Що знає українська дитина про мистецтво?

Чи багато знайдеться в Україні людей, у кого в шкільному віці урок співу і малювання викликав таку саму повагу, як і урок математики? Тих, кого не відкликали з цих занять для підготовки загальношкільного концерту, новорічної вистави чи святкування днів Шевченка?

У кого співи й малювання були улюбленими предметами не через можливість відпочити і розслабитися під час уроку, а пізнати новий, надцікавий матеріал у захопливій подачі? Навряд чи. І, як видається, проблема не в роботі вчителя, а в самій навчальній програмі.

Сьогодні навіть працівники педагогічної сфери визнають, що "у більшості учнів ще з початкових класів формується напівсерйозне, формальне ставлення до предметів культурологічного циклу". Однак насправді предмети "культурологічного" або естетичного циклу у шкільній програмі поділяються на більш і менш вагомі. Адже уроки історії чи літератури – це теж заняття культурологічного циклу, але до них в українській освіті ще з радянських часів вироблено особливий підхід, а звідси й – більш поважне ставлення з боку учнів та вчителів.

Недарма радянське виховання і культуру й досі вважають "літературоцентричними", а радянські громадяни гордо називали себе "читаючою" нацією.

Такий стан справ із невеликими змінами зберігся і в сучасній освіті. Якщо порівняти побудову програм з української та зарубіжної літератури і програм курсів "Мистецтво"/"Образотворче мистецтво"/"Художня культура", легко помітити, наскільки поважнішим та уважнішим є підхід до літературного блоку.

У курсі "Зарубіжна література" вже з 5 класу дітей навчають розумітися у видах і жанрах літератури, самостійно читати й аналізувати твори. З цього віку вчитель згадує про стилі, в яких творить той чи інший письменник, а з 9 по 11 клас вивчаються найяскравіші зразки світової літератури у хронологічному порядку з більш глибоким аналізом визначних творів періоду. В ідеалі, закінчивши школу, учень знає найважливіші імена і тексти української та зарубіжної літератур, розуміється в епохах і стилях, вміє розрізняти жанри та аналізувати складові твору. В історичному зрізі програма доходить до таких сучасників, як Фаулз і Пєлєвін, Умберто Еко і Паоло Коельо.

Здавалось би, для всебічного розвитку дитини, паритет між історіями різних мистецтв мав би зберігатися. Проте підхід у шкільній програмі до історії мистецтва дещо інший. З першого по сьомий клас у загальноосвітній школі український учень один раз на тиждень відвідує уроки "Образотворчого мистецтва", мета яких насамперед "у художньо-практичній діяльності… і творчій самореалізації".

Ці заняття радше прикладні – уроки малювання, на яких навчають художніх технік, видів і жанрів мистецтв, понять композиції чи перспективи. Навчання тут здебільшого полягає у творенні композицій на тему "Новий рік", "Свято", "Настрій" тощо. До історії українського чи світового мистецтва вчитель може звернутися лише вибірково, на власний розсуд – не як до самоцінного твору заради його аналізу, а як ілюстрації для наслідування певної техніки чи жанру.

Лише три роки тому у 9-11 класах було запроваджено обов‘язковий курс "Художня культура", який відбувається раз на два тижні (удвічі рідше, ніж курс лише зарубіжної літератури) і присвячений, крім візуальних мистецтв, ще й музиці, театру, танцю і кіно. В межах курсу старшокласники знайомляться з мистецькими епохами, видами і жанрами мистецтв (9 клас), з найяскравішими зразками спершу українських (10 клас), а лише тоді світових (11 клас) мистецтв. Через таке обмеження в часі, учень практично не вивчає нічого з історії мистецтва ХХ ст., без чого важко розуміти сучасне мистецтво. Не дивно, що популярних нині понять "інсталяція", "медіамистецтво" чи "стріт-арт" у словнику школяра не існуватиме взагалі.

Прикладний підхід до занять із мистецтва є водночас його перевагою та недоліком. Перевагою – оскільки передбачається, що творячи власноруч, діти краще пізнають предмет і світ загалом. Недоліком – насамперед це стосується середньої школи, – бо обмеженість у часі викладання не дає вчителеві можливості ані вповні навчити учнів художніх технік (особливо зацікавлені переводяться у спеціалізовані художні школи, або ідуть на гуртки чи приватні уроки з малювання), ані пізнати й проаналізувати визначні зразки мистецтва з різних його історичних періодів. Прикметно, що на уроках літератури у середній школі програма не передбачає таких завдань, як власноруч написати вірш чи оповідання.

Для порівняння у польській школі історія мистецтва та практичні заняття з малювання викладаються двічі: вперше у 4-6 класах, коли польські учні мають опанувати не лише техніку виконання, але й усю історію світового і польського мистецтва у хронологічному порядку. Вдруге до уроків з мистецтва польський учень повертається через 3 роки у старших класах, де знову проходить увесь курс історії світового мистецтва, а також детальний огляд різних видів мистецтва та сучасних мистецьких інституцій.

