Дитинка і хлібинка
Вчора мене обікрало двійко міліціонерів.
Все би нічого, буденна, скажете ви, справа, але ж я при цьому навіть не в Україні. Парадокс імені відсутньої невістки з її плахтою. Ну, проб´є наступного разу на соцреалізм - розкажу все детальніше. А поки розважатиму вас простими подорожніми нотатками.
З ранньої мандрівної юності завелася в мене така звичка: жити в інших країнах так, як живуть місцеві люди, не завертаючи до туристичних "злачних місцин", бо на них алергія.
(Правда, де-небудь в Непалі чи Індонезії змішатися з натовпом місцевих не так вже й просто, хе-хе, того інколи доводилося ледь не кричати на жевжика, котрий намагається тобі продати намисто з насіннячка, хоч ти вже й сказав йому сто сорок разів, що ти тут живеш і працюєш).
В Європі змішатися в купу коням і людям трохи легше. Надто, коли знаєш мову і не вішаєш собі на шию камеру, розмахуючи мапою.
Правда, друзі з тутешнього українського посольства зітхають із приводу того, що компатріоти, трапивши на де-юре українську землю (територію посольства) поводяться одразу, як вдома: штовхаються, намагаються всі втиснутися в двері, обійти ближнього в черзі, нависнути над столом працівника посольства, того шо " дєвушка, мнє очєнь нада".
Дивно, як франкенштайн Совка вмудряється "від сльози відродитися" в кожному наступному поколінні нас - щирих, співочих, добросердних.
Надивившись документалок про Довлатова, намагаюсь уявити собі, як воно - жити за кордоном у спільноті емігрантів, не володіючи мовою оригіналу. При цьому геніально писати своєю мовою й асимілюватися сяк-так у нову суспільну систему за межами емігрантського середовища.
Тож, у рамках чистого експерименту "нормалізації життя" думаю, чи не віддати старшу доньку до садка в нашому мультинаціональному райончику... Тут тобі весь цвіт Північної Африки й Латинської Америки - мрія Космополіта. А чом би й ні?
Місцева поліклініка наразі виявилася більш ніж пристойною, всі дуже чемні, терплячі до тих, хто "панаєхалі", і коли ти вже зареєстрований де-небудь на зйомній хаті, надають безкоштовні послуги за рахунок німецьких платників податків, хехе... отже, Барселона, Ноу Барріс.
В Корени у її 15 місяців відразу розвивається інстинктивна політкоректність: побачивши чорношкірого хлопця в метро, починає з підвищеним ентузіазмом до нього залицятися. А потім її ще довго няньчить на дитячому майданчику парагвайська дівчинка - старша десь аж на рік, але вперто називає Кору " бебе".
За день із дітьми в Барселоні наслухаєшся такої кількості людських історій, як у нас і за три тижні з телешоу не почерпнеш.
Приміром, дві бабусі, що "вполювали" нас біля аптеки, заходились розказувати про онука однієї з них, котрий так сильно любив її, що спав в одному ліжку, аж поки вона сама не прогнала його, бо ж парубок вступив до коледжу...
Все це розповідається з такою емоційністю й реготом, що навіть коли розумієш головно ключові слова, мусиш посилено кивати і брати, як мінімум, тактильну участь у бесіді - незнайомці тут запросто плескають одне одного по плечі, гладять по голові чужих дітей і називають інших "моя любов" чи просто "красунечка".
При цьому моя барселонська подруга ще каже, що тут люди (увага!) занадто західні, ділові і закриті, не те що в Іспанії, де тобі віддадуть останню сорочку і з собою наллють барильце вина, якщо не вдасться тебе вмовити лишитися ще хоч на місяць погостювати...
Не знаю. Якщо міряти ступінь "європейськості" й "діловитості" мірками закритості до випадкового ближнього, моя Батьківщина давно вже б мала перегнати Німеччину за темпами економічного розвитку.
До речі, якраз про Німеччину тут, як у Каталонії, так і в Іспанії, зараз усі поголовно мріють: місцевий рівень безробіття сягнув 22%.
І навіть ті, хто працюють, не дуже тішаться своїм життям-буттям, хоч напозір барчики й тераси кафе у нас "на районі" завжди повні.
Тобто тут, як і в Берліні, є прекрасна традиція: переміщаючись із одного бару в інший, розказувати друзям, "как страшна жить", паралельно цим життям професійно насолоджуючись.
Продовжуючи тему відкритості, наведу мій вчорашній діалог із касиркою супермаркету. Довго роздивляючись моїх нащадків у їх візку для близнят, й одночасно пересуваючи мої закупи зі стрічки в пакет, вивідавши все про їх вік, стать і групу крові, зітхнула:
- От я би теж собі хотіла дитину. А чоловік не хоче…
Я глипнула на неї ще раз: років під сорок, симпатична.
- І чого?
Касирка робить міжнародно зрозумілий жест: тре вказівним пальцем об великий.
- Діти дорого коштують.
Була би я циніком-нігілістом, то уточнила би, чи вона про чорний ринок. А так моя позиція мами-квочки змусила мене намагатися перекласти каталанській жіночці українську мудрість про те, що:
- Дає Бог дитинку, дає і хлібинку, чи не так?
- Ні, не так, - Похитала головою касирка, - З вас тридцять два шістдесят.
Після чого я би ще спробувала полопотіти щось життєствердне про різницю в цінах на дитяче харчування (в надбагатій Україні баночка дитячої пюрешки тупо вдвічі дорожча, ніж тут), про те, що в нас не купиш пакунок підгузків за 8 євро чи дитячий одяг достойної якості за 3-4 євро на знижках, а тут запросто, про вакцини, котрі тут в поліклініці є завжди, про лікарів, що не чекають акуратно запханої собі в кишеньку купюри, бо не випишуть з роддому, про екологічні, якісні дитячі майданчики й парки, про загальносуспільне замилування дітьми і собаками, про добре вино, котрим, врешті-решт, можна тут дешево знімати стрес замордованих батьків-годувальників, але надійшла черга наступного покупця.