Лісові стежки

70
30 грудня 2011

Напередодні Нового року я, як завжди, завітав до вуйка Дезя на Перевал. Але святкова бесіда у нас не вийшла, усе звелося до здобутків року і до того, що ще потрібно встигнути зробити, щоб рік отримав своє логічне наповнення.

За перерахунком цих буденних клопотів, я й розповів вуйкові, як цими днями змушений був ходити по установах, бо змінився постачальник газу. В одних кабінетах, вистоявши черги, я оформляв акти-звірки, потім у касах я щось сплачував, потім, в інших кабінетах, я підписував нові угоди, потім платив знову, бо мої попередні платежі йшли не по тим рахункам.

Витративши час, вислухавши нарікання людей в чергах, знервувавшись, я ввечері на вулиці, коли похолодало, виявив, що десь в кабінетах загубив свого кашкета. Якби цієї миті він був на мені, то я жбурнув би його об землю. Мені шкода було вже не часу, не зіпсованого настрою і не кашкета – мене допекло усвідомлення глуму, у якому я беру участь.

Чому, народившись на світ, щоб дивитись, як світить сонечко, як пливуть хмари, слухати, як співають пташки, я повинен збирати для цього якісь довідки і марнувати на це життя?

Я з розпачем подивився на вуйка і сказав: "Чому, щоб жити, мені потрібна довідка!?"

Несподівано для мене Дезийдерій Васильович лукаво посміхнувся. Навзаєм, я очікував від вуйка співчуття, але мені здалося, що він відверто глузував з моєї розповіді.

Щоб не датися на кпини, я різко змінив і зміст і тональність подальшої бесіди. Тому відразу, без передмов, почав розповідати вуйкові про книгу, яку подарував мені Богдан. Власне це була не сама книга Генрі Девіда Торо "Уолден, або життя у лісі", а конспект її настанов. І хоча книгу я ще не прочитав, та Богдан мені переповів майже усе, що, на його думку, мене мало би збентежити у книзі.

Тепер Дезийдерій Васильович слухав мене уважно.

Коли ж я заплутався у чужих думках і зазначив, що сучасне життя веде до того, що потрібно йти жити у ліс, як каже вуйко Дезьо, то Дезийдерій Васильович щиро засміявся. Але вже за мить, на мою розгубленість він зазначив: "Коли ми з тобою говорили про гроші, про мобільний телефон, про культуру, то я не мав на увазі, що потрібно усе покинути, та й іти жити у ліс".

Дезийдерій Васильович зітхнув і вже серйозно додав: "З цього нічого не вийде окрім глуму. Людина має гарно жити там, де їй призначено: якщо це гори, то гори; якщо це піски, то піски; якщо це сніги, то сніги".

Поки я усвідомлював сказане і пригадував наші давні бесіди, вуйко поточнив: "Негідник в місті часто залишиться негідником і у лісі. Інша справа, що ліс направляє до справжнього, а не удаваного. І якщо душа твоя не спить, то ти зрозумієш його науку. Я мав на увазі, що потрібно взнати ліс, а радше пригадати, бо настанови лісу у людині завжди є".

А коли я сказав, що це не пояснює те, що відбувається, то Дезийдерій Васильович терпляче вкотре мені повторив: "Ви просто пустили гроші туди, де їм не місце – у душу. Ваша культура направлена проти чоловіка. А коли ти мені розказував про "довідки на спів пташок" , то лиш підтвердив, що ви перестали розуміти для чого ви живете".

Поки я уявляв собі пташку і довідку, мене заскочив вуйко своїм запитанням: "От скажи мені, навіщо бажати чоловіку довгих років життя, коли він не може дати собі ради, чим би йому зайнятись завтра ввечері?"

Я не міг збагнути відповіді, бо у мене перед очима тієї ж миті постала картина: у тисячах домівок по усій землі мільйони людей мовчки сидять і дивляться у телевізорі те, що їм покажуть. А за вікном співає пташка, але вони її не чують.

Мені стало моторошно, але вуйко продовжив: "Не потрібно нікуди рушати, не потрібно нічого ламати, потрібно лише тримати і не забувати Ліс у собі. Дорога до Лісу відкрита для усіх і для кожного. Часом, наше життя – це дорога до Лісу, якою ми йдемо щодня".

І коли я оговтався від явленої мені картини, Дезийдерій Васильович завершив: "Ліс усіх приймає радо, але відповіді усе одно потрібно шукати самому і у собі. Ліс лише навертає тебе на стежки, де мешкає правда життя. Але шлях до Правди, кожен має здолати сам, де б він не перебував: у місті, у горах, у пісках чи на морі".

Я слухав вуйка і погоджувався з кожним його словом. На дорогу я випив чаю і подався на Чернівці. Перед самим містом мені пригадалися заключні слова вуйка Дезя: "Ваші дороги в місті – це ті ж самі лісові стежки, лише спаскуджені і спотворені. На них вигибає життя, якщо ви забуваєте про Ліс".

Згодом, у передсвятковій колотнечі, я забув про нашу бесіду. Але усе значуще, навіть з прихованого стану, завжди обернеться до тебе, нехай і найнесподіванішим боком.

