта країни нічого не міняючи по суті виглядала як сучасна.

У нас все ще існують посади, за яких досить вміти "професійно" вести розмови про те, ЯК потрібно працювати. А ще контролювати збір інформації про супутні до освіти фрагменти шкільного життя як такого, де вирує науковий пошук, вивчення передового досвіду та масштабне втілення рішень чергового "лідера" нації.

При цьому треба вміти завуалювати те, що все це на якість підготовки самих учнів не впливає навіть опосередковано. А ще у силу неприродності таких "працівників" для місії освітньої системи треба, щоб чиновник вмів тримати практичне вчительство у страху та напруженні.

А для підтримки оптимізму інколи "мудро" зауважити: "Які зміни, нам би зараз добитися стабільності, а зміни зачекають". І цей деструктивний для освіти ряд продовжувати й продовжувати…

Бюрократичні структури є вкрай необхідними, якщо діяльність не може існувати без насильницького до неї навернення. Але ж старше покоління добре пам'ятає як серед колгоспних господарств, створених примусовою колективізацією існували і унікальні, але радянська держава вимушена була протягом всієї своєї історії купувати сільське збіжжя за кордоном.

То ж розуміймо, що мова не про окремі унікальні українські шкільні заклади, котрі з'явилися на карті незалежної України. Так, ми маємо колективи, котрі здатні дати фору школі чи ліцею будь-якої розвинутої країни світу.

Мова про вбогий рівень РЯДОВОЇ української школи порівняно зі стандартами рядових суспільно-освітніх систем світу.

Наше шкільне освітнє поле до сих пір залишається надзвичайно поляризованим. За такого, принцип рівного доступу до якісної освіти є не більше, ніж гарним міражем у полі лицемірної риторики демагогів від освітньої бюрократії.

Ми все ще замість пропорційно до числа школярів громади фінансувати їх пряму освітню підготовку за цільовим принципом до сих пір утримуємо "сонячно-планетарну систему", де тисячі вбогих шкіл-супутників напружено "вивчають" досвід показових шкіл-зірок. Але ж це той механізм, що лише завуальовує утримання непотрібної армії бюрократів, щодо яких учень завжди "поза дужками".

У нас так і не стало пріоритетним фінансування практичних складових освіти базового рівня. Попри відповідний запис у новій українській Конституції. У питомому відношенні розмови про освіту фінансуються, може, краще, ніж сама освіта.

Рахунок сторінок наших "наукових" досліджень доходить ледь не до мільйону: двадцять тисяч шкіл "новітньої" України двадцять років поспіль щонайменше чотири рази на рік "пережовують" тисячі "проблемних" тем.

Це при тому, що чимало самих вчителів не вміють правильно виконати учнівське завдання із ЗНО. А з'їзди, наради, доповіді, мозкові штурми, проекти, колегії, всенародне обговорення тощо! Але ж не від їх кількості, а від нашої практичної здатності до перетворення форм та змісту своєї діяльності на сучасний лад залежить справжній успіх.

Дорога до розумної ради тим грошам, що маємо не може оминути площину практично-конкретної нової ФОРМАЛІЗАЦІЮ. Це як мінімум, а без цього лише формалізм, профанація та марнотратство.

Втім, чиновники "вагомо зауважать" про свою роль у післядипломному продовженні освіти вчителів. Але ж самоосвіта вчителя є завжди більш ефективним ресурсом. Тільки для самоосвіти потрібна така зарплата, котра б дозволяла купувати сучасну тематичну літературу та вільно відвідувати вагомих носіїв сучасного передового досвіду.

Не мова ж про практику Нової Зеландії, де кожен вчитель після трьох років роботи має право на річну оплачувану творчу відпустку задля відпочинку (згадаймо синдром вчительського вигоряння) та самоосвіти.

Недарма новозеландські школярі на випробуваннях PISA у когорті кращих на планеті.

Звісно, що без атмосфери цивілізованої, але реальної конкуренції людина "шевелитися" не стане. Тому з іншого боку тільки й треба, щоб існувала система незалежної зовнішньої атестації педагогічних працівників замість теперішнього анахронізму атестації вчителя комісією з рідних йому колег.

