Пагранічний вапрос

Ммм, от цікаво, колонки краще виходять, коли пишеш на емоціях чи вже добряче пережувавши відчуте? Сьогодні спробую перший варіант.

Далі буде історія-попередження. Уважно читати тим, хто їздить поїздом № 1 Москва-Київ.

Четверо киян вирушили до столиці Росії на один день, просто щоб почути Пола Макартні. Тато з двома дорослими доньками та його шкільний товариш.

Любов до хорошої музики об’єднує людей всіх поколінь та регіонів – повний СК "Олімпійський" тому очевидний доказ. Та мова піде не про фантастичний концерт сера Пола, а про подальші пригоди цієї компанії.

Концерт почався майже на дві години пізніше. Це не дивина, але для наших героїв – неприємність, адже вони мали квитки на потяг о 23:37. Що робити? Довелося піти з концерту не почувши "Yesterday" та ще 5 хітів, які Макартні виконав двічі, виходячи на біс.

Прикро було в розпалі емоцій, в епіцентрі захвату від улюбленої музики залишати залу, вмикати шалену швидкість і бігти до метро. Байдуже, тобі 43 чи 15 років. Час заздалегідь вирахували: вийшовши з "Олімпійського" о 23:00, 5 хвилин бігом до метро, 4 станції по прямій лінії, 5 хвилин від метро і маємо бути біля потяга. Власне, так і вийшло. Вже підбігаючи до платформи, почули оголошення про те, що митна перевірка пасажирів поїзда №1 проводиться перед відправленням.

О 23:32 підбігли до вагону. І от там-то й почалася "жара".

Четверо захеканих людей з квитками по 800 грн. на руках біля відчинених дверей вагона. Прикордонник каже їм суворим голосом з тамбуру: "Посадка закончилась. Я не могу вас пустить. У нас паспортный и таможенный контроль заканчивается за 5 минут до отправления".

"Еее, хвилинку, – хочеться закричати у Космос, – це ж якесь нєдоразумєніє!". Ось ми – вчасно, ось квитки, ось паспорти, ось потяг, який стоїть і чекає на нас. Що відбувається, панове? А нічого, він просто не може пустити і все. Ввічливо пояснюємо, що про перевірку не знали, приїхали до Москви на один день... Тому дозвольте і, будь ласка, не жартуйте так.

Чуємо ще твердішу відмову. Потроху попахує якимось театром абсурду. Поїзд стоїть. Аргумент про те, що дочкам в школу і університет, час підходить до півночі, ночувати нема де, наступний поїзд зранку, і ЩО ЦЕ БЛІН ВЗАГАЛІ ТАКЕ - не діє. Поїзд стоїть. До суперечки підтягуються інші прикордонники. Поїзд стоїть.

Чотири людини, які підійшли до потяга за 5 хвилин до відправлення з квитками, документами та неймовірним настроєм після концерту Пола – на хвилиночку(!) – Макартні, чотирма в міру гучними голосами переконують російських стражів порядку в тому, що їм треба додому. Просто треба сісти по своїм квиткам у оцей, ОСЬ ЦЕЙ поїзд.

"У вас на билетах написано, что таможенный контроль за 5 минут до отправления. Мы ничего не можем сделать. Мы не имеем права вас пустить. Потом нам отвечать за задержку поезда".

Спроба заскочити в тамбур, ніжно притиснувши того першого і найсуворішого прикордонника супроводжується агресивним виштовхуванням з його боку. А – увага! – його колега витягував з вагона молодшу дівчину, смикнувши за руку. Вона ледь не впала на перон. І все це під вигуки когось із молодших прикордонників: "А это уже нарушение статьи Криминального кодекса, нападение на представителя…"

А поїзд стоїть і все ще не рушає, чомусь затримується. Вже разів 10 можна було встигнути внести 4 прізвища в базу пасажирів та з насолодою понишпорити по багажу (2 рюкзаки та жіноча сумочка).

Але ні. Не можна. Не можна сісти у потяг по квиткам, прийшовши вчасно. Ну ніяк.

Чесно – не вистачало слів: цензурних та не дуже. Я, старша дочка, студентка-журналістка-бітломанка, була в розпачливому шоці чи шокуючому розпачі. Не знаю, що точніше. Навіть вмикались якісь абсолютно невластиві думки про менталітет північного сусіда та всі великі та дрібні "приємності", вчинені ним по відношенню до українців усіх епох.

Я рідко таким страждаю, але тут не втрималась. Задивилась у очі чесного та такого відданого неіснуючому закону прикордонника.

Як може бути абсолютно відсутній здоровий глузд та людський фактор? Не очікуєш подібного ставлення, коли сам живеш за дещо іншими принципами. Просто не розраховуєш на такий ляпас і все. А він стається.

А ситуація ж "ясна, как день", хоча на дворі вже давно ніч. На квитку написаний час відправлення 23:37 (і, до речі, жодних вказівок про митницю! Може, на куплених в РФ і є відмітка, але на наших не було), потрібно не запізнитись, бо поїзд не чекатиме. А він чекав, стояв і чекав ще в тому стані безкінечну кількість хвилин наших сперечань.

Все, що коїлось, здавалось нереальним. Все, окрім нашого поїзда №1, що врешті все-таки рушив до Києва.

Та в світі немає нічого абсолютного: серед прикордонників знайшовся один, якого, мабуть, розчулили сльози моєї сестри. Він сказав, що за 3 колії стоїть поїзд на Ужгород, який рушає через 3 хвилини. Знов побігли, знову встигли, і хоча й "попали на деньги" (цитата провідника), але все ж поїхали додому.

Це, і тільки це, дало мені змогу у пэятницю відвідати зустріч з Сергієм Лещенком в університеті та написати цю емоційну колонку.