Дотик крізь туман

Надзвичайно цікаво буває вийти в місто у вихідний день вранці. Особливо виразно новизна почуттів виявляє себе у осінній порі, коли природа перебуває на межі зими, і густий туман огортає усе навкруги. Вулиці цілковито безлюдні, сонце приховано присутнє якимось непевним світлом, а туман розмиває та спотворює знайому натуру і перетворює усе в загадкову нову реальність.

Складається повне враження, що без жодних зусиль, ти раптом потрапив у невідоме місто: знайомі будинки, дерева, кущі сприймаються відчужено і сформована роками матриця поведінки дає збій.

Відтак, щоб кудись дістатись, якщо не йдеш абикуди, ти повинен пильніше придивлятись до тротуару, найближчих крамниць, вибоїн у оборудці. Лише знайомі пси і коти доправляють твою уяву на рідне подвір’я, і ти переконуєш себе, що це лише туман. Але згодом усе стає невпізнаним, і ти покірно приймаєш гру осені – вона віддає місто зимі.

У такі хвилини здається, що світ існує без птахів і комах, в повітрі нічого не літає, а чорна ворона сприймається дивиною у порівнянні з авто, над яким вона сидить на гілці.

Хрускіт льоду у мілкій калюжі підказує, що закони природи навколо тебе ще діють, а запах смаженої цибулі з кватирки на першому поверсі спирає твою фантазію і повертає до дійсності: ти вийшов у магазин по хліб. Тієї ж миті починаєш упізнавати усе, що діється навколо, а тролейбус, що саме нагодився, переконує тебе у тому, що ти у рідному місті.

Щоб затримати містерію туману, ранку, осені, що згасає, я навмисне йду в магазин дворами, а не вулицею. І, хоч так шлях виявляється довшим, зараз усе це не має жодного значення, тому що простір і час втратили свою міру, а натомість туман імпровізує з твоїм сприйняттям світу, а ти покірно поринаєш у цю гру осені.

В магазині, замість купити хліб і йти додому, я довго стою перед вітриною молочних продуктів і намагаюсь осягнути, як пакет молока, що лежить переді мною, можна пов’язати з бабиною коровою, яку ми з двоюрідним братом, у дитинстві, пасли у лузі біля стариці.

Я ще даю собі якусь раду, коли пригадую великі бідони з молоком, що колись давно-давно стояли в молочних магазинах, але квітчасті малюнки на поліетиленових пакетах з різнокольоровими коровами мене збивають з пантелику: наша корова Манька і цей "стовпчик" молока не вкладаються в моїй уяві.

Вони існують абсолютно відчужено і жодна буйна фантазія не може стулити їх до купи. Я навмисне беру пакет у руки, обережно підважую його, щоб відчути матеріальність, і мені це не вдається: бабина корова, яку я пас сорок років тому, мені видається більш реальною, ніж цей шматок хитро зробленого поліетилену, хоч він вологий і прохолодний на дотик.

Поринаючи у спогади, я купую хліб і йду додому, але враження дитинства так виразно чіпляють мене, а реальність туману така еклектична, що навколо мене вибухає яскравий коловорот минулого. Виявляється, що воно нікуди не зникло і лише чекало часу, щоб з новою силою приголомшити, поставивши справжнє перед навіяним.

Драглисті хвилі туману огортають мене і впроваджують у вихор спогадів.

"Туман яром, туман долиною, туман яром…"

Так от:

Коли приїжджаєш у село, то здається, що ніхто тебе не бачить. Найбільш дивним виявляється огірок, який лежить на межі, який потрібно щодня переступати і нікому не в голові, що його можна зірвати. Доярки ходять щодня до корів на дійку, але ніколи ніхто і не думав зірвати цей огірок. Його всі переступали, тому що у селі це був чужий огірок. Найцікавіше, що доярки знали це і вночі, що на стежці є огірок, на який не можна наступати.

