Історія одного перетворення

9
18 січня 2012

1

Почну із зізнання - колись я не надто любив Івано-Франківськ. Здавалося, що повинен жити лише в Києві. Думалося типово і банально:

– що означає це місто? Не більше, ніж галицька провінція, яка може зжерти будь-кого, хто не подібний до її певного укладу існування;

– я можу жити тут, а можу жити деінде – це лише випадковості хаосу людських доль;

– мені тут тісно і незатишно; мене недолюблюють літературні середовища із різними естетичними критеріями, я чужий як одним, так і іншим;

– лише озеро є найкращим місцем, бо довкола нього можна самому прогулюватися.

Я і далі при першій-ліпшій нагоді прогулююся довкола озера. І місто не надто змінилося. Змінилося лише ставлення до нього. Для цього мені треба було більше, ніж двадцять років.

Хто може знати, що таке метафізика долі? Чому нас щось чи хтось вперто зводить з одними людьми, і відкидає від інших? Чому ми живемо саме там, де живемо? Із тим, із ким живемо? Чому маємо саме такий, а не інший, життєвий сценарій?

Скажете, що сценарій залежить лише від нашого вибору. Так, але тепер я не був би таким категоричним.

2

Бо є Той, хто знає більше від нас. Той, хто розселює нас планетою, її країнами, її містами і селами. Ми можемо вірити чи не вірити у його безконечне тривання – це не має жодного значення. Ми можемо боятися чи плекати свої напади відчуття множинності світів – байдуже. Ми можемо любити чи ненавидіти свої фаталістичні осяяння – відповіддю є лише велике  мовчання…

Він знає, де нам жити, кого і що нам любити чи остерігатися. Його страшний і веселий лик невидимі і невідчутні намацальній прогнилій добі споживання. Його посмішка і гнів не долітають до наших сердець, схилених над шинквасом і баксоміром.

Нам залишається лише інтуїція. Тільки те, що закладене всередині, не нами і до нас. Часто ця інтуїція перетворюється на безпорадну малолітку. Але найбільшою втратою для нас є її прощальний – і безпощадний! –жест.

Як завжди, залишається тільки віра, безпафосна і несмілива. Вона може бути подібною до зневіри. Але коли вона перероджується у нігілістичну втому, приходить приватний крах.

Йому байдуже і до нашого нігілізму. Він прощає нас – але ми тоді не прощаємо самі себе.

3

…у цьому місті також є чимало потворного і безликого – місто як місто…

…але кожне місто і село має душу, надихану життям і вчинками поколінь…

У жодному місті, де я побував (хоч мандрувати вдавалося не так вже і багато лише через постійні фінансові проблеми, а не лінощі або нецікавість), не бачив таких загадкових сутінків, як у рідному. Мені ці івано-франківські надвечір′я завжди додавали надії.

Сутінки ірраціональним способом очищають навколишнє від денної метушні. Вони нагадують людям про їхні втрачені можливості, сигналізують про наші інші сценарії життя, які ми не вибрали через малодушність, натякають, мовляв, ще не пізно, людино, якогось вечора вирішити – і ступити поза межу обридлих стереотипів, що давно проросли на твоїх руках не квітами, а кайданами…

Одного разу відчай вже майже подолав мене. Не допомогла ні подвійна прогулянка навколо озера, ні "дзвінок другу". Я повертався від свого милого озера спустошеною сомнамбулою. Що ж далі?

Але сутінки виявилися вправним лікарем. Що не лікує залізо, те лікує вогонь, котрий ще і є моєю зодіакальною стихією. Вогні вечірнього міста, миготливі лики незнайомок як лики мадонн та ізольд, притишені і якісь таємничі голоси перехожих – все раптом сповнилося майже біблійним очікуванням дива.

І диво таки сталося. Кудись, у безвість, випаровувався відчай, перетворюючись на спокійну лампадку деміургійного світла, яке живе всередині кожного із нас. Я зустрів приємного своїй душі знайомого – і ми розговорилися, хоч весь час перед тим відчай примушував мене мовчати…

А далі міські вечірні вогні ставали джерелом життя, люди навколо перестали бути функціями. Я раптом відчув свою доконечну потребу приналежності і до цих святих вогнів, і до цих святкових людей, і до цього міста-святилища, яке порятувало мене від нерозумного розпачу.

4

Мені дуже легко бігати на стадіоні, там, де вулиця Ольги Дучимінської…Можливо, тому, що колись я відвідував її із батьком. Батько їздив зі мною місцями, де витали нетривіальні енергії, принаймні, неспокій людського духу… Їздив, може, і сам не відаючи, що допомагає мені готуватися до виходу за межі узвичаєного(який це вихід і чи він загалом відбувся –інша царина припущень…).

…Сухенька столітня бабуся-письменниця сказала, що знала Франка, Яцкова, інших письменників. Ми слухали. Батько говорив. Я здебільшого мовчав. Від бабусі віяло матріархальною символікою. Такими були стародавні жриці. Розпад тілесної оболонки не вплинув на вихор її потужної енергії. Мені у я якийсь момент здалося, що пані Ольга Дучимінська зараз злетить догори.

Вона буде пролітати над цим містом, прощально благословляючи його своєю старечою рукою. Вона буде тихо-тихо сміятися – і її сміх не викликатиме почуття страху. Вона летітиме над Івано-Франківськом, ця сухенька горошина, що тямила голоси великих українців, і ціле місто, заклопотане щоденністю, раптом підведе свої очі до неба – і міщани та приїжджі теж захочуть політати – хоч трішки, хоч на хвильку.

Вверх! До бабусі Олі! До княгині Ольги! До відламку Великої Матері Ольги Дучимінської, що знай ширяє собі над вільними, нерадянськими небесами рідного міста!

Тато залишився стояти. А я відірвався від землі –і полетів слідом за цією Жінкою, до довгих і світлих коридорів, де перехрещені всі покоління, де за царськими вратами заховалася стежка до іншого виміру…

Звісно, я залишився на місці. Але через багато літ, принаймні на її вулиці, я короткочасно скидаю тягар певного віку, намагаючись втілити свою юнацьку мрію. На стадіоні тоді завжди стоїть тиша, навіть, коли хтось поруч розмовляє…

5

Інколи хочеться вночі йти і йти цим містом. Хочеться розпочати цю ходьбу від вулиці Івасюка, де я мешкаю – і аж до вул.. Сухомлинського, де я колись жив у гуртожитку, вже працюючи, а відтак –до вулиці Коновальця, де я жив у іншому гуртожитку ще студентом.

Можливо, це якась внутрішня потреба повертатися до першовитоків перебування в Івано- Франківську. Напевно, це приховане бажання знайти свого міського бога людей, будинків і каналізацій. Це потреба першої правди, ой верше, мій верше, мій зелений верше, десь загубленої за пиятиками та безнадійним індивідуалізмом, відстороненості аж до відчуження, юж мі так не буде, юж мі так не буде, єк ми било вперше.

…може, на цьому шляху через ніч, мені зустрінеться сивий гномик із дитячої казки або голомоза старушенція із неодмінною люлькою в зубах? І гномик, і старушенція знають, підозрюю, щось дуже важливе. Вони знають те, що я непростимо забув…Може, якийсь подорожній підкаже новий шлях до себе та інших? Може, десь на перехресті Гординського і Шевченка я переживу осяяння? Або раптово спалахне світло?...

Але я не йду, годинами просиджуючи в Інтернеті.

Йду не тому, що маю інтернет-залежність – швидше, ні.

Я не йду, бо ще не готовий до такої подорожі.

Колись прийде та хвилина – і тоді я вийду.



powered by lun.ua