А от французький учень не проводить у школі ні тижня без уроків з мистецтва. Історію мистецтв від найдавніших часів до наших днів маленькі французи вивчають ще у молодшій школі. Навчання відбувається і за хронологією, і за поділом на 6 видів мистецтв (візуальні, літературні, перформативні, прикладні тощо), а в середній і старшій школі додається ще поділ за тематиками, наприклад: "Види мистецтв, міфи і релігії" або "Види мистецтв, держава і влада". Фактично, весь курс з історії світового мистецтва французький школяр слухає тричі.

Відповідно, вже в 11 років французький учень мусить ідентифікувати вивчені твори мистецтв за назвою, ім‘ям автора й епохою. А по закінченні останнього класу – знати напрям, стиль і жанр твору, вміти аналізувати усі його складові, орієнтуватися в культурному контексті… Власне, як український учень після закінчення курсів з літератури.

Водночас французька теоретик і педагог-новатор Франсуаза Барб-Галь вважає, що перевантажувати дітей фактажем з історії мистецтва недоцільно. Навчити дитину творити самостійно – ще зовсім не означає вміти відчувати й отримувати задоволення від споглядання мистецтва. Зацікавити можна лише, якщо детально оглядати мистецькі роботи, шукаючи у них те, що матиме відголос у житті і фантазіях дитини, буде для неї знайомим і цікавим.

Пані Барб-Галь є відомим у Парижі мистецтвознавцем, випускницею Школи Лувру та Сорбонни, викладачем, авторкою книг про підхід до розуміння твору мистецтва для дорослих і дітей. Вона вчить задуматися, стоячи перед будь-яким твором: "А що я тут бачу насправді?" І пам‘ятати, що кожен митець потратив чимало думок, зусиль і часу на свій твір, тож треба вгледітися в нього, присвятити йому час і знайти там щось для себе. На її думку, діти якраз найбільш відкриті до сприйняття мистецтва – вони вміють порівнювати зображене з найнесподіванішими життєвими ситуаціями (як-от абстрактні лінії Поллока – з заплутаним нерозчесаним волоссям).

З якого віку можна говорити з дітьми про мистецтво? На думку Франсуази Барб-Галь – відтоді, відколи дитину починають цікавити книжки з малюнками. Утім, у кожному віці розмова про мистецький твір повинна вестися по-різному: якщо у 5-7 років діти найкраще сприймають яскраві кольори, впізнавані зі щоденного життя об‘єкти – дітей, тварин, місто, поле, чітко виражені емоції або знайому їм дію – біг, купання, падіння; то у дітей 8-10 років уже інші інтереси. Їх цікавлять злодії і герої, сцени жаху і смішні ситуації, диваки і монстри, люди з минулого.

У цьому віці вже більш цікавить "як і з чого зроблено твір?" У дітей віком 11-13 років жвавіший інтерес може викликати особа митця, його доля й обставини, в яких він створив той чи інший об‘єкт. Тут будуть цікавими різні ефекти у творі (відчуття руху, спокою, глибини), сакраментальні питання – навіщо існує мистецтво? Або ж цілком буденні: за скільки часу можна створити картину і скільки вона може коштувати?

Розмови ці, на думку дослідниці, найкраще вести безпосередньо перед мистецькими роботами в галереї чи музеї, пояснивши одразу дітям роль музею та розповівши, що твір цей не одразу тут висів, не одразу мав таку підсвітку і раму й навряд чи передбачався для музейного простору.

На жаль в Україні, на відміну від Франції, бракує достатньої інфраструктури художніх музеїв і галерей, які активно працюють з дітьми і пропагують знання та любов до мистецтва. І навіть на рівні організації навчального процесу в школі відповідальним за похід класу у художній музей буде не вчитель мистецтва (що мав би активно співпрацювати із відповідальними за дитячі екскурсії та заняття працівниками музеїв), а класний керівник, що обирає позашкільну діяльність відповідно до власного фаху і розуміння потреб своїх підопічних.

При "напівсерйозному ставленні до предметів культурологічного циклу" навіть дирекція школи не готова буде відпустити дітей з учителем малювання до музею і пропустити заради цього якісь інші, "серйозніші" предмети.

Водночас, як показує досвід української освітньої організації "Культурний Проект", яка проводить лекції з історії мистецтва для дорослих і дітей, – сьогодні багато батьків у Києві хочуть, щоб їхні діти шкільного віку глибше знали та розуміли мистецький історичний пласт. Заняття для дітей віком 6-10 років з історії мистецтва у "Культурному Проекті" навіть не вміщають усіх охочих. Це свідчить, що інтерес і батьків, і дітей до вивчення історії мистецтва у доступній для кожного віку формі – величезний.

У середині лютого з ініціативи "Культурного Проекту" Франсуаза Барб-Галь приїде в Україну з п‘ятиденним семінаром – безпосередньо розповісти українським вчителям, музейникам, батькам, як можна розмовляти з дітьми про мистецтво.

Інструменти і методи, які пропонує пані Барб-Галь, поєднані з власним досвідом кожного, хто зуміє втілювати їх далі у життя, можуть стати важливою цеглинкою у будівлі нового сприйняття мистецтва серед дітей. Є надія, що завдяки зусиллям багатьох людей, наступні покоління у нашій країні будуть більш освічені у цій сфері. А це ж насправді – велике задоволення.