Правильно, але безглуздо

13
11 листопада 2011

Він завжди говорив із учнями на рівних.

І мав величезний авторитет серед учнів.

Через це в школі його не любили інші вчителі.

З учнівських спогадів про Вчителя.

Автора настільки вразила здатність Володимира Успенського побачити скритий бік правди життя, що знову хочеться навернути співгромадян до його думки: "Казалось бы, что может быть важнее умения отличать истинные высказывания от высказываний ложных? Однако еще более важным является умение отличать осмысленные высказывания от бессмысленных".

Саме з цих позицій пропонується оцінити скільки в організації нашої освіти все ще зберігається формально правильних речей, але які є не більш, ніж абсурдними та безглуздими. Отже, …

- програма "Конкурс" є правильним задумом, але практично безглуздою, адже абітурієнти не інформуються хто з конкурентів подав оригінал свого атестату, а хто копію. За оригіналом стоїть чітке бажання зайняти студентську лаву саме в цьому університеті, а копії тільки заплутують ситуацію.

- університетська автономія безумовно необхідна, але стане безглуздою, якщо дозволить волюнтариський вибір переліку сертифікатів щодо тієї чи іншої спеціальності.

В наших умовах слабкі ВНЗ, щоб хоч якось набрати студентів є схильними приймати на технічні спеціальності замість фізики сертифікати з історії, іноземної і т.п. Якщо шкільна фізика для випускника є надто складною, то на що сподіватись від таких "технарів" у подальшому?

- євроінтеграція та глобальна мобільність студентів та викладачів є безумно актуальним сучасним трендом, але практично безглуздим в Україні доти, доки для вступу до ВНЗ не буде вимагатись від кожного абітурієнта сертифікат з англійської мови.

- людиноцентриська педагогіка співпраці між вчителем та учнями є оптимальною навчально-виховною технологією в умовах сучасного світу.

Утім, це виглядає безглуздим для українських педагогів, бо рівень їхньої оплати праці визначається атестаційними правилами, за котрих головним є вміння вчителя репрезентувати самого себе перед класом, а не його здатність до творення території живої гомінкої співпраці з учнями та учнів один з одним.

- застосування адекватних часу та конкретній ситуації засобів мотивації навчальної діяльності (не плутати з копіюванням зразків роботи вчителя чи іншого учня) є головним завданням сучасного педагога, але залишається досить безглуздим, бо учні скоріше воліють переписувати подане, роз’яснене чи повторене, ніж напружуватись у пошуках істини.

Причиною такого є відсутність порядно організованих суспільних кар’єрних ліфтів, де головною була б залежність особи від досягнутого рівня освіченості та компетентності: неофіційні родинні та інші чинники зберігаються як значно вагоміші.

Відтак українські студенти та учні лишаються менше вмотивованими, ніж їхні закордонні однолітки, а тому не останні купують наші товари, а ми працюємо над тим, щоб дотувати їх економіки тощо.

- фінансування освітньої підготовки учня є основою діяльності освітньої системи, але практика перерозподілу освітніх фінансових ресурсів заради збереження мережі класів, а не самої підготовки учня стає вкрай безглуздою.

Он у Києві поблизу вул Жмеринської в одній школі класи переповнені, а три "середні" школи, що поруч мають по 300 учнів кожна за проектної наповнюваності на 1000 учнів і т.п… А тисяча "ВНЗ" країни, що призводить у підсумку до фінансування за принципом "кожній сестрі по сережці", бо на всіх не вистачає!!!

- самоорганізація до навчання протягом життя стала прямою ознакою сучасного підходу до справ, але є безглуздою, якщо це робиться у стінах тих закладів "післядипломної" освіти, котрі ніяких власне нових дипломів не передбачають.

Там панує "навчання" у вигляді заслуховування лекторів обласного центру раз на п’ять років заради допуску до чергової атестації. До того ж останню будуть здійснювати рідні колеги почергово один для одного. Якби не цей "пунктик" щодо атестації, то ніхто й не подумав би додатково "повчитися".  

- кредити Болонської системи щонайкраще сприяють формуванню широкого поля рівнопідготовлених студентів. Таке є плацдармом до їх суспільно ефективної регіональної та міжнародної мобільності. От, тільки для української університетської спільноти ці кредити видаються вкрай безглуздими, бо там не уявляють життя без списування, блату, намальованих оцінок, тобто псевдодипломів.

Наша організація освіти така, що не може не пускати студента далі, якщо він реально не відпрацював програмний кредит. До того ж вона не може не взяти на навчання й того, хто від початку не здатен до нього – їй потрібні статисти, бо без них більша частина нашої "університетської архітектури" на очах розсипеться в друзки.

- впровадження єдиної тарифної сітки є правильним, але ж безглуздо при цьому вести таку фінансову політику оплати праці за якої ставка техпрацівниці практично така сама як у вчителя чи лікаря.