Так от:

Озеро коло діда було 50 на 30 метрів - це був звичайний ставок. Я приїхав в село і мені, малому, здалося, що в селі я сховався від міста. Через ставок на стежці лежав гарбуз. Мені захотілося взяти той гарбуз, вирізати страшні очі, щоб налякати дівчат, які будуть іти з клубу вночі. Звичайно, я мав покласти туди свічку.

Так от:

Сусідка сказала дідові, що приїхали твої "городські" і зрізали в неї гарбуз. Я вирішив більше не лякати своїх сестер.

Так от:

За дідовим обійстям була посадка. Це була посадка акації, між дідовим городом і старим цвинтарем. Там стояла стара капличка. Вона смерділа міндобривами та хімікатами.

Ми гралися в посадці в піжмурки.

Так от:

Ми вирішили будувати шалаша.

Шалалаш мав бути в посадці акації між дідовим городом і цвинтарем. Для шалашу нам потрібні були снопи льону.

Дід у нас спитав, навіщо ви тягаєте снопи, хоча усе ми робили приховано, але село є село. Ми хотіли побудувати шалаш. Шалаш мав бути серед акацій цвинтаря. Коли ми побудували шалаш і прийшли туди ночувати, нам стало страшно. І ми повтікали.

Так от:

На горобину ніч цвіте папороть, і усім людям усміхається щастя, і у горобину ніч кожен реалізує своє щастя, і в цьому щастя цієї ночі

Так от:

Пішли ми на старий цвинтар, а там був великий гарний пам’ятник. Я в свого двоюрідного брата Василя попросив, щоб він мені поставив такий хрест (діти є діти) і нахилився до цього хреста, і вдарився об оградку так, що запам’ятав на все життя. Найцікавіше, що я ще приходив на цей старий цвинтар роками пізніше, але ніколи більше не знаходив цей мармуровий хрест.

Так от:

Ми робили плота. У тьоті Нєнки, Василевої тітки, ми "забрали" зі двору "семидесятки" - це такі соснові поліна. Ми їх тягли через кукурудзу, потім ввечері, взявши у діда цвяхи "сотки", збивали плот. Сім полін "семидесяток", збитих до купи, звичайно ж не змогли скласти правдивий плот. Ми його спустили на воду, і, зрозуміло, що на воді він нікого не втримав.

Так от:

У селі усе це чули, що вечорами біля річки хтось, щось цвяхами забивав.

У діда потім сусіди питали, що то твої хлопці витворяли біля річки.

Так от:

Пішли ми серед ночі ловити рибу, до дядька Андрея приїхав його брат Микола, і у нас була сітка путанка, і ми пішли на став. Дядько Андрей хотів співати, а його брат Микола забороняв йому це робити. Ми залізли в став, і у теплій, теплій воді наловили риби. Потім на березі вони випили самогону і заїли огірками, була темна ніч і світив місяць. Це було місце, де колись у селі стояла церква. Її спалили у сорок сьомому році злодії, щоб люди вибігли церкву рятувати і можна було по хатам щось вкрасти.

Так от:

Посідали ми за веломашини, а на піску їздити дуже тяжко. От і поїхали ми у Горицьке, а це 8 кілометрів до дороги Житомир-Київ, і п’ять кілометрів за дорогою. Після мандрівки по піску ми привезли діду сумку із-за самого Тетерева. Дід дуже дивувався, але сумка була нашим "документом". З того села була дідова дружина – наша баба Ганя, тому її в селі називали "Зарічанка".

Так от:

У Василя була подруга із сусіднього села. Вона виходила заміж. Ми мали йти туди битись. Це через ніч кілометрів зо п’ять. Ми, звичайно, туди пішли, це десь через поля, нетрі і в абсолютній темряві. У сусіднє село ми прийшли, весілля не знайшли (Бог милував), але, я знайшов якусь цеглину і у абсолютній темряві жбурнув її і поцілив у стовп. Стовп загудів. І тоді ми з Василем почали тікати. Ми тікали з ним по дорозі, аж поки не попадали у якусь яму. Нас врятував лише пісок. Додому ми добралися пішки. Йшли дорогою кілометрів п’ять до села.

