Замерзають лебеді на Дністрі…

Вони в наших краях стали зимувати недавно. Якихось кілька років тому. З тих пір, коли іноді всю зиму не замерзав, або, як тут кажуть - не "ставав" Дністер.

Мабуть, як і прості наївні люди повірили в світове потепління і не стали витрачати сил на виснажливі перельоти щоосені до делеких теплих, але чужих країв.

Років п’ять-шість тому перша пара цих білосніжних гонорових красенів з кількома своїми ще не вибіленими часом і самостійними турботами коричнево-сіро-білими дітьми, зимувала біля Солов’їного острова, на який набігає річка Русава, зустрічаючись з Дністром. І так гарно і мило було їм тут жити!..

Дністер того року зовсім не замерзав. Птахи були жвавими, щасливими. Подивитися на їх витончені постави, граціозні злети і неповторні важкуваті приводнення приходило до Дністра багато люду.

Завчасно того року (поки ще їх родичі виснажувалися в перельоті з теплих країв додому) вони розпочали своє головне сімейне таїнство - народження лебедят. Але не на Дністрі. Відлетіли на свій облюбований ставок, на теплішу, спокійнішу воду. Все літо їх не було.

І восени всі здивувалися – на те саме місце на Дністер вже повернулося зимувати більше десятка лебедів! З роками місто до них звикло. А приїжджі налюбуватися не могли.

Однієї, подібної до цієї холодної зими, люди і лебеді зіткнулися з першим випробуванням.

Люди – на людяність, а лебеді – на витривалість і вірність. Мороз засклепив ріку. Лиш в одному місці, де, кажуть, б’ють потужні підводні джерела, залишилося може з десять соток чистої води. Але снігу глибокого, як тепер, не було. Вони плавали, кумедно ставали дибки у воді, витягуючи до дна свої догі шиї, вишукуючи там водорослі, а може й якусь заспану рибину.

Всі три школи міста виручали тоді лебедів. Діти носили їм на лід шкільні харчі, а міськрада –привозила зернові відходи. І лебеді майже ручними стали.

Але якось люди помітили на краю льоду, на який виповзали після плавання птахи, перемет бракон’єрський. Довжелезний. На гачків з тридцять. І на кожному кукурудзинка причіплена. За задумом варвара, лебідь чи лебідка мали ковтнути ту кукурудзяну зернину з насиленим на неї гачком.

Гачок потрапляє у шлунок, і вже як би не борсалися, не билися ластами і крильми об лід, не харчали кров’ю, а міцну капронову нитку з гачком не обірвали б.

Як і де жер той негідник тоді лебедине м’ясо, радіючи такій вигоді – не відомо. Але лебеді з того часу стали сторожкими, недовірливими до людей. Не підпливали близько. І вже не брали з рук ні в кого навіть хліба, як було колись.

Вони образилися на людей і не прощали їм зраду, підступність. І як вже діти не просили, не вмовляли – не підпливали й до них. Лиш сторожко сердито шипіли далеченько на відстані.

На початку цієї зими, в черговий раз, коли ніщо не віщувало такі страшенні для наших країв майже двадцятиградусні морози і глибоченні сніги, близько ста п’ятидесяти лебедів вирішили перезимувати між Солов’їним і ще безіменним островами, на краю міста.

Спочатку все було навіть дуже добре. За літо ріка заросла водоростями, було багато риби.

Старі і молодняк величаво плавали по воді, як на картинах найкращих художників світу.

Вони хоч і збиваються в зграї, а все ж сім’ями живуть, як люди. Та ні, міцніше, краще як люди! Бо ж самі знаєте, як у нас буває – зійшлися – розійшлися, дітей наробили там, тут.

А у них – Боже збав! Нема такого розпутства! Кожен обирає собі пару раз і на все життя. Чуєте, люди, - раз і на все життя! І якщо він чи вона гине, то вдова чи вдовець вже не шукає собі пару ніколи й приплоду не дає.

Тому й оспівана в піснях і возвеличена в кращих художніх творах ця вражаюча кожне чутливе людське серце лебедина неймовірна вірність. І дітей разом народжують, ростять, і живуть разом, і вмирають разом. Бо ж не зафіксовано, щоб хтось з них, втративши свою пару, міг довго прожити на білому світі сам. Не витримує таких мук лебедине серце, зупиняється.