Замість раціонально та цільовим чином витрачати кошти, час, здоров'я, кваліфікацію, енергію тощо безпосередньо на дійових осіб освітньої системи, ми досі спалюємо все це задля загально- адміністративно-педагогічно-методико-інструктивно-моніторингово- позапланово-варіативно- по-урочно-спеціально-інформаційно-практично-виховально-організуючо-позакласно-розважально-батьківсько-болонсько-азійсько-европейсько-євразійського-синтезуючо-представницько КОНТРОЛЮЮЧОГО "освітнього" працівника.

Це при тому, що світ давно зрозумів: задля гарної освіти нації досить, щоб школу очолювали та в ній вчителювали найбільш талановиті особистості суспільства. Все інше докладеться саме собою, а для залучення розумних та талановитих до школи відомо ЩО потрібно: гарна зарплата та розумне поєднання свободи з відповідальністю.

Як приклад розглянемо, що потрібно для впровадження профільної освіти старшокласників.

Задля його справжнього та неформального здійснення можуть бути наступні нововведення:

- запровадити замість класних керівників посади кураторів/тьюторів/вихователів;

- відділити старшу школу від конгломерату початкової та основної, тобто мати гарні автобуси для підвозу учнів;

- залучити до навчальної діяльності зі старшокласниками тих педагогів, котрі окрім власне педагогічно-організаційних навиків гарно володіють предметним змістом на рівні поглибленого його вивчення. Таке не можливе за рівної оплати праці, скажімо вчителя математики 5-8 класів та вчителя математики 9-11 класів з поглибленним вивченням цього предмету.

До речі, саме відсутність диференціації оплати праці вчителів за науковою складністю навчальної роботи з учнями породила практику подвійного навчання старшокласників – у школі та на підготовчих курсах чи у репетиторів.

- встановити диференційоване тижневе навантаження вчителя на ставку у бік його зменшення для кожної наступної шкільної ступені (початкова – основна – старша школи);

- ввести в дію соціально чесний механізм перерозподілу випускників основної школи (після

9–го класу) до академічно-наукових, гуманітарних, технічно-наукових, професійних,

спортивно-військових та мистецьких тощо ліцеїв;

- спланувати мережу ліцеїв міської та районної сільської громади у відсотковій пропорції до загального числа випускників основної школи;

- залучити до керівництва профільних загальноосвітніх ліцеїв талановитих педагогів-організаторів завдяки гарному посадовому окладу та наявності відомчого житла;

- призвичаїти громадсько-освітянську думку про первинність потреби громади у якісній освіті її дітей, а тому передати їй повноваження щодо підбору кадрів для роботи зі своїми дітьми. Мова про стандартні для світу механізми ротації освітянських кадрів, за яких кращі педагоги весь час у попиті з боку кращих закладів.

- реформувати сутність діяльності відділів/управлінь освіти так, щоб визначальними щодо умов праці педагогів та учнів були адміністративні та предметні державні інспектори, а не служники паперообігу місцевого бюрократичного апарату.

Звісно, є ще багато інших кроківпо реформуванню. Втім, розумній голові не проблема відрізнити, які з них системно підсилюють дійсно сучасну підготовку молоді до життя, а які лише й надалі консервують пострадянську систему бюрократичних "працівників".

Розуміймо, що є дійсно потрібний "БЮРО – крат", що багатократно підсилює діяльність ОСВІТНЬОЇ СИСТЕМИ як резонансну до потреб НАРОДУ, а є "армія бюрократів", котра приросла до дійсно продуктивної діяльності освітян прямої дії своєю здатністю напустити "іміджеве павутиння".

Колись на шиї трудового народу сиділа армія "комуністичних" політпрацівників, завданням яких було переконувати людей, що треба працювати навіть практично задарма. Як аналог ми дотепер зберігаємо армію дотичних до освіти чиновників, але ж насильницьке навчання через "не хочу" вже ні до чого.

А куди ж дітися тим дипломованим освітянам, котрим випало працювати бюрократами? Піти працювати до оновленої школи і бути щасливими та по-новому заможними у своїй любій професії як те мають педагоги розвинених країн світу.

Відомо, що надлишок паразитарних мікроорганізмів людина найбільш ефективно лікує правильним харчуванням. Так і проблема паразитарності суспільного організму ефективно долається відповідним фінансуванням. Все зайве "відсохне" саме собою і жарти на кшталт цієї стануть не цікаві: "Алкоголік Сидоров за десять років пропрацював лише три дні, а весь інший час був у запої. Та все рівно він приніс суспільству більше користі, ніж всі разом взяті обласні чиновники".

Володимир Бєлий

Олександр Бондаренко