Так от:

Ми беремо кошелі і йдемо ловити рибу на річці. Ми заходимо в купини і там ловимо карасів. Коли приходили старші хлопці, то ми перегачували річку. Ми знімали вздовж берега дерен і гатили, гатили, гатили. У річці підіймалася вода. Але, у цей час опускалася вода у кар’єрах, що нижче за течією. І, коли опускалася вода у кар’єрах, у них можна було легко волочити волоком.

Ми одного разу зловили там ондатру, справа в тому, що у неї зуби гострі, як лезо. Наш один хлопець, який хотів її торкнутися, отримав не повний укус, але тільки укус знизу.

Ми бігли у село і шукали самогон, щоб йому залити руку.

Так от:

Навколо цих кар’єрів нагорнені кагати торфу. У спекотні дні на тебе тут чекає небезпека: торф починає тліти. Коли ти втрачаєш пильність, а це буває постійно, то можеш босою ногою провалитися у такий собі "глечик" розпеченого торфу. Потрібно чимдуж витягти ногу, а другою – не вступити у таку ж пастку. Рятує лише те, що за босоноге літо, п’ята на нозі стає не чутливою, і усе минається не опіком, а лише відчуттям опіку. При цьому завжди добре, якщо вдається, на ногу "попісяти": це вже порада баби Палажки. У таких "глечиках" добре пекти рибу.

Так от:

Жінки стелили льон. Льон вони стелили з маленьких снопиків. Цими снопиками ми з Василем покривали свій шалаш. Чим гарні ці снопики? Ми ловили у річці меньків і линків (хлопці вміли печерувати).У снопик кладеться риба, і снопик підпалюється, і, поки снопик згорить, миньок чи линок – вже готові. Це ми так забавлялися коло річки. Найцікавіше, як хлопці ловили раків. У нас це називалося печерувати. Вони запихали руки в такі дивні місця під берегами у воді і звідти виймали або рибу, або рака. А ми потім їх клали у снопик льону, підпалювали, і він спікався.

Так от:

Ми їхали у ліс по сухостій. Їхати потрібно було вдосвіта, ще поночі накосили люпину для коней. В лісі тичкою поназбирали сухостою, але найцікавіше було те, що дустом у лісі я посипав коней, щоб до них не приставали ґедзі, і тими ж руками пив молоко з пляшки з-під "Сітро".

Згадка про молоко повертає мене у реальність.

Я переступаю поріг під’їзду, і дійсність повертається: потрібно замінити лампочку, а вікно "на площадці" щільно притулити "на зиму". Завтра знову день побудує свій визначений заздалегідь ряд: тролейбус, робота, магазин, аптека і т.д. Цей ряд буде помережений певними деталями, які не змінюють хронічну картину буденщини – казенної, чужої, байдужої. І раптом, мене переймає думка: "Цікаво, а хтось з нас усвідомлює те, що зараз найголовніше – це зорати город?"

І я починаю розуміти, що ми відділилися від справжньої Природи такими незбагненними технологічними ланцюгами, що молоко в пакеті вже не в змозі пов’язати з живою коровою.

Наш дотик до реальної Природи видається нам брутальним, коли раптом виявляємо, що шум дощу – це не опція на медіа-плеєрі, а мокрий комір, плечі і вода у черевиках.

Але, сьогодні я чарівно сходив по хліб, а, можливо, це просто туман приховав порожнє і залишив мене сам-на-сам зі справжнім, навернув мене на стежки, які завжди поруч, лише потрібно не боятись їх розпізнати та на них ступити.

"За туманом нічого не видно, за туманом…"