Я перекладаю коробки з взуттям, дістаю зимові черевики, які навесні жартома проводжав у "літній вирій", і разом з пожмаканою газетою мені до рук потрапляє сухий листочок. Він миттєво розпадається на порох.

Я ще відчуваю на руках його "мучний" дотик, а моя уява вже понеслась далеко-далеко. Вже не листочок, а радше його дотик нагадують мені весняну мандрівку в ліс. І велична картина спогадів народжується від цього ледве вловимого торкання.

Подорож до лісу – це якась ворожба. Вона навіть більша, ніж сам ліс. Я пригадую, як у дитинстві, в селі у діда, це був для малечі справжній ритуал.

Мене це завжди дивувало: соснові дрова і поліна лежали у дідовій шопі, там завжди був запах смоли та тирси; з вікон хати хрещеної постійно було видно посадку, де ми збирали гриби та ягоди; та й самому дістатись до лісу – це було, "як дурному з горба збігти". Та все одно, подорож до лісу – це було дійство. Ми очікували, ми готувались, ми намагались не проспати, бо навмисно дорослі нас не будили.

На дворі ще темно. На день ще лише благословляється. Ми сідаємо у воза, коні легенько котять його порожнього по піску. Заднє колесо стиха чертить об віз, і дрімота обступає тебе.

Очі мимоволі стуляються, голова хилиться на груди… Аж раптом усе затихає, і тієї ж миті ти відчуваєш плин ріки. Це – брід. Коні п’ють воду. За бродом – ліс. Ми в’їжджаємо в його царину і розчиняємося у світі, де по іншому діють закони і лине час.

Зараз я розумію, що то було. Чи ми збирали гриби, чи рвали ягоди, чи ламали сухостій – що б ми не робили, наші дії були наповнені іншим ніж у селі смислом.

Вони, ці дії, власне, і не були нашими. Воля Лісу рухала нами. І якщо ми її розпізнавали, то повертались назад втішеними і щасливими, навіть, якщо і без грибів та ягід. Ліс знає те, чого ти потребуєш, його тобі він і доправляє.

З лісом у мене пов’язана одна велична таїна. Наслухавшись дідових оповідок, про Горобину ніч, про "закляті скарби", про цвіт папороті, я сформував затятий намір. Так як йти вночі серед громовиць до лісу мені було лячно, то я вирішив привезти крадькома з лісу кущ папороті і таємно посадити його за шопою, а далі спостерігати, як він зацвіте.

Щороку я наважувався на здійснення свого задуму, та завжди мені щось ставало на заваді. Але одного разу, коли я вже став дорослішим і страхи нічного лісу були майже притлумлені, я побачив, шукаючи за шопою місце для папороті, після дощу на листку настурції сяйво краплини на сонці.

Справа в тому, що вода листок настурції не змочує, тому вона формує на ньому ідеальну кулю, і здавалось, що усе світло неба і сонця втулилося у цю краплину і поглинуло в себе весь світ і мене, і ліс; і невидимий досі цвіт папороті відкрився усім.

І тієї ж миті весь світ усміхнувся до мене. Тепер я розумію, що то просто прийшла юність, прийшов час закохуватись. І на те була воля Лісу: я так і не побачив цвіт папороті, але відчув його ворожбу.

Мої ж спроби пересадити папороть між бабиними настурціями за дідовою шопою закінчилися напрочуд природно і буденно. Дід помітив у лісі мою зосередженість навколо папороті і, ніби вгадуючи мої наміри, пояснив, що гратися з цим марна справа.

А на мою спробу виявити освіченість зауваженням, що папороть не цвіте, а розмножується спорами, дід розповів, як і що відбувається насправді.

Дійсно папороть цвіте у Горобину ніч над місцем де заховані "закляті" гроші. Але здобути їх неможливо, бо той, хто їх ховає, завжди примовляє: "Чия рука загрібає, та й відгребе". Тому, навіть, якщо здолати усі страхи Горобиної ночі, збороти усю нечисть, яка буде примушувати озирнутись, і дістатись до скарбу, то, доторкнувшись до нього, нічого не здобудеш.

Спрацює закляття "чужої руки", і скарб піде в землю. Це мене заспокоїло, а радше, більше не відволікало від думок про сусідських дівчат, які за рік повиростали, дивним чином змінилися, а тепер вечорами за селом біля річки, де ми купались, вчили мене свистіти, бо, як виявилось, вони вже вміли свистіти, а я ще ні.

Спогад про сусідських дівчат був таким промовистим, він викликав такий незвіданий досі щем втрати, що я, якби не сидів зараз у хаті біля коробки з взуттям, то свиснув би на повні груди, як тоді ввечері у кущах вільхи між торф’яними кар’єрами, коли вперше в житті так зблизька побачив оголене майбутнє жіноче тіло.

А з приводу кашкета, якого я загубив, то усе минулося. Коли я нарікав Лесі на свою долю, яка спіткала мене у кабінетах установ, жалівся на бюрократів, щоб вона мене не дуже сварила, Леся посміхнулась і сказала: "От і добре, а я гадала, що ж покласти тобі від Діда Мороза під ялинку".

А, може, це і не Дід Мороз, а – Ліс.



powered by lun.ua