Так несподівано вдарили цього року морози. Солов’їний острів засклепили навкруг на сотні метрів льодом. Лиш невеличке плесо чистої холоднючої води залишилося для виживання більш, як сотні лебедів. Але й тут, в цій крижаній купелі, не довго затримаєшся.

Новодністровська ГЕС то піднімає, то опускає рівень води в Дністрі. І тоді лід тріщить. Насувається пластами. Тисне тисячами тонн, стискає, звужує рятівну водну гладь, що залишилася вже, як дві долоньки.

Може це й добре. Бо якби не цей рух льоду – то вони б вже всі замерзли. Звечора влягаються спати на лід, сторожко, подалі від берега. Зранку, поховавши голови під крила, так і сидять нерухомими припорошиними льодом купинами.

Здається, ще година-півтори – і вічная їм пам’ять буде. Аж ні! Зашумів Дністер, затріщав, напружив свої міцнющі м’язи і полізли одна на одну крижини, створюючи метрові тороси враз.

Хочеш-не хочеш, а лебедям треба рухатися. Бо розчавлять. Вони піднімають голівки.

Поволеньки спинаються на свої короткі ноженята. Хто ще може голос тривожний подає. Інший переминається, стріпує крильми і витягує спросоння шию і клюв до неба.

І раптом найвідважніший з закличним криком, коли вже зовсім мало залишається навкруг цілого льоду, відважно кидається бігти на зліт, допомагаючи собі криком відчаю і порятунку.

Мах-мах, мах – б’ють повітря і гострі краї холодного льоду двометрові білі-білі крила. Маленькі ніжки відчайдушно допомагають їм відірвати від торосів важке тіло. А голова і шия, витягнута в струну, вже литить, вже несеться! Здається кожна клітина прагне одного – злетіти!

А лід насувається страшно і нестримно. Готовий розчавити кожного непослуха. І птахи з криком, навіть ті що вкрай знесилені і хворі, кидаються за поводирем по рухливих торосах.

Знесилені, голодні, ледь живі вони на цей сорокаметровий розбіг по торосах витрачають мало не всі сили. Злітають. Але не всі. Кілька, не розрахувавши сили, на всьому бігу б’ються грудьми об гострі краї льоду, що випирається з поверхні неймовірною силою течії. І падають. Їм вже не злетіти. Це вже кінець. Тут їм ніхто не допоможе.

Ледь отямившись, починають зводитися, випинатися своїми закляклими ластами на ці рухомі крижини і йти вслід за відлетілим гуртом родичів. Так вони поранені їдуть, падають, встають, перекидаются і знову йдуть, дуже довго, аж поки не дійдуть до того рятівного плеса води, яке сердитий лід ніяк закрити ще не може.

Але приходять не всі. Дехто залишається між торосами, вмерзає в лід. І вже на другий день сороки і ворони своїми довгими дзьобами роздовбують його біле-біле тіло, червонячи лід лебединою кров’ю.

А люди ходять далеко по березі. Окремі слухають гучну музику і захоплюються природою... Приходять з дітьми, з собаками мисливськими. І вже мало хто кидає лебедям тут, під берегом їжу. Бо вони не підпливають. Бояться. Не вірять.

Звечора ті, що з мисливськими псами, показуть дичину своїм лайкам. А вранці лиш собачі сліди по льоду до місць, де ночують птахи серед Дністра, вказуть на нічні лебедині трагедії. Великі, неймовірні. Бо як вже говорилося, лебеді дуже вірні в шлюбі. Вони не такі, люди. Якби люди всі були такі, як вони у вірності – то сиріт би стільки не було, життя було б іншим.

Замерзають лебеді на Дністрі. Та не замерзає їх лебедина вірність. Люди, не натравлюйте на них собак, не ловіть переметами, не радійте їхньому горю. Вони вам приклад подають. А може це ви?.. Ви ж іноді літаєте в снах…

P.S. За моїми підрахунками, зараз на Дністрі, на державному кордоні, в межах Ямпільського і Могилів-Подільського районів Вінниччини зимують до 500 лебедів. Поблизу Серебрії, Михайлівки, Оксанівки, Великої-Кісниці.

Але найбільше їх тут, неподалік Солов’їного острава, в Ямполі. За словами міського голови О.Кульбаби їм щойно повезли зерно, хліб. Може припливуть, може повірять людям на цей раз. Врятуй цю красу, Боже.