Сіре на чорному

8
22 грудня 2011

Немає нічого печальнішого за грудень без снігу. Темні зимові ландшафти виглядають так, ніби від тебе щось приховують – ти ж знаєш, що вже грудень, що має бути сніг, що все має бути не так, що цей сірий бруд на чорному тлі можна ще витримати в листопаді, проте напередодні різдвяних свят він ну зовсім недоречний.

Знаєш, а змінити нічого не можеш, бо це таки грудень, хочеш ти цього чи не хочеш. Це якби ти прийшов до театру, на довгоочікувану прем’єру, квитки на яку придбані були ще місяць тому, прийшов, зайняв своє місце, і все ніби гаразд – вистава починається, актори задіяні, зал повен. 

Єдине що – ніхто чомусь не прибрав декорації вчорашнього спектаклю. Так і грають – костюми сьогоднішні, декорації вчорашні. Ніби й не страшно, а заважає.

Те саме і з цим снігом. Себто, з його відсутністю. Ніби й не страшно, і починаєш звикати останніми роками, а все одно спрацьовує твій внутрішній годинник, і вимагає білих фарб та золотих відблисків, вимагає справжньої нормальної зими! Бо ось уже й Новий рік на порозі, а мусиш стрибати дощовими калюжами.

До речі, про Новий рік. Його наближення так чи інакше помічаєш. Оскільки Новий рік – штука взагалі візуальна, зовнішня.

Адже не так важливо, побачиш ти новорічний виступ свого президента, чи традиційно на нього (на виступ) заб’єш. Куди важливішим є це загальне святкове збудження, передчуття різдвяних див та безкінечних вакацій, що традиційно супроводжують життя країни від початку січня.

Тут уже не так важить економічна та соціальна ситуації довкола нас, тут уже байдуже, хто ставить ялинку на головній площі й за чий рахунок її прикрашають. Новорічна ейфорія підхоплює всіх, і всі тішаться речам простим і очевидним, як це і має бути з нормальним святкуванням.

І починається вся ця щорічна, набридлива, але така обов’язкова метушня – підбиття підсумків, прогнози та гороскопи, ритуали, обіцянки та обов’язкові передноворічні застілля, котрі починаються ще наприкінці листопада й тривають десь до дня червоної армії та військово-морського флоту. 

Але передусім, звісно, це новорічні прикраси.

Я зайшов до вокзалу близько третьої ночі. Потяг мав бути за пів години. Лунким приміщенням блукав патруль, за ним уперто ходив якийсь п’яний мужик, ледве тримаючись на ногах. Складалось враження, що патруль не може від нього відірватись. 

Я зайшов до буфету. Посеред кімнати стояла драбина, на ній тримався якийсь пасажир, присобачуючи до люстри святкову гірлянду. Внизу бігала жіночка, схожа на вчительку молодших класів – непривітна, але жвава, немолода, але бадьора. Кричала пасажирові м"яким, проте погрозливим голосом:

- Толя, - кричала, - а тепер тяни її до тої стіни!

Я сів за стіл і з інтересом спостерігав за Толею. Той акуратно ступав підвіконнями, залізав на стола, перестрибував на стільці, наповнюючи невеличке приміщення буфету атмосферою радості й свята. Коли закінчив, учителька йому урочисто сказала.

- Спасіба, Толя, щасливої тобі дороги!

Толя по-воєнному чітко розвернувся й зник у синіх вокзальних сутінках.

Кілька днів потому, дорогою до Харкова, автобус зробив зупинку в невеликому містечку. Водій сказав, що всі можуть гуляти – найближчі пів години він нікуди не поїде. Я помітив, що на автовокзалі з’явилось нове кафе.

Ну, себто насправді звичайний буфет, але написано на ньому кафе. Всередині на стінах ті самі прикраси, гірлянди та святкові написи "2012". Я навіть подумав спочатку, що мова йде про майбутній чемпіонат Європи, настільки ця цифрова комбінація просякла футбольним контекстом. 

За столом стояли троє, пили коньяк за зустріч. Оскільки була лише дванадцята дня, робили це несміливо, весь час озираючись на продавців. Один спитав:

- Курити можна?

- Ні, - коротко відповіла жінка з-поза прилавку.

- Та я хворий, - почав торгуватись чувак.

- Лічиться нада, - порадила вона йому.

- Від чого? – Уточнив чувак, – від куріння чи від голови?

- У вашому случаї від куріння, - строго відрізала вона.

- Хороша дівчина, - заговорили чуваки між собою. – А могла і оскорбить.

За якийсь місяць-другий гірлянди обвиснуть, фарби поблякнуть, "2012" стане реальною повсякденністю (чи повсякденною реальністю), зникне магія свята, передчуття дива, химерне повітря змін, присутність чогось нового, що ось-ось має настати.

Залишаться наші маршрути, наші давні знайомі, наші шкідливі звички. Все, що нам потрібно для любові та ненависті.      

За матеріалами ТСН



powered by lun.ua