Води – хоч топитись, та нема де напитись!

Українці чи не щороку змушені викладати більше і більше грошей за водопостачання. Натомість вітчизняні та іноземні експерти не втомлюються попереджати – те, що тече з українських кранів з натяжкою можна назвати водою. Вміст шкідливих речовин у воді в декілька разів перевищує встановлені норми.

До того ж, окрім якості води, залишається відкритим і питання її ціни, доступності населенню та доцільності системи централізованого постачання гарячої води.

В 2011 році в черговий раз було підвищено тарифи на воду для населення. Хтось може сказати, що вони завеликі, для когось вони здаватимуться низькими. Щоб зрозуміти, де правда, варто поглянути на ціну, що сплачують мешканці інших країн.

Згідно з оцінками Світового банку, середні тарифи на воду у всьому світі становлять 0,38 євро за кубічний метр. В розвинених країнах ця цифра іноді сягає 2 євро, однак в найбідніших державах не перевищує 0,08 євро за кубічний метр.

В Україні платять в середньому 0,25 євро за кубічний метр холодної води.

Багато це чи ні, можна казати тільки в залежності від того, до яких країн ми себе зараховуємо. Якщо до розвинених – то це дуже мало, а якщо до найбідніших в світі – то ця цифра завелика.

Застосуймо підхід ЄС до визначення порогу бідності. Там людина вважається бідною, якщо її дохід складає менше 14 євро на добу. Неважко підрахувати, що за такими критеріями більш ніж 80% населення України знаходиться за межею бідності. Отже, ми є бідна країна, що переплачує за воду.

Що стосується гарячої води, то в переважній більшості країн світу вона не постачається домогосподарствам централізовано. Там використовують бойлери. А тарифи встановлюються лише на споживання холодної води. Тобто вартість гарячої води складається з ціни на холодну плюс енергозатрати на її підігрів.

В Україні ситуація зовсім інша. Централізовано постачається і холодна, і гаряча вода, за яку населення і сплачує відповідну ціну. Але якщо про вартість холодної води можна сперечатися, то непомірно високі тарифи на гарячу обумовлені зависокими цінами на енергоносії.

Оскільки енергомісткість української економіки в 10-12 разів більше, ніж у розвинених державах світу, то й маємо відповідно надвисокі ціни на гарячу воду.

Через систему, що передбачає централізоване постачання гарячої води, щороку постає проблема з її відключенням на "профілактику". При цьому ЖЕКи роблять вигляд, що щось там ремонтують, а після підключення води труби традиційно лопаються.

Кожного разу виникає питання: що робили відповідні спеціалісти протягом відведеного терміну на огляд стану труб?

Так, в деяких районах столиці гарячої води не було ціле літо, або замість відведених двох тижнів – два місяці, а будь-які спроби дізнатися причину, закінчувалися круговою порукою ЖЕК-Київенерго-Водоканал.

То, можливо, варто переглянути систему водопостачання і відмовитися від радянської спадщини подачі гарячої води "згори"? Тоді кожна родина мала б змогу самостійно визначати режим підігрівання води, її температуру, а також коли і на яку потужність включати батареї.

Звичайно, в умовах української дійсності такий підхід потребує додаткового вивчення, однак варто зазначити, що всі країни, окрім колишнього радянського табору, не отримують гарячу воду від держави.

Проблема тарифів на воду та її своєчасне постачання – не єдине, що відрізняє Україну від інших держав світу. В таблиці 1 вибірково наведені дані забезпечення центральним водогоном в різних країнах.

Знущально виглядає показник доступу до центрального водопостачання сіл України (лише 22% підключені до центрального водогону!) на фоні більшості держав світу.

Навіть у країнах Близького Сходу, розташованих серед пустель, уряди спромоглися забезпечити центральним водогоном сільські населені пункти, при цьому вода для тамтешніх громадян коштує іноді менше, ніж в Україні.

Так, мешканці Саудівської Аравії сплачують одну з найнижчих цін за воду в світі (0,02 євро за кубічний метр за умов споживання до 100 кубометрів щомісяця), а громадяни Об’єднаних Арабських Еміратів отримують воду взагалі безкоштовно!

Таблиця 1. Порівняльний аналіз центрального водопостачання та тарифів на воду

*Береться до уваги середній тариф по країні на холодну воду.

Щодо якості питної води, то ситуація тут ще гірша, ніж із водогінним покриттям. В Україні нині діють стандарти 1982 року, які за своїми критеріями навіть близько не нагадують європейські показники.

І хоча у нас були розроблені нові стандарти якості (ДСаНПін), але їх впровадження увесь час відкладається. Так, згідно з останнім повідомленням з боку влади, імплементація нових стандартів відбудеться не раніше 2020 року!

Мотивовано це тим, що Водоканал не готовий зробити відповідні заміни труб. Чим Водоканал займався останні 20 років, і чому українці в багатьох регіонах країни не бачили води в трубах майже стільки ж часу – питання риторичне…

Маразм ситуації ще й в тому, що нові стандарти якості є в кілька разів більш жорсткими, ніж відповідні стандарти ЄС або ВООЗ (таблиця 2). Навіщо було винаходити колесо заново, коли простіше й, вірогідно, дешевше, просто взяти до уваги стандарти, прийняті, скажімо, в ЄС, або рекомендовані ВООЗ?

Можливо, жорсткий підхід до якості води зумовлений надмірною турботою про здоров’я українців? Мало в це віриться... Скоріше приходить в голову виділення коштів "на прихватизацію" під маркою розробки нових показників.

Таблиця 2. Стандарти якості води за окремими показниками

Стандарти стандартами, але реалії полягають в тому, що вода в наших кранах не дотягує навіть до застарілих норм віком у два покоління.

Згідно зі звітом Всесвітньої Організації з Охорони Здоров’я, оприлюдненого в 2006 році у Києві, 25% населення України щорічно ризикують захворіти на хворобу, пов’язану із споживанням неякісної води.

Ситуація погіршується завдяки застарілій практиці дезінфекції за допомогою хлору. Він дійсно вбиває мікроби, але вбиває і тих, хто споживає таку хлоровану воду, оскільки сприяє утворенню небезпечних для людини сполук, в тому числі, діоксинів.

Саме в цьому полягає причина багатьох захворювань – від послабленого імунітету до онкології.

В розвинених країнах світу воду очищують за допомогою озону, йоду, сріблом або ультрафіолетовим опромінюванням, оскільки хлор, що міститься у воді, найбільшу небезпеку становить при її кип’ятінні.

На погану якість води впливає і той чинник, що близько 70% води в кранах надходить з поверхневих джерел, і лише 30% з підземних. В європейських країнах все навпаки.

А оскільки очисні споруди у нас такі ж само застарілі, як і держстандарти, то п’ємо ми і купаємося в тому, що викинуло підприємство.

У великих містах взимку прийнято посипати дороги начебто сіллю. Ясна річ, чиста сіль була б задорогим задоволенням, тому й додається безліч хімічних речовин. Весною талі води несуться в ріки, звідки ми беремо воду.

Таким чином, питання тарифи-якість-покриття дуже щільно пов’язані між собою. У розвинених країнах якість води з-під крана така, що її можна реально вживати навіть в сирому вигляді.

Відповідно, тарифи на неї вищі, ніж в Україні, але й проблеми із стандартами якості або забезпеченості центральним водогоном найвіддаленіших сіл, не постає.

Українці ж продовжують шикуватися в шалені черги, щоб мовчки оплатити з кожним роком зростаючі ціни на рідину, яку з натяжкою можна назвати водою.