- створення Українського гуманітарного ліцею при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченко двадцять років тому як гармонійне доповнення існуючого з радянських часів фізико-математичного профільного ліцею було вкрай правильним рішенням. От, тільки через призму величі провідного університету країни та звичайної пересічної світової практики щодо організації профільної освіти старшокласників рамки реалізації цього задуму були м'яко кажучи дивними – у будівлі інструментально-виробничої бази бувшого заводу "Арсенал".

З одного боку, керівник закладу, котрий став лідером сучасної шкільної освіти України і має значимий культурний вплив у державі заслуговує на звання "Герой України", а з іншого майбутніх представників державної еліти розмістили у "кам'яному мішку", бо дворик ліцею хіба що співвимірний з територією помешкання представника європейського середнього класу.

Уявити, яка прірва пролягає між звичними для світу підходами до організації шкільного простору та рівнем усвідомленням цієї складової нашою владою, можна на прикладі африканського Алжиру "…территория лицея занимает не меньше квартала: главный вход (для педагогов и техработников) располагается на одной улице, а второй вход (для учащихся) - на другой".

"Центральный вход все время контролируется консьержем, а вход для учащихся закрывается через 5-10 минут после начала занятий. Откроют его только после первых двух пар (четыре урока), чтобы желающие могли уйти на 2-часовой обеденный перерыв в город. Те учащиеся, которые живут далеко, проводят его на территории лицея: во дворе или в комнатах пансиона".

"Такой порядок навсегда снимает проблемы опозданий и физической усталости как учащихся, так и учителей. Один угол лицейского двора занимает коттедж для директора лицея, его заместителя и интенданта. Они имеют как собственное жилье, так и это – ведомственное".

Іншими словами - це чудово дбати про РОЗВИТОК освіти, культури, але так, щоб здатність педагогів та учнів творення ВОГНИЩА КУЛЬТУРИ обмежувати розмірами ІСКРИ є черговою безглуздістю.

Звісно, що ці та багато інших освітянських "правильно, але безглуздо" виростають із абсурду ще більш глобальних вимірів як ТО:

- боротьба за справедливість дозволяє людям оберігати свою моральність, але стає безглуздою, якщо висмоктує при цьому всі сили і покладає край самому життю. Недарма "...у Шекспіра герої боролися на сцені, дуже драматично, і наприкінці всі помирали, але дух справедливості витав над ними.

У Чехова герої – прості люди, нещасні, в кінці всі були розчаровані, але залишалися живі. Мені подобається більше Чехов, ніж Шекспір. Ми повинні боротися з несправедливістю, але в кінці всі повинні залишатися живими", - Шимон Перес.

Аналогічне маємо й щодо освіти: "Он особенно не переносил известную присказку про "тяжело в ученье — легко в бою". В жизнь надо вступать не как в бой. А как в жизнь. По-человечески, а не с дубинкой наперевес. И дело не в том, тяжело или легко детям учиться (педагогика сотрудничества чаще предлагала методы не облегчённые — а, наоборот, более интенсивные, более напряжённые). Дело в том, по-человечески или нет устроены отношения взрослых и детей.

"Воспитание идёт только до тех пор, пока между воспитателем и воспитанником — правда во всём, и устанавливает эти отношения правды и справедливости — взрослый" – Андрій Русаков.

- порядок є головним законом небес і варто на те орієнтувати все своє життя, але ж воно стає безглуздим, якщо для "взірця порядку та порядності" на ТЕ начхати. І це попри, що

"… відповідно до ч. 3 ст. 84 Конституції України, "голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюються народним депутатом України особисто". Ця норма додатково розтлумачена у рішенні Конституційного суду №11-pn/98 від 07 липня 1998 року. Згідно з цим рішенням. Положення ч. 3 ст. 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України "означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України" - Мустафа Найєм.

- діяльність, спрямова на досягнення енергетичної безпеки цивілізації є вкрай актуальною для майбутнього самої планети, але сподівання на чиновників Міжнародного енергетичного агенства виглядають абсурдним.

Ті ж не мають ніяких повноважень, щоб дійовим чином поєднати інтереси країн-імпортерів з інтересами інших учасників світового паливно-енергетичного поля, котрі весь час у протиріччі. Світ попри витрати на утримання престижних чиновницьких структур не наблишається до глобального партнерства заради стабільного розвитку цивілізації в цілому, а весь час відтворує стан невидимої енергетичної війни між точками локальних інтересів.

Розумним є розвиток університетів та школи, бо освіта є тим джерелом з якого ми можемо почерпнути так необхідні нам речі, але ж задля якого дива організовувати своє життя так, щоб почерпнуті ПРАВИЛЬНІ речі виявлялися не більш, ніж абсурдними? Хіба ж таке можливе за справжньої ОСВІТИ? І що це за школа, де пересічному вчителю не комфортно поряд зі Вчителем?

powered by lun.ua