Міражі посттоталітарної школи: оболонки неправди. Допоки?
Немає ніяких умов, на яких неправда могла б існувати
всередині правди, і через це, кожен хто переступає
лінію, заперечує неправду нищить її зсередини.
Вацлав Гавел.
Ми всі добре знаємо скільки життєвої неправди перемішалося у школі з правдою. Питання лишень у тім, що тут основна тканина, а що є принципово іншими нитками життя.
А якою є схильність освітнього загалу: до першого чи до другого? Втім, і без мікроскопу видно, що структури правди є лише деякими проявами всередині оболонки загальної шкільної неправди. Досить того, що школа нездатна сформувати всіх як морально порядними, так і реально компетентними носіями наукового знання. Попри десятиліття навчання та виховання.
Тільки щодо частини випускників можна стверджувати: діяльність школи як навчально-виховного закладу була беззаперечно продуктивною. Щодо більшої частини школярів, то позитив лишень у тім, що школі є хоч якоюсь альтернативою негативному тиску вулиці чи неблагонадійної сім'ї.
Списування
Мало хто з наших учнів уявляє як можна с першого по останній свій шкільний день навчатися без списування. Попри те, що для світу практика шкільних шпаргалок чи подача скопійованої чужої роботи як своєї є морально неприйнятною. Знаєте, мабуть треба тільки попрацювати у такій атмосфері, щоб реально, спинним мозком відчути наскільки наша освітянська "традиція" списування є мерзенною.
Втім, мало хто уявляє собі, щоб наш міністр освіти оголосив глобальну боротьбу з учнівським чи студентським списуванням. Тому звісно, ні для начальників управлінь освіти, ні для директорів шкіл ця тема не є нагальною. Від них освітній загал звик отримувати імпульси зовні красивої риторики про високі матерії загального плану.
Величезна кількість таких імпульсів з усіх рівнів повинна створювати відчуття, що той міраж, який штучно підтримується у суспільному просторі і є справжньою школою.
Відомо як перегріте сонцем повітря над поверхнею пустельного піску чи асфальтованої дороги почасти створює оптичні міражі оази чи близького закінчення важкої подорожі. Так і перегріті активною голослівною неправдою наші освітні наради, засідання, конференції тощо замість пошуку вирішення реальних проблем підсовують суспільству міражі реформування чи розвитку освіти, позитивної її еволюції чи довгоочікуваної стабільності.
- Чому ж керманичі галузі не підіймають на щит шкільну проблему списування? У чому базова причина того, що організатори освіти ладні закривати очі й на інші форми неправди в освіті?
- Знаєте, а кращої, ніж у Вацлава Гавела на те відповіді складно віднайти. Такої відповіді, щоб пояснення йшло від самих базових глибин суспільного стану посттоталітарної держави, якою рідна Україна залишається дотепер. Мова про роботу Вацлава Гавела "Сила безсилих. Як перемогти посттоталітарну державу", котра була написана ще 1978 року.
[L]З одного боку більшість наших учнів готові навчатися без списування, а певна їхня кількість навіть у наявній атмосфері загальної неправди ніколи й не списує. Але з іншого, прибічники посттоталітарних порядків розуміють: насичення шкільного життя структурами правди є ризиковим для самого їх існування.
Ба, більше – відтак чи не кожен завше скаже: "А король-то голий!" У "транскрипції" щодо життя поза школою це буде теж саме, що: "А лідери-то наші є керманичами неправди", або "Справжня опозиція не та, що на трибуні, а пересічні люди, здатні відмовлятися жити неправдою" чи "Справжня школа – це та, де не списують" тощо.
Ознаками того, що посттоталітарне минуле нас все ще переслідує є практика державних підсумкових атестацій школярів за наперед відомими текстами, котрі щороку видаються новими бізнес-тиражами, плагіату дисертацій чи реферативно-тематичних робіт, котрі видаються за наукові дослідження, продаж супермаркетами зіпсованих продуктів під виглядом перероблених напівфабрикатів, "лікування" у пацієнтів тих хвороб, котрих у них не має, надання приватними фірмами таких "послуг" державі, котрі ніхто реально не бачив і багато іншої, вже позашкільної неправди дорослого життя.
А все це колись мало початок у звичці до шкільного списування та до намальованих на порожньому місці позитивних оцінок. Як колись вчителя змушували "боротися" з двійками, так тепер вимагають не ставити 1-3 бали. Це попри те, що віднедавна уся лінійка наших оцінок є позитивною і за будь-якого середнього балу атестату для випускника відкрита дорога до будь-якого закладу чи то освіти, чи то роботи.
Вихід за лінію неправди
Ментальне оздоровлення посттоталітарного пригнобленого суспільства не може обійти проблему зняття маски з "майстрів" побудови риторичних міражів про "кращу у світі систему освіти". Лакмусовим папірцем на справжність бажання створити правдиві шкільні структури був би друк вище зазначеної роботи Вацлава Гавела українською.
Не складно зрозуміти чому вона є польською (згадаймо про "Солідарність") та англійською, але до сих пір не видавалась ні українською, ні російською. Хіба ж посттоталітарний чиновник може бути ворогом сам собі? Але ж небайдужим до долі власної держави розумним людям має боліти питання розвитку справжнього громадянського суспільства в умовах новітньої незалежної України.
Лінія суспільної потреби у житті по правді має починатися з турбот щодо практичної перебудови тоталітарної педагогічної системи в особистісно-орієнтовану сучасну школу співпраці вчителів та учнів.
А у цьому контексті кращого для справи практичного посібника, ніж робота французького педагога Поля Робера про сучасну фінську школу "La Finlande: un modèle éducatif pour la France? Les secrets de la réussite". (Éditions ESF, 148 p., Paris, 2009, 22 €" складно віднайти. Шкода, але у нас надто багато матеріалів, котрі щодо оновлення освіти не є чимось більшим, ніж ментально-ідеологічні конструкції прикриття існуючого міражу.
Прикро, але вони опосередковано працюють лише на збереження старих порядків. Натомість практично цінні "настільні" книги щодо осучаснення школи нашій посттоталітарній системі в принципі не можуть бути цікавими.
Час показав, що "Біла книга. Сили змін та вектори руху української освіти" від педагогів-практиків черговим чином відобразила прісно відоме: "Не має пророка у ріднім краю". Схоже, що "вершиною" осучаснення вітчизняної школи у нас буде лише програма закупок ІКТ засобів.
А може все таки варто заглянути до успішних сусідів? І зовсім не задля того, щоб тупо копіювати. Важливо надати якомога ширшому колу вітчизняних педагогів змоги бути у курсі справ сучасно розвинутих освітніх систем. Тут чи не кращим засобом є саме робота Поля Робера про фінську систему організації освіти.
По-перше, тому, що про фінів: успіхи тамтешніх школярів під час міжнародних вимірювань чи, наприклад, Фінський закон про вищу освіту (має лише 15 сторінок, але вважається найкращим у Європі) не можуть не викликати професійного зацікавлення.
По-друге, тому, що розумний та небайдужий до школи читач зможе замість загальних теоретичних стверджень зримо побачити варіант новітньої особистісно-розвивальної школи у її практичній дії, з усіма її дійсно інноваційними формами.
Відтак постають як тактично актуальні наступні питання:
- У нас, що не має людей здатних зробити грамотний переклад з французької?
- Нам, що бракує державних грошей, щоб заплатити автору, перекладачу та надрукувати 20 тисяч примірників – по одному у кожну школу?
Ми ж всі розуміємо, що жодне зібрання під проводом чиновників не сформує в освітянському загалі бажання творити нову школу так, як це здатен зробити вдалий приклад сусідів. Хай поки це буде завдяки цікавій та корисній книзі. Бо ж знамо: кожна дійсно добра ідея завжди починається з думки, котра згодом перероджується у задум та реальну справу.
Розуміть розуміємо, а продовжуємо опікуватися справами своєї школи по-старому: тільки б не порушити звичний міраж традиційної школи як дуже гарного закладу, де виключно успішно сіють лише розумне, добре і вічне? Не варто ховати голову у пісок. І є надії на краще, адже спромоглася нещодавно Академія педнаук відкрито заявити, що профільна освіта у рамках звичайної загальноосвітньої школи І – ІІІ ступеня є не більше, ніж профанація задуму.
Звісно, що принципово відмінна від тоталітарної нова школа не з'явиться доки не трісне помітним чином оболонка життя неправдою під дією імпульсів пересічних громадян. Названа вище робота Гавела якраз і здатна стати камертоном до душевного прагнення українських інтелектуалів жити поза лінією неправди.
Це з одного боку, а з іншого якщо кожен шкільний методичний кабінет забезпечити названими двома книгами, то гарантовано замість міражу ідеальності наша практична школа отримає внутрішні імпульси руху до школи правдивого життя у всій його науковій та культурно-цивілізаційній повноті.
Тут важливо, щоб посттоталітарна бюрократія знала, що пересічний народ теж знає чим насправді вона дихає. Як у тій пісні: "Я обернувся, щоб побачити, що вона обернулась, щоб побачити, що